Поза маніфестами вагомими для розуміння феномену Житомирської прозової школи є інтерв’ю з В. Шевчуком, В. Даниленком, які виокремлюють декілька ключових тез щодо цього явища. В. Шевчук разом із братом А. Шевчуком вважаються фундаторами школи. Погоджуючись із маніфестом, В. Шевчук додає: “У маніфест варто вставити пункт: жінки в школу не приймаються, інакше її морально розкладуть”. В. Даниленко вказує на серйозність явища і його особливу місію. Таким чином до маніфесту долучаються ще дві ознаки, що маркують у собі два заперечення: “ми – “не-жінки” (жіноцтво в цьому випадку асоціюється виключно з фемінізмом та деструктивною силою) та “ми – “не-розважальні”, але поважні й хочемо “...пірнути на дно людської свідомості, щоб пізнати суть людини і суть божественного в ній”.
У рамках Житомирської прозової школи твориться міф про самодостатність української нації, що супроводжується відкиданням зайвих елементів: радянського минулого, російського чи європейського майбутнього / сучасного, “несерйозності” (розвага, гра, шоу) культури (комплекс Котляревського). Мистецтво стає місцем творення міфу української нації, що існує як “річ у собі”, і міфу митця, який є пророком або й самим Богом.
У середині 70-х років В. Шевчук відчуває потребу в оновленні власного стилю, який базувався на використанні фольклорно- фантастичної поетики, що пов’язано із дослідженням автором народної прози, демонології, готики. Поява у творчості письменника барокових рис сприяє такому оновленню («Мій легкий стиль почав зникати, стаючи все утяженіший, монументальніший, з розлогим епітетом і складними синтаксичними конструкціями. Мене почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд». Герой В. Шевчука розмірковує над перебігом людського життя, пропонує психологічний аналіз людського “я”.
У героях твору поєднуються високі поривання, мрії, прагнення з буденним життям; вони вміють бачити красу, незвичність у звичайному. Так, Володимирові вчителька Олександра Опанасівна, мати п’ятьох дітей, здається Вітром, який може одночасно бути в кількох місцях і виконувати кілька робіт одразу. Галя, мати-одиначка, кинута зрадливим «сірим птахом», інколи відчуває себе богинею.
Дорога присутня постійно: Володимира — на гору, до дому й до серця Галини; Галини — до віри у справжнього чоловіка; Хлопця — до свого кохання, до здобутого життєвого досвіду.
Чітко прослідковується жіноче й чоловіче першоджерела. Жінки в «домі на горі» — продовжувачки роду і його охоронниці. Чоловіки — часто «блудні сини». Від «джиґунів», «сірих птахів», які з’являються «згори», зваблюють жінок, народжуються хлопчики. Їхня доля — мандри, творчість (так з’являються Іван-козопас, син Галини Хлопець). Постає питання: то яка ж сила живить поетів, художників?
Від тих, хто прийшов знизу й напився з рук жінки води, народжуються дівчата, і так іде життя по одвічному колу.
Яким саме чином виникає любов між людьми, не знає, мабуть, ніхто. В. Шевчук за допомогою контрастів і барв майстерно передає відчуття, яке виникає у героя (метелик — вогонь, незнайома — близька, казки — життя, реальність; не мав сили не дивитись — не мав сили й дивитись). І в цьому вічна загадка, таїна виникнення кохання.
Химерним, таємничим і незбагненим є потойбічний світ. Відчуття люблячих людей по різні боки буття й небуття — дивовижні. Переплетіння цих відчуттів, як і всього, пройденого життєвою дорогою кожним із них, з майстерністю вибудовує автор у бароково-притчевій манері.
Усі герої роману живуть ніби у двох вимірах — у дійсному та уявному, вигаданому. Ці світи сходяться, співіснують, проте через це долі героїв не змінюються. На перший погляд може здатися, що В. Шевчук вводить нас у світ містичного, ірреального. Ось, наприклад, Галя в минулому (тепер вона вчителька Галина Іванівна): "...Дивилась на себе і знову бачила дві дівчини: одну сіру і пригноблену, повну кострубатих колючок — знання, що набирала їх з підручників, і другу — голубу й майже казкову". Взяти ще один приклад — сірого птаха в лакових черевичках, що з'являвся у Галиних снах. Услід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, який шелестів, як крила, а очі горіли, як у пугача. Саме після цих снів-фантазій у Галини народився син. І розповідь із фантастичної повернула героїню до суворого правдивого життя.
