Але вкінці 20-х років ніщо не віщувало трагедії. Нова економічна політика відновила промисловість, сільське господарство, підняла рівень життя народу. Та подальше застосування непу не відповідало планам більшовицької партії на централізацію влади. В1929 році партійно-державне керівництво СРСР відмовилося від непу і розпочало нову спробу створення комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Поворот в економічній політиці характеризувався введенням примусової продрозкладки, забороною вільної торгівлі, запровадженням карткової системи, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією заможних селянських господарств, примусовою політикою створення колективних селянських господарств.
5 грудня 1929 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову ”Про реорганізацію управління промисловістю”, яка стала підвалиною економіки командного типу. Основною ланкою управління оголошувалися підприємства. Але вони не отримали тієї самостійності, яку мали трести в роки непу. Авантюристична індустріалізація призвела до падіння життєвого рівня народу. Запровадження карткової системи не дозволяло використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантованого картками мінімуму. Фактично, були ліквідовані матеріальні стимули зростання продуктивності праці.
Індустріалізація привела до структурних змін у суспільному ладі України. Якщо в 1929 році робітничий клас України становив 690 тис, то в кінці 1932 року вже 1275 тис. Наприкінці 1932 року в СРСР вперше в його історії тільки для населення міст і новобудов були запроваджені паспорти. Більше половини всього приросту робітників забезпечило село, що не було випадковістю. Адже теоретична диктатура робітничого класу була основою партійної диктатури на практиці. Селяни-власники становили більшість народу, від імені якого власністю народу розпоряджався партійно-державний апарат. Доки селянин сам вирішував, що Йому сіяти і що продавати на ринку, — не він залежав від держави, а навпаки, держава залежала від нього. Ось чому було проголошено курс на колективізацію сільського господарства. Ідейною засадою колгоспотворення була стара народницька теза про селянську общину як основу побудови соціалізму в Росії. Держава воліла мати справу не з одноособовим власником, а з слухняною територіальною одиницею, на чолі якої стояли б вірні партії особи. В дійсності, організація колективного господарювання була поверненням до феодально-кріпосницької системи, в якій колективним кріпосником виступала держава. Та колективізація переслідувала ще одну політичну мету — знищення будь-яких проявів волі селянства. Більшовицькі керівники добре знали історію, і вони пам’ятали, що починаючи з XVI ст. українське селянство було основою відродження національної свідомості, рушійною силою всіх народних виступів. Мабуть, тому кампанія колективізації в Україні проходила з особливою жорстокістю. Зрозуміло, що найбільше опиралися колективізації заможні селяни, оскільки їм було що втрачати. 27 грудня 1929 року Сталін виступив з промовою, в якій поставив завдання ліквідації куркульства як класу.
Протягом кількох років зусилля сталінського режиму були спрямовані на економічне і фізичне знищення заможних селян. У постанові ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” від ЗО січня 1930 року розкуркулюванні селяни поділялися натри категорії. До першої належали учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів, які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої категорії потрапляли ті, хто не хотів вступати до колгоспів, здійснював, як було сказано в постанові, “менш активний опір”, їх разом із сім’ями висилали у віддалені північні райони СРСР. У третій категорії опинилися всі інші заможні селяни, навіть ті, хто не чинив ніякого опору. їх разом із сім’ями поселяли за межами колективних господарств. За станом на 10 березня 1930 року в Україні було розкуркулене 61887 господарств, що становило 2,5 % від їх загальної кількості. В цих умовах партійне керівництво вважало, що з’явилися умови для завершення колективізації. У селян почали відбирати корів, дрібну худобу і навіть птицю. Селяни стали на захист свого майна і почали чинити шалений опір. Сталін вирішив за необхідне поступитися і всю відповідальність за “перегини в колективізації” поклав на місцеву владу. Було оголошено, що колективізація є добровільною справою. Селяни скористалися з цього, і вже до осені 1930 року з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств. Режим у відповідь на це запроваджує такі податки для одноосібників, що селяни вимушені були знову повертатися до колгоспів. До кінця 1932 року в Україні було колективізовано біля 70 відсотків селянських господарств, що охоплювало понад 80 відсотків посівних площ. Колгоспники отримали право мати присадибну ділянку, а за це колгоспи мали справно поставляти державі сільськогосподарську продукцію. Фактично з колгоспів стягувалася продрозкладка. У 1932 році, коли було розпочато останній етап колективізації, план хлібоздачі для України було додатково збільшено на 44 відсотки. У селян відібрали навіть посівне зерно, що призвело до повального голоду. Він не був випадковим. Голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією в 1921—1923 роках. Терор голодом, як і кампанія розкуркулювання, був “виховним” заходом. Починаючи з весни 1933 року смертність від голоду стає масовою. Голодомор в Україні 1932—1933 років забрав життя, за приблизними підрахунками, 7— 9 млн. осіб. Українське селянство було піддане геноциду голодом зате, що було носієм і підвалиною відродження української нації, національної свідомості. Неоголошена війна проти селянства за задумами кремлівських катів повинна була ліквідувати основу українського національного відродження. Наступним етапом геноциду сталінського режиму проти українського народу стали репресії і фізична ліквідація української інтелігенції — генофонду української нації.
Одними з перших наклали головами представники українських комуністів, які в роки революції боролися проти незалежної Української держави за перемогу соціалістичної революції. її членів почали повсюди усувати від керівництва і заміняти росіянами, євреями, поляками тощо. Понад 15 тисяч українських керівників різного рівня було звинувачено у фашизмі, націоналізмі, троцькізмі, у шпигунстві. За 1933—1934 роки компартія України втратила до 100 тисяч своїх членів.
Наприкінці 20-х років розпочалася серія сфальсифікованих політичних процесів, в яких винищувалась українська освічена еліта. Одним із перших гучних політичних процесів був процес СВУ — Спілки визволення України. До неї було віднесено ряд провідних діячів українського визвольного руху. їх було звинувачено в належності до таємної націоналістичної організації. 45 арештованих діячів після жахливих катувань змушені були визнати себе винними.
У 1931 році відбувся процес так званого “Українського національного центру”. 50 осіб видатних учасників визвольного руху та культури було репресовано. В 1933 році гриміла гучна справа про націоналістичний ухил М. Скрипника, а далі справа так званої “Української військової організації”, у якій проходили як звинувачені відомі вчені академіки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, театральні діячі Лесь Курбас, Каргальський, Паторжинський, ряд українських письменників.
Заданими сучасних українських дослідників, ці процеси продовжувались до 1941 року. За 10 років було “викрито” в Україні 100 різних “націоналістичних” організацій і груп. Лише за 1936—1938 роки тут було репресовано більше 800 тисяч осіб, серед них 240 письменників (28 з них розстріляно за три дні— 13—15 грудня 1934 року). В одному лише 1933 році зі шкіл було “вичищено” 24 тисячі вчителів.
Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, а її історичну секцію, очолювану М. Грушевським, який повірив у гуманність нового соціалістичного ладу і повернувся з короткочасної еміграції, закрито. Сам М. Грушевський був висланий до Росії, де й помер після “операції фурункула”.
