Твір «Солодка Даруся» дуже сильний за своєю натурою. Починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках.
Це історія однієї невинно спаплюженої дівчини - Дарусі, яку всі називають солодкою. Перехід від драматичних діалогів до авторської розповіді і навпаки сприймається реципієнтами як перебазування в іншу художню структуру. За допомогою таких комбінацій моделюється художній універсум роману. Така епічно-драматична організація тексту дозволяє нам власне й зробити висновок, що «Солодка Даруся» - це роман-драма (романна драма). Авторська дефініція роману «Солодка Даруся» - драма на три життя. Твір Марії Матіос складається з трьох частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» - драма щоденна, «Іван Цвичок» - драма попередня, «Михайлове чудо» - драма найголовніша. Вони створюють монолітний сплав двох часових площин. Марія Матіос уміло вплітає в епічну тканину роману сцени з різними думками черемошнянців про головних персонажів - Дарусю, Івана Цвичка, Матронку й Михайла, що надає твору соціального звучання, розширює його епічні й драматичні рамки
Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» обертає такі ключові поняття філософської системи екзистенціалізму, як абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору в особливості художнього стилю.
Як і кожен письменник Марія Матіос звертається інколи до символів, у своїй творчій практиці вона надавала виняткового значення символові як носієві думки і почуття, спонуки до інтелектуальної творчості, до освоєння художньої мови, напр.: хрест, свічка, символічні кольори чорне та червоне.
Повна назва роману - «Солодка Даруся. Драма на три життя». Таке жанрове визначення одра зу адресує читача до тричленної організації твору, який авторка назвала «драмою». Проте йдеться не про драматичний твір, що склада ється з трьох дій, а роман, що має три частини, тісно між собою пов’язані. Має низку ознак драматичного твору: сконцентрованість дії в одній місцевості, велика кількість діалогів і монологів персонажів, знаходження автора ніби за лаштунками романної оповіді, що лише де-не-де, в ремарках і незначних коментарях «втручається» в хід описаних подій, класична побудова в трьох діях.
В трьох частинах роману відображені як історичні події, так і розкрита драма людських стосунків. У творі відсутня послідовність розповіді. Отже, Марія Матіос будує свій твір за принципом дзеркальної композиції, який має давню традицію в світовій літературі. Перший і третій розділ у своєрідний спосіб віддзеркалюються у другій частині, адже тут якнайповніше сконденсоване умовне сьогодення. Найвіддаленіша в часі від цього умовного сьогодення – третя частина, де розставлено усі крапки над «і», прояснено, чому Даруся – «солодка» і не така, як усі.
Художніх деталей в описі «гуцулки» є кілька: розірвана струна, зашморг із кольорових стрічок Матронки круг Михайла, Михайлове чудо — і всі вони набувають прикмет знаків-символів.
Магія другого весільного танцю — великої святкової хори (по-румунськи — «гора-маре») єднала Михайла і Матронку міцними узами в одне ціле: «Ця безпощадна у своїй хитрості музика-випробування подає танцюючому перший знак, та що там знак, — вона вказує напрямок, яким відтепер ці двоє рухатимуться тільки синхронно, тільки з тим, хто в цю мить тримає своїми руками твої палахкі долоні; завжди і тільки разом, не порушуючи темпу, не шукаючи іншого ритму, лиш так, як у цім строгім і величнім танці — не танці, а, швидше, прилюдній, але безмовній, клятьбі на до-смертну вірність чи добровільне рабство разом» (1, с.85).
Словесний опис весільної мелодії сповнений ритму, музики, народної театральності, живодайного духу української сутності. Потужна енергія Марії Матіос творить філософію весільного танцю, який єднає молодих сильніше за вінчальне присягання: «Ні, це не весільний танець — це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі...
Ті ритми протискуються порами під саму шкіру навіть у товстошкірого, заходять, як зашпори, як скалки, далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце — і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, як серце фурункула, не виблюнеш і не витравиш — хіба що вмреш — і лиш тоді скинешся чарів цієї музики, як чарів живого ворожбита.
Та навіть перед смертю, кажуть старі діди, декотрим людям вчувається мелодія «гора-маре», бо кажуть, саме з таким розпачливим сумом, такими неквапними кроками — два вліво — два вправо, щоб не сполохати і не розчавити людину раптовістю, — дає про себе знати близька смерть...» (1, с.86).
Сильнішого опису танцю ми не знайдемо, може, й у всій світовій літературі!
Одне з центральних місць у творі займає морально-етична проблематика. Наскрізною, зокрема, є тема гріха і спокути. У творі наявний мотив материнського прокляття, пов’язаний із вірою в магічну дію слова, його матеріальність.
Жанр твору.
То що ж це, повість чи казка? "повість - переважно прозовий епічний твір, в якому змальовано широку картину життя окремих персонажів протягом тривалого часу". Казка - "давній за походженням і популярний в народі епічний жанр фольклору". Звернемося до нашого твору. Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни. дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII -першої половині XIX ст. Отже "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.
Отже, сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду. Характерною особливістю епічного твору є його сюжетність. джерелом багатьох літературних творів у різних народів світу був фольклор, вони намагалися доводити пряму еволюцію творів від єдиного прасюжету. Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка тощо. Творячи авторський міф на матеріалі біблійної історії про братовбивство, О. Забужко в першу чергу враховує, що в літературному міфологізмі на перший план виступає ідея вічної циклічної повторюваності первинних міфологічних прототипів під різними „масками”, своєрідною заміною літературних і міфологічних героїв
Крізь призму великої трагедії українського роду Оксана Забужко розповідає про двобій у душі людини Добра і Зла, розмірковує про свободу вибору між цими двома шляхами. У «Казці про калинову сопілку» висвітлюється такий цікавий аспект жіночого самоствердження як жіноче суперництво Ганни і Олени
Оксана Забужко вводить у твір такий феміністичний аспект, як еротизм, зумовлений міфологічними уявленнями. Культ тілесного постає інваріантом природи і накладає свою владу на людину.
Отже, нова концепція особистості жінки зумовлює такі суттєві риси жіночої прози, як філософічність, інтелектуалізм, включення в структуру оповіді елементів міфологічної, фольклорної образності, активне використання засобів фантастики, снів. Проза Оксани Забужко хоча й не є відверто феміністичною, проте сприяє фемінізації суспільства, привнесенню в нього жіночих цінностей, відкритій артикуляції жіночого досвіду в усій його повноті й неодновимірності. У творі О. Забужко фемінізм поєднується з ідеями екзистенціалізму. Авторка майстерно нюансує ідею, експлуатує широке коло мотивів, демонструє широкий – від проникливого ліризму до дошкульного сарказму – почуттєво-настроєвий спектр.
