Хижацьку суть експлуатації в нових суспільно-політичних умовах, що склалися наприкінці ХІХ ст., Нечуй-Левицький чітко окреслює у промовистих деталях уже на початку повісті “Бурлачка”(1876). Не випадково в портретній характеристиці вербувальника Лейби письменник виділяє довгий сухий ніс, який “неначе націлився клювати в потилицю одного музику”[4, 9]. Оця авторська асоціація з постійною нашорошеністю хижого птаха протягом повістування доповнюється, поглиблюється новими деталями. Так, радячи панові Ястшембському зробити Василину покоївкою, Лейба вживає порівняння, характерні для торгового ділка: очі дівчини “такі ясні, як червінці”; брови “такі круглі, як карбованці”; “такі губи, як золото”[4, 21]. Запопадливість Лейбина зумовлена, за автором, далекосяжними намірами. Варто було панові запросити Лейбу випити чаю, як у голові вербувальника “несподівано блиснула... думка сісти на порожній стілець коло пана ... За цією думкою блиснула друга думка: зіпхнути пана з стільця, сісти на його місце за столом, забрати собі його самовар, посуд, його дім, сад, ліси, поля, всю його землю...”[4, 20]. Ми спостерігаємо процес творення письменником образу нового хижака, здатного заради власних замірів довго очікувати, догоджати, прогинатися і, зрештою, досягати бажаної мети. В заключних епізодах повісті, за словами автора, “Лейба й справді скрутив Ястшембського. ... сів у його посесії й завів шинк у домі, де колись Ястшембський справляв бали й для панни Броніслави, й для Василини”[4, 150-151].
Ось на такому суспільно-політичному тлі вимальовується перед нами гірка доля головної героїні твору Василини Паляник. Молода дівчина пережила весь жах фабричних злигоднів, бурлакування, моральної деградації, однак не зламалася, знайшла у собі сили зберегти людську гідність і відстояти право на жіноче щастя.
В історії бурлачки Василини письменник втілює свої роздуми про злигодні, бідування і деморалізацію пролетаризованих селян часів початкового розвитку капіталізму. Але він далекий і від ідеалізації села: саме злидні й безземелля «виштовхують» Василину та її подруг з рідних місць, примушують йти на панські бурякові плантації, на суконні та цукрові фабрики. Жорстокість і нелюдськість тогочасного суспільного ладу підкреслюються в повісті особистою трагедією Василини. Знеславлена паном, вона кидає село і йде на заробітки. Горе і відчай штовхають її на слизький шлях. Але дівчину рятує від остаточної загибелі Іван Михалчевський, освічена й чесна людина, фабричний робітник. Цей щасливий кінець особливо підкреслює сумну долю інших бурлак і бурлачок, які так і не знаходять виходу з суспільного «дна» — цього огидного породження капіталістичного ладу.
Доля Василини має певний зв’язок з однією із традиційних тем української літератури, але перед нами вже новий суспільний етап, інші соціальні відносини, оригінальний, глибоко розроблений образ жінки-робітниці, що постає на тлі фабричного побуту. Образ Василини став значним здобутком української прози завдяки своїй соціальній визначеності та психологічній розробці.
Повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», гумористичнi твори виходили польскою, чеською, угорською, нiмецькою та iншими мовами.
Тематична спрямованість повісті. Розорення села; роздуми про тих людей, які, повіривши в себе, можуть перемогти нездоланні перешкоди.
Повість “Дві московки”(1868) – вимальовує 2 образи – Ганни і Марини, два протилежних образи. Тиха, лагідна Ганна. Після солдатчини на село повертається Василь, який згодом одружується з Ганною. Марина заздрить, бо кохає Василя. Василь змушений покинути Ганну. Сина теж відправлено на службу. Син, омосковчившись, відцурався від Ганни. Марина не могла коритися умовам; осуд від села, змушує її покинути село. Марина помирає в місті, зовсім одна.
Тогочасна критика особливо відзначала успіх письменника у створенні оригінального образу Марини. Не обмежуючись традиційними фольклорними прийомами, Нечуй-Левицький реально змалював індивідуальні риси її зовнішності.
В центрі повісті – дві зовсім протилежних жіночі постаті. Ганна і Марина – дівчата з одного села, одного соціального рівня.
Також їх поєднує те, що вони обидві кохають Василя, доброго українського парубка, що недавно повернувся з солдатів. Василь обирає собі за дружину Ганну, але незважаючи на палке кохання, подружжя не можна назвати щасливим.
Тяжкі соціальні умови і солдатчина забирають у Ганни не тільки чоловіка, а й сина.
Доля Марини складається по-іншому, але вона не менш трагічна: дівчина вирушає в місто, але не може знайти свого щастя вдалині від рідних та близьких.
10
