Політична програма гетьмана Богдана Хмельницького
Гетьман уперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. По-перше, було сформульовано положення про соборність Української держави. У розмовах із королівськими комісарами було чітко засвідчено право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання. В реалізації задуманого Б. Хмельницький убачав відтоді основну мету своєї діяльності ("виб'ю з лядської неволі народ весь руський... тепер досить достатку в землі й князівстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу далі ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи"). По-друге, було висловлено ідею незалежності утвореної держави від польського короля. По-третє, утворена Українська держава розглядалась як спадкоємиця Київської Русі. Зокрема, під час переговорів із поляками Б. Хмельницький відзначав замирення з Річчю Посполитою лише за умови, якщо її уряд визнає незалежність козацької України в тих кордонах, що "володіли благочестиві великі князі".
Юридичне закріплення української державності
Першим юридичним документом, в якому йшлося про закріплення (визнання) Української козацької держави, став Зборівський договір (серпень 1649 р.) між польським королем та Військом Запорозьким. На початку січня 1650 р. його ратифікував польський сейм.
На змісті договору не могла не позначитися поразка козацьких військ під Зборовом. За договором Польща визнала Козацьку державу та законодавчо закріпила за нею державну автономію у складі Речі Посполитої, однак лише в межах Чернігівського, Київського і Брацлавського воєводств (вони мали спільну назву "Україна"). У документі доволі суперечливо було виписано правовий статус влади гетьмана. З одного боку, польський король залишив Військо Запорозьке "при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями..." (ст. 1), тобто визнавав владу гетьмана в межах, що визначались козацьким звичаєвим правом. З іншого - договір передбачав повне підпорядкування гетьмана польському королю. Визначався реєстр козацького війська в кількості 40 тис. душ. Урівнювалися права православної церкви з католицькою, визнавалися й підтверджувалися права українських шкіл; передбачалось ліквідувати унію. Отже, Зборівським договором Б. Хмельницький номінально змушений був визнати владу польського короля. Зборівська угода була важливим етапом у творенні української державності. Вона стала першим юридичним актом визнання української автономії.
Наступний юридичний документ, в якому йшлося про визнання української державності, було укладено в Білій Церкві 28 вересня 1651 р. Білоцерківський трактат формально-юридичним чином передбачав обмеження суверенітету Української держави та зменшення її території до розмірів Київського воєводства. Угода не містила статті про збереження за Військом Запорозьким його "давніх прав і вольностей". Козацький реєстр скорочувався до 20 тис. душ.
У документі суттєво обмежувалася влада гетьмана (ст. 5). Зокрема, юридично закріплювалося за королем право затверджувати кандидатуру гетьмана, запропоновану радою, чи відхиляти її, зводячи таким чином нанівець право вільного вибору гетьмана. Новообраний гетьман повинен був присягати "його королівській милості й Речі Посполитій", але підпорядковувався не безпосередньо королю, а коронному гетьманові. Гетьман також позбавлявся права одноособово, без затвердження короля призначати на посади козацьких старшин. Йому заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іншими державами, Гетьманщина мала розірвати союз із Кримом (ст. 9).
Як бачимо, Білоцерківський договір, що мав би стати другим етапом юридичного закріплення (визнання) української державності, практично анулювував значні здобутки українського державотворення. Проте він не задовольняв польську шляхту і не був ратифікований сеймом, а тому не набув юридичної сили. А після перемоги Б. Хмельницького під Батогом (липень 1652 р.) договір узагалі було анульовано.
Отже, українська козацька державність із перших років національно-визвольної боротьби мала чітко визначену мету - розбудову незалежної держави, що охоплювала б усі землі тодішнього етнічного розселення українців. Однак державотворчий поступ українців напряму залежав від воєнних успіхів армії гетьмана Б. Хмельницького. Після поразки козацьких військ під Зборовом однойменний договір визначав українську державність як автономну у складі Речі Посполитої. А в період з 1652 р. по 1654 р. Україна і юридично, і фактично виступала як цілком суверенна держава, що "не визнавала над собою іншої влади, крім влади свого гетьмана". "Березневі статті"
Отже, остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено у Москві в березні 1654 p., звідси і його назва — "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який по життєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; б) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.
Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонам, які його відписали. За словами Д.Дорошенка, "...й Москва, й У країна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших же кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за у незалежнення від Польщі..." Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.
