Інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів, спадковості поколінь, національних традицій і святощів, «коріння» і «витоків» взагалі став однією з характерних ознак прози кінця 60-90-х років. Провісниками й натхненниками стали брати Тютюнники, В. Земляк, В. Міняйло, чиї книжки оновили народознавство, оновлені цими письменниками критерії народознавства та фольклористика М. Стельмаха й О. Гончара підготували П. Загребельного до поєднання часів Київської Русі із сьогоденням України в романі «Диво».
Із появою роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, на початок 80-х рр.. окреслилось цілком чітко таке жанрово-тематичне утворення, як український історичний роман. Твори «Роксолана», «Я, Богдан» П. Загребельного, Р. Іваничук («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Журавлиний крик», «Орда»), В. Шевчук («На полі смиренному»), Валерій Шевчук («Велесич»).
Перше, що характеризує ІР – посилений моральний пафос, аналітичний підхід до фактів і постатей національної історії, пошук у ній уроків для сучасності, активне особистісне начало.
Поступово протягом 70-х років змінилися заборони з деяких історичних тем, відповідно, набував поширеності історичний та бібліографічний роман.
Рома́н істори́чний побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.
Активно звертатися до роману-епопеї українські письменники почали у другій половині ХХ ст. Саме у 40–50-их рр. більшою мірою під впливом ідеологічних чинників, а не літературних, у художніх творах зображується широка панорама життя народу, руху часу, а відтак творення “нового національного епосу”. Такі ідеологічні завдання було покладено на жанр історичного роману-епопеї.
Епічна панорамність і масштабність в історичних романах породжували “псевдомонументальність” і зменшення інтересу до зображення життя особистості в історії, до пов’язаних з ними морально-філософських проблем.
Проте не всі твори мали низьку художню якість. І сьогодні захоплюють читача такі масштабні історичні романи, як, наприклад, “Таємний посол” В. Малика, який також називають тетралогією. Це великий за обсягом епічний твір, що складається із чотирьох самостійних частин.
Композиційна структура історичних романів в єдності зі змістовими компонентами дає змогу подати історичні події як сюжетне тло твору (романи В. Малика) або як художню біографію історичних осіб (романи С. Скляренка), увиразнює авторський задум (романи Р. Іваничука), дозволяє полемізувати з історичними джерелами, ілюструючи авторську концепцію історії у творі (романи П. Загребельного).
Пешим історичним романом в українській літературі є «Чорна рада» Пантелеймона Куліша.
В українській літературі зразками історичного роману вважаються «Чорна рада» П. Куліша, «Сагайдачний», «Корнієнко» А. Чайковського, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Євпраксія», «Диво», П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» В. Шевчука, «На полі смиренному» В. Шевчука, «Мальви», «Орда»
Інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів, спадковості поколінь, національних традицій і святощів, «коріння» і «витоків» взагалі став однією з характерних ознак прози кінця 60-90-х років. Провісниками й натхненниками стали брати Тютюнники, В. Земляк, В. Міняйло, чиї книжки оновили народознавство, оновлені цими письменниками критерії народознавства та фольклористика М. Стельмаха й О. Гончара підготували П. Загребельного до поєднання часів Київської Русі із сьогоденням України в романі «Диво».
П. Загребельний проектує ці рядки на вітчизняну історію й вступає в романі «Диво» в полеміку з «Повістю минулих літ». Ідея побудови такої архітектурної споруди могла належати лише творчо обдарованій, талановитій людині – майстру в будівничих справах. У «Повісті минулих літ» не зазначено імені творця й головного будівничого Софії. Виправляючи історичну несправедливість за до- помогою художнього домислу, П. Загребельний створює образ будівничого Сивоока – митця, талант якого уособлює незнищенний творчий потенціал русичів, гармонійне поєднання культурних здобутків свого народу зі світовими, завдяки чому саме цей «неісторичний» персонаж, на думку літературознавців (В. Дончика, М. Слабошпицького), став найбільшим художнім досягненням письменника у творі.
Як особистість Ярослав у багатьох випадках розуміє Сивоока, навіть співчуває йому, але як правитель відчуває відповідальним за будівництво собору перш за все себе, бо «у князя турботи державні, а в Сивоока – людські». «Художники – люди, владці – теж люди, але в кожного своє життя, своя мета і своє призначення. Може, слід позоставити кожному робити своє і не втручатися? Але ж три- мається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі лю- дове в державі». Зрештою, це протистояння між вільним митцем та «закованим у залізний обруч державних обов’язків» князем, що ґрунтується на художньому домислі, закінчилося загибеллю Сивоока, до якої опосередковано причетний Ярослав.
