Судова реформа. У 1864 р. була здійснена судова реформа. Основними положеннями цієї реформи були: створення єдиного, позастанового, відкритого суду; відокремлення суду від адміністрації; незмінюваність суддів і слідчих; створення суду присяжних; запровадження адвокатури; проголошення гласності, усності й змагальності процесу (між прокурором і адвокатом); вільна оцінка доказів, виборність деяких судових органів (мирових судів).
Разом із тим судова реформа зберігала ряд елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородницьких» і духовних судів.
У ході реформи були створені дві системи судів:
– мирові суди – розглядали дрібні карні й цивільні справи; такі суди створювалися в містах і повітах; як правило, кожен повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові ділянки; дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно;
– загальні суди; система загальних судів включаючи окружні суди й судові палати (одна на кілька округів; у Наддніпрянщині було створено три судові палати: Київська, Харківська й Одеська); окружний суд розглядав карні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових судів; апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата.
Верховним і вищим касаційним судом, а також вищим органом судового нагляду був Сенат, де існувало два касаційні департаменти – цивільний і карний.
У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою скасували найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки.
В наслідок тощо, що царат на середину XIX ст., мав усі підстави вважати, що його інкорпорацій на та русифікаторська політика на Сході і Півдні України була належним чином реалізована, намісницька влада тут припинила своє існування. У 1856 р. було ліквідоване Малоросійське генерал-губернаторство, а в 1874 р. — Новоросійське.У пореформеній Російській імперії, в тому числі в Україні, існував в основному колишній адміністративно-територіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська. Таким чином, на середину 70-х pp.XIX ст. тільки три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губерна-торської влади.
Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у «ввірених йому губерніях». Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військ Київського військового округу.
Власний апарат генерал-губернатора був невеликим — складався лише з канцелярії та кількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.
Повноваження «головного начальника краю» були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам Росії (її було включено у Звід губернських установлень), а також в інших нормативних актах — статутах, положеннях, в окремих «височайших» веліннях.
Особливо посилюється адміністративна влада губернаторів після видання Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Згідно з цим законом у разі введення режиму посиленої охорони губернатор мав право закривали збори, торговельні та промислові заклади, забороняти органи преси, арештовувати (на строк до трьох місяців) і штрафувати (на суму до 500 крб.) винних у порушенні «обов'язкових постанов», а також висилати «підозрілих» і «шкідливих» осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при МВС вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до п'яти років осіб, «шкідливих для державного та громадського спокою».
Під час здійснення судової контрреформи губернатор набув права впливати на суди (наприклад, він переглядав списки осіб, які були намічені для обрання їх мировими суддями, і списки присяжних засідателів), у 1889 р. він стає головою адміністративно-судової установи — губернського присутствія. Він же подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничних начальників. Земське положення 1890 р. і Міське положення 1892 р. поставили під жорсткий губернаторський контроль органи земського та міського самоврядування. Губернатору підпорядковувався весь поліцейський апарат губернії: він безпосередньо призначав поліцмейстерів та повітових справників з помічниками, а також станових приставів. Про будь-який «безлад» вони мусили негайно доповідати «хазяїну губернії». Отже, владні повноваження губернаторів, закріплені в законодавстві другої половини XIX ст., мали цілком визначену спрямованість, відбивали основну лінію у внутрішній політиці самодержавства. Губернатор у російській провінції був справжнім сатрапом, від ласки якого залежало існування будь-якої установи і навіть доля будь-якої особи у «ввіреній» йому губернії.
З 1862 р. у коленому повіті існував єдиний поліцейський орган— повітове поліцейське управління. Стаття 633 зміненого Загального установлення губернської проголошувала: «Весь повіт з повітовими і безповітовими містами, посадами, містечками і селищами, розташованими в ньому, підлягає відомству повітової поліції». Повітове поліцейське управління являло собою колегіальний орган, що його очолював повітовий справник. При ньому були його помічник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління.
Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду «виконавчих урядовців поліції». Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів у повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисельність населення, стан «порядку і спокою».