Подвійним життям живе також старий козопас Іван Шевчук. Потім виявляється, що козопас щовечора записує щось "у великій бухгалтерській книзі". Що писав? Спогади чи літопис власного життя? Це так і залишиться таємницею для дідового оточення та читача. Лише під кінець автор розповідає, що дісталися ці книги у спадщину хлопцеві, і він захоплено їх читав день і ніч. Мабуть, було в них щось дуже важливе й корисне для молодого покоління.
Дід Іван мав дар контактувати з рослинним світом, на нього щось "находило". Він слухав мову дерев і квітів, розумів гармонію в природі. Цим нагадував дядька Лева з "Лісової пісні" Лесі Українки. Безумовно, герой роману В. Шевчука був благородною і розумною людиною, доброю й щедрою. А як він кохав і розумів свою дружину Марію Яківну, навіть на віддалі відчував тривогу коханої. Він "і справді побачив її серце... Нерівно билося і наче захлиналося кров'ю, яку мало відганяти від себе, — червоне кружало, що скорочувалось і тремтіло".
Дід Іван помер за п'ятнадцять років до того, як повернувся зі своїх мандрів "блудний син" Галини Іванівни і взявся до дідових рукописів. Та чи збагне він, дитина нашого засмиканого, механізованого віку, розбещена урбанізацією, думки і почуття старого козопаса? Хто знає!
Майже всі герої роману-балади наділені поетичним та філософським сприйняттям навколишнього світу. Захоплено виписує В. Шевчук пейзажі. Вони всі рухливі, живі, озвучені, допомагають глибше розкрити поетичну душу народу, його пісні, легенди, казки і міфи, коли добрі й злі духи управляли сонцем і вітром, життям і смертю.
У романі "Дім на горі" В. Шевчук зробив значний крок у побудові цього поетичного світу. Герої письменника у своєму єднанні з природою досягають повної рівноваги почуттів, настроїв, гармонії з навколишнім світом після поривань у незвідане та химер.
Вже із самого початку ми простежуємо таку рису химерної прози, як міфологізм. „Голос трави” просякнутий образами української демонології. Усі розповіді – про взаємини людини з містичними героями: відьмами, чортами, перелесниками, смертю. Саме ці образи створюють міфолого-фантастичну тканину химерного роману. У творі яскраво відображені фольклорно-міфологічні уявлення нашого народу. Виведення елементів народної казки, міфу, легенди дає змогу доторкнутися до пракоренів нашої культури, відкинувши містику, побачити естетичну красу прадавнього образу, надати йому нового звучання, облагородити наші почуття. Новели вводять читача в тип людської свідомості, для якої такі персонажі є справжніми, і відновлюють таким чином призабуті можливості жаху і неспокою.
Твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави». Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і «приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» й об’єднує 13 оповідань.
Певно, працюючи над обома частинами роману, В. Шевчук не замислювався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. «Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина — «Голос трави» — ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Їх фольклорно-міфологічна основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід’ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.
Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання — своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Ця проблема хвилювала ще й давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). Усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).
Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з’являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап’ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,— «джиґунів». Спочатку вони з’являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки — Хлопці, покликані бути творцями — поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку».
Сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних).
Ця символіка тісно пов’язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». (Сучасність.— 1992.— № 3.— С. 56) Піднімаючись крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію — він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.
Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.
Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення — знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.
Всі 13 новел роману мають яскраво виражений притчевий характер. Як відомо, притча, як різновид оповідання, містить в іноказальній, алегоричній формі повчання. Але у цьому жанрі воно більше значиме, ніж просто в оповіданні притча ілюструє важливу ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора і почасти використовується з метою прямої настанови читачу у питаннях людської і суспільної поведінки.