П. Загребельний, який за допомогою художнього домислу постійно коментує в романі вчинки князя, їх причини, ставлення до них самого Ярослава, відтворює найменші зміни психічного стану персонажа, у цьому випадку не пояснює, що відчув князь, дізнавшись про загибель митця. Певні висновки можна зробити лише з вчинків Ярослава. Очевидно, він шкодував за Сивооком, можливо, навіть відчував себе винним, оскільки покарав убивцю митця – свого вірного прислужника Ситника, звелівши ув’язнити його. Але розгніваний, що митець до- поміг Ярославі утекти, князь зважився на підлий вчинок, виявивши свою невдячність по відношенню до Сивоока, – наказав літописцеві переписати розповідь про закладання Софії, «вилучити … пергамен, де значиться про Сивоока» й записати все в тому варіанті, який нині наявний у «Повісті минулих літ».
Провідним у романі П. Загребельного є конфлікт між князем Ярославом і представником народу Сивооком. Це конфлікт-зіткнення влади, системи, тиранії з вільною, незалежною особистістю. Автор ретельно вимальовує процес формування внутрішнього світу, художніх смаків народного будівничого, який ще на початку навчання не усвідомлював, що здатен розуміти світ фарб. Але з часом Сивок оволодів основами візантійського живопису та відчув, що споруджує за власним проектом не просто храм, а пам'ятник своєму народові.
Поставивши за мету воскресити пам'ять про безіменних народних майстрів, автор у творі неодноразово акцентує увагу на тому, що людина нікчемна не може стати творцем прекрасного. Митцями називають тих людей, які гостро відчувають трагічність доби, усвідомлюють суспільні проблеми, переживають внутрішні протиріччя.
Сивоок — втілення авторського ідеалу митця, в уста якого Загребельний вкладає свої власні роздуми про мистецтво, культуру, мораль тощо. Одержимість у творчому процесі, самозречене служіння народові — визначальні риси характеру Сивоока, доля якого — підтвердження авторської думки про незламність народного духу й безсмертя таланту. Переважно в монологічній формі відтворені погляди-роздуми Сивоока щодо ролі митця в суспільстві, зображений внутрішній конфлікт обдарованої людини: "Він (митець) не належить ні бажанням, ні потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені. А мене — нема".
Загребельний зумів показати народного умільця "гідним партнером найвидатнішого розуму епохи". На думку письменника, диво — собор могла створити тільки диво-людина, наділена могутнім талантом, особистість інтелектуально рівновелика Ярославу Мудрому. Майстер слова за літописами, художньою літературою та фольклором XI століття відтворив психологію представника народних низів, характери в реальних конфліктах. Художня інтуїція підказала письменникові, що творець Софії Київської мав бути пущанином, дитячі враження якого стали витоками його мистецького світовідчуття.
Виконавши свою місію, Сивоок гине. Трагедія сталась не тому, що він мав небезпечних ворогів, а тому, що доля відданого, непокірного художника в тому жорстокому світі не могла не бути трагічною. Адже, як стверджує автор твору: "Така доля всіх, хто творить цінності".
Конфлікт між народом і владою демонструє проблеми, що існували в той час, а саме — опір з боку людей християнізації, небажання зрікатися віри батьків, адже до нової релігії людина має йти лише сама, свідомо й добровільно, без стороннього втручання. За сферою побутування це зовнішній конфлікт, за тематикою — релігійний. Християнська релігія, запозичена у Візантії, прийшла до нас у готовому вигляді, насаджувалася згори, часто провокувала зіткнення. Княжа влада, відстоюючи державну самобутність, іноді підтримувала слов'янські традиції. Звідси відбулась активна взаємодія християнства та язичництва, злиття народної релігії й церковного християнства, що й зараз спостерігаємо у сучасному житті (писанки, свята).
У романі "Диво" саме в часовому зрізі, що охоплює період Київської Русі, через конфлікти, що надають твору більшої правдивості, яскравості, динаміки та експресії, розкриваються характери героїв, їх ставлення до життя, мотивуються вчинки, утверджується думка про неможливість знищення духовного зв'язку поколінь, про стійкість моральних надбань народу.
особливості хронотопу та Софія Київська як образ-символ: зв’язок часів, актуальність історії, позачасовий гуманістичний вимір творчості;
Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі "Диво" творить образ Київської Русі, її суспільного життя, культури. Це один з багатьох історичних творів про ті часи, але в ньому автору, як нікому раніше, вдалося розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити яскраві художні образи. Це розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків — Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії.
Так, Софія Київська — один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що "ніколи не кінчається й не переводиться". І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської — Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він — чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був "образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі..." Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя.
У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. "Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами ... спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами..."
Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.