У 1878 р. становим приставам призначили помічників — поліцейських урядників. Вони вводилися в 46 губерніях Росії, причому кількість їх була неоднаковою: в 20 губерніях вона не перевищувала 100, в 15 — коливалась від 100 до 125, в 9 — від 125 до 175, а у Волинській та Подільській губерніях їх було по 200. Надалі кількість урядників збільшили.
І «виконавчі урядовці» (станові пристави), і «нижчі чини поліції» (урядники) одержували утримання від держави. У 60—70-х роках XIX ст. уряд вжив заходів щодо забезпечення поліції надійними кадрами, змінив порядок її комплектування (вводився принцип вільного наймання за контрактом), збільшив платню, підвищив розмір пенсій, установив нагороди за вислугу років.
Протягом 70—90-х років XIX ст. створена згідно з реформою 1864 р. система загальних судів зазнала нападок з боку царського уряду. Внаслідок цього найсуттєвіші зміни сталися у юрисдикції ланок цієї системи. Серйозних обмежень зазнали закладені в основу судових статутів від 20 листопада 1864 р. принципи судоустрою та судочинства. Особливо явними стали ці тенденції в період розгулу реакції 80—90-х років XIX ст. Вони стали першопричиною судової контрреформи 80-х років, що мала за мету обмежити демократичність судоустрою і судочинства, закладену у 1864 р.
На Правобережній Україні судові установи вводилися двома етапами: спочатку мировий суд, а потім — загальні суди. Причому мирові судді не обирались, а призначалися урядом (на них, відповідно, не поширювався принцип незмінності суддів). Отже, контрреформу мирового суду на Правобережній Україні було здійснено з самого початку його введення — у 1872 p., тоді як на Лівобережній Україні, як вже зазначалося, її було проведено аж наприкінці 80-х років. Таким чином, на Правобережжі судова реформа і контрреформа немовби переплелися між собою. Характерним було й те, що за законом від 12 липня 1889 р. мировий суд на Правобережній Україні не було ліквідовано.
Торкнулася судова контрреформа 80-х років і суду присяжних. Закон 12 червня 1884 р. допустив чиновників поліції до формування складу присяжних засідателів. Збільшувалося число присяжних у столицях і зменшувалося в провінції. Закон 28 квітня 1887 р. удвічі підвищив майновий ценз присяжним засідателям, надав губернаторам право виключати будь-кого зі списків без пояснення причин. За свідченням преси, «суд присяжних в перше 25-річчя свого існування в Росії зазнав на собі незмірно більше нападок, ніж усі інші інститути, впроваджені в життя статутами імператора Олександра II».
Адміністративно-судова реформа 1889 р. установила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які були засновані за селянською реформою 1861 р. і розглядали спори між селянами з ціною позову до 100 крб., а також справи селян про незначні провини. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4—12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському начальнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з'їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники дістали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.
Такі основні риси нововведень 80-х років, зокрема, 1889 р. Уряд повністю скасував виборний порядок утворення суду, який широко допускався судовими статутами 20 листопада 1864 р. Введення нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, яка існувала у дореформеній Росії. Суть цього кроку як серйозного відходу від реформи 1864 р. була зрозумілою багатьом сучасникам, один з яких, ліберальне налаштований юрист, писав: «Земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з'їзд, мировий з'їзд, окружний суд, судова палата, губернське присутствіє, правлячий сенат! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов'язаних поміж собою загальною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимоги твердої та близької до народу урядової влади».
Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 p., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі щодо селян судові й адміністративні функції. Законодавство 1889 р. закріплювало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з'їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Негативні наслідки такого становища усвідомлювали судові діячі. Так, прокурор Київської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ в інстанційному порядку в повітових з'їздах і губернських присутст-віях скаржився міністру юстиції на «незручності загального характеру»: 1) значне переважання у складі присутствій чинів адміністративних...; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз'яснення... адміністративним чинам змісту і значення постанов закону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уникнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб'язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції відгородити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.
За Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. в Україні, як і в імперії, в цілому, створювалися органи земського самоврядування. Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування в умовах адміністративної сваволі і бюрократичної регламентації діяльності місцевих структур. Земства організовувалися за територіальною ознакою
