У несприятливих умовах постійних переїздів та фронтових боїв Директорія УНР не мала можливості для повноцінної законотворчості. Джерелами права для другої УНР були закони російських урядів, ЦР, гетьмана і навіть радянськоївлади. Одні закони діяли у повному обсязі, інші - з доповненнями, змінами, частковим або повним скасуванням окремих статей та положень. Законодавчий процес регламентувався Законом "Про порядок внесення і затвердження законів в УНР" від 14 лютого 1919 р. Законопроект мав проходити такі інстанції: міністерство - голова уряду - Рада Народних Міністрів - Державна канцелярія - Директорія. Проте до кінця існування УИР в державі так і не визначено конкретних суб'єктів законодавчої ініціативи.
У галузі конституційного права Директорія відновила чинність більшості конституційних законів ЦР: про національно-персональну автономію, громадянство, мову тощо. Але Конституцію 29 квітня 1918 р. не впровадила в дію і намагалася виробити власну. Проект її підготували лише на кінець жовтня 1920 р. Держава за формою правління ставала президентсько-парламентською республікою з Головою Держави і Державною Народною Радою на чолі. Окрім того, ухвалено закони про гарантії прав і свобод громадян в УНР, про реєстрацію населення, про форму влади та тимчасовий державний устрій УНР.
У цивільному та кримінальному праві використовувалися переважно закони царського уряду ("Звід законів" (томи 10-15); "Кримінальне уложення 1903 p.", Військовий карний статут). Доповненнями до них слугували закони Директорії про боротьбу зі спекуляцією, про ліси, про землю. В УНР скасовувалася приватна власність на землю. Серед кримінальних покарань переважали страта, в'язниця, каторга, конфіскації, штрафи. До цього варто додати, що закони другої УНР майже не діяли або діяли тимчасово, з огляду на загальну анархію та нестабільність, які панували в Україні у 1919-1920 pp.
21.
