У період, що розглядається, УРСР була складовою частиною Союзу PCP, правовий статус якої до жовтня 1977 р. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 р. У другій половині 60-х pp. отримала перевагу тенденція зміцнення нейтралістських засад у багатьох сферах державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Згадані процеси стосувалися передусім економіки. Як відомо, втілення в життя у 50-ті pp. системи територіально-економічних об'єднань- раднаргоспів створило можливість для ефективної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціативи, стимулів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Утім сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їхньої самостійності, причому не тільки економічно, а Й політично, тобто послабленням командно-адміністративної системи. Тому були вироблені нові централізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, здійснення "новобудов століття".

Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 р. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно з яким ліквідовувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. Водночас створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік. Централістські засади запанували і в політиці з питань технічного прогресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, кредиту, народногосподарського обліку, в системі органів управління, правоохоронних органів. Таким чином, відбувалася своєрідна колонізація союзних республік із боку центрального партійно-державного керівництва країни.

У Конституції СРСР 1977 p., а також у конституціях радянських республік 1978 р. значна увага приділялась проблемам правового статусу союзної республіки.

Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження передусім у констатуванні наявності в союзної республіки суверенітету. У статті 76 Конституції СРСР зазначалось: "Союзна республіка - суверенна радянська соціалістична держава, яка об'єдналася з іншими радянськими республіками в Союз Радянських Соціалістичних Республік". Сутність суверенітету союзної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незалежності і самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрішнього та зовнішнього характеру. За республікою як суверенною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розроблену і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у міжнародних організаціях (ст. 80). Головною гарантією суверенітету союзної республіки було закріплення за нею права вільного виходу із складу Союзу PCP. Як суверенна держава союзна республіка поза межами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на своїй території.

Коституція СРСР, заявляючи про суверенітет союзної республіки, водночас значну увагу приділяла забезпеченню і гарантуванню суверенітету Союзу PCP, що практично означало консервацію централізму в управлінні державою. До гарантій союзної державності належали, наприклад, загальносоюзне громадянство, принцип відповідальності основних положень республіканського законодавства Конституції СРСР і загальносоюзному законодавству, пріоритет загальносоюзного закону в разі його колізії з республіканським законом. Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Союзу PCP відносила широке коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін. Конституція СРСР передбачала бюрократичну понадцентралізацію в тих галузях, де це суттєво обмежувало права республік, передусім економіку і бюджет, формування народногосподарського плану. У період, що розглядається, склалася негативна практика, коли союзні органи і організації часом привласнювали повноваження союзних республік, ігнорували або порушували їхні права. Так, відповідно до ст. 73 Конституції найвищі органи державної влади СРСР повинні були забезпечувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР, встановлювати Основи законодавства Союзу PCP і одіозних республік. Усупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні загальносоюзні акти, а правові акти, які в повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, у тому числі з питань спільного відання Союзу PCP і союзних республік.

Водночас Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку загальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала у ст. 81, що "суверенні права союзних республік охороняються Союзом PCP". Не мало реального значення й представництво союзних республік у загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід зі складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Досить вказати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений.

Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період у всіх сферах життя був фікцією.Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управління знаходили своє відображення і в системі державного апарату, і в системі законодавства, які функціонували в УРСР у другій половині 60-х - у першій половині 80-х pp.