Державний та суспільний лад українських земель під владою Польщі та Литви.

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і поль­ськими феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на зем­лю означало збереження класового розподілу суспільства на експ­луататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на економічне і правове становище населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феода­льного класу на українських землях визначалося розмірами їх земе­льної власності. Починаючи з кінця XIV ст., і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загар­бання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєн­ня пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їх власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалу­вання за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій — доки виконували службу на користь сюзерена ("на поживенье", "до волі та ласки господарської"), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.Починаючи з 80-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають звичайним явищем на українських землях. Такі роздачі здійснювалися не лише Великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адмініст­рації — воєводами і старостами.Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагали­ся закріпити свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздава­лися "до живота", тобто до смерті володаря, то, починаючи з ЗО—50-х років XVI ст., землі вже давалися "до двох животов" (до смерті васала і його сина) і навіть "до трех животов".Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром вели­кого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині знаходилися володіння князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, в Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських. Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського. Про економічну і політичну мо­гутність великих землевласників в Україні свідчить той факт, що у першій половині XVI ст. декілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть. Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищій феодальний стан, що отримав назву "магнати", і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої*.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українсь­ких землях була шляхта—середні і дрібні землевласники. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Селянство. Основну масу населення українських земель стано­вило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві катего­рії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монас­тирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, пе­рехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" поль­ського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах). На відміну від державних податків, які були більш-менш фік­сованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачу­вали феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігів­щині, північно-західній Волині натуральні податки стягували пере­важно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право вихо­ду, становили головним чином "тяглові" і "роботні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тягло­вих селян. Але з поширенням на Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, — псарі, конюхи, риба­лки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, а й сплачувала натуральні і гро­шові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодальне залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Най­більш спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу вони звільнялися від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служ&и .-— слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV— у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслі­док цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходили­ся чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі [ залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багато­людному на той час місті (понад 15000 чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промисла­ми, майстри — хазяї майстерень і бю'ргерство або "поспільство".

Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи— плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники ("партачі").

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті україн­ських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової систе­ми землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилював­ся феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав украї­нського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніщ усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян ста­ли масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні'східні і південні окраїни По­ділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втіка­чів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М-Грушевського, було се­реднє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацт­ва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призна­ченому урядом "старшому судді усіх низових козаків"*. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королів­ських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звіль­нялися від податків, мали право власності на землю, одержували:права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєст­рових козаків, було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька "середина" переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визна­ченого статусу.

Державний лад

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виник­нення української державності, хоча окремі її елементи зароджува­лися в цей час у Запорізькій Січі.

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, нале­жала центральним органам державної влади і управління цих дер­жав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної вла­ди і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королів­ський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; корон­ний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єписко­пи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Вели­кого князівства Литовського. Головою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами.Наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежува­лася "пани-Радою" і сеймом, без ухвали яких господар не має права вирішувати основні питання державної політики.

До складу "пани-Рада" входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каш­теляни окремі старости, а також верхівка пануючих станів — като­лицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, "пани-Рада" незабаром набула значної само­стійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господа­ря. Кількість її членів доходила до 80 осіб.

"Пани-Рада" була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка "пани-Рада" і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкори­тися Раді.

Правове становище "пани-Рада" як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 рр До компетенції "пани-Рада" входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі.Вплив і авторитет "пани-Рада" були обумовлені тим, що до її складу входили вищі службові особи держави. Це перш за все маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етике­том при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та "пани-Рада" і одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера і охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням податків. Підскарбій двірний відав скарбни­цею великого князя. До кола впливових членів Ради належав і великий гетьман — головний воєначальник Великого князівства Литовського.

З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (валь­ний) сейм збиралися великий князь, "пани-Рада", державні урядов-ники, центральні і обласні, княжата і панята, яких закликали окремими листами, декілька латинських єпископів і по два делегата від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Вальний сейм, вперше скли­каний у 1446 р., вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, об'ява про скликання ополчення (рушіння) належала до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Пода­льше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, поль­сько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самос­тійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав зміни­лося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівс­тва увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Поль­ща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися....".

Місцеве управління. Система місцевих органів державного уп­равління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військо­ва влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовле­но тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місце­вого управління в українських землях змінювалися в міру загарбан­ня сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводи­ти політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спо­чатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний уст­рій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київ­ська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встанов­ленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі збері­гали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-тери­торіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київ­ського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністрати­вні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкі­нці XV ст. повіти і волості стали основними адміністратив­но-територіальними одиницями в українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилась до своєчасного і повного збирання податків до князів­ської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсько­го взяв курс на остаточне скасування державної автономії україн­ських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були зайняті литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинсь­ким було скасовано і Київське князівство (1471 р.). Таким чином, наприкінці XV ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковий адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воє­водство, яке поділялося на Луцький, Володимирський та Креміне-цький повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Переяслав, а також Звяге-льську. Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управлін­ня стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, сте­жив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питаннями організації війська, вирішував судові справа. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) інколи називав­ся каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повіто­вий маршалок, стольник, хорунжий. Наприклад, у Волинській землі вся повнота влади належала луцькому старості. На Поділлі правили брацлавський і вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалась в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 рр. здійснив суттєву реорганіза­цію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалося ЗО повітів*. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство — на Брацлавський і Вінницький повіти.

Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського.

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.