Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. "Химерна проза" стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській "радянській" літературі.
Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. "Химерна проза" емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий. За цими ознаками можна говорити про близькість "химерної прози" до явища магічного реалізму, поширеного в літературі Латинської Америки.Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958р., до творів В. Шевчука «Дім на горі», включаючи– В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного. Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця».
Однією з визначальних рис химерної прози вважають фольклорність.
Химерний роман слід розглядати передусім як спробу відображення в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на початковому етапі формування нової української літератури і літературної мови, а саме лінії сміхової, бурлескно-травестійної.
Не випадково перший химерний роман з’явився в кінці 50-х років, з початком хрущовської «відлиги», коли слово й думка почали, хоч і несміливо, вивільнятися з-під пресу тотальних заборон сталінського режиму. В оновленій атмосфері кінця 50—60-х років у літературах народів нашої країни виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним, українським. З пародійно-бурлескної течії запозичив низку характерних мовно-стильових рис і перший химерний роман О. Ільченка, і наступні твори. Серед них слід виділити передусім орієнтацію на усне розмовне мовлення. Оповідачем у химерних романах і повістях виступає або головний герой або автор, причому в останньому випадку присутність автора в творі постійно підкреслюється, автор раз-у-раз перериває сюжетну оповідь звертанням до читача, у жартівливій формі ділиться з ним секретами своєї творчої лабораторії, веде словесну перепалку з уявними критиками, тощо:Характерною рисою мови химерного роману є широке використання просторіччя. Превалювання сміхового, гумористичного начала в прозі розглядуваного жанро-стильового напряму виявляється і у відповідному доборі імен і прізвищ персонажів: пан Купа — Стародупський, пан Пампушка, Пилип-з-Конопель, До мовностильових рис, що їх можна виділити в структурі химерної прози як визначальні для жанрової специфіки, належить також пародіювання інших мовних стилів.
Автор химерного роману з народних вуст створює іронічну трансформацію імперської ідеології, що провокує руйнування серйозності її сенсу та веде до відродження національного як амбівалентного у рамках гри. Таким чином, роман про козака Мамая має амбівалентну природу.
З одного боку, він повертає в українську літературу героя-крутія (козака-характерника, блазня), поява якого мала стимулювати відродження національного, щоправда, у прихованих/завуальованих формах гри-маскування, з іншого – націлений на спробу створення моделі колоніального, що базувалася б на гармонізації національного та імперського.
Центральною чоловічою маскою є образ химерного козака Мамая, який вбирає у себе риси крутія-родоначальника (тип чоловіка - Енея) та блазня (дозволеного імперією національного героя). Так само як Енею, козаку Мамаю притаманні гіперболізовані вітальні процеси, націленість на створення роду через бажання жінки, яка спроможна народити дітей, безсмертність: «Тож був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, – щира козацька душа! – таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки ж год він парубкує на світі: двісті? Триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, – ні більше, ні менше». Відмінність означує те, що Мамай є песимістичною версією українського Енея, адже, попри усвідомлення потреби виконання ним функції родоначальника, він неспроможний її реалізувати: «Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи...» . Окрім того, роман О. Ільченка подає неоднозначне розуміння добра і зла у національному вимірі. Під українським добром, за ідеологічною імперською версією, розуміється потреба єднання України з Росією під владою Москви, на якій неодноразово наголошує герой, що в історичній (незаангажованій) ретроспективі прочитується як зло. Українське зло оприявнюється в неомазепинській ідеї зради Росії, на яку зважується гетьман Однокрил, «...який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушуючи угоду Переяславської ради...» . Зло як зрада імперії у контексті індивідуалізованого намагання українського вивільнитися з-під колоніального пресу розуміється як неусвідомлене добро. Зауважимо, що імперська/видима версія добра і зла для українського народу та національна/прихована оприявнюються через образ козака Мамая. Він, з одного боку, активізує імперську ідеологему, з іншого – стає батьком/творцем/родоначальником спротиву їй (Мамай створив гетьмана Однокрила: «Задумався колись Мамай над долею людською, над казкою цією, і ненароком намалював собі того богатиря з одним крилом»).
Символічним продовженням козака Мамая є коваль, а пізніше козак-сотник Михайлик. Таким чином, О. Ільченко через дзеркальне відображення різних варіацій Мамая трансформує героїчне шляхом іронічної дегероїзації персонажа або створення образу «іншого» героя, який не бореться з «ворогом» (імперією), але власною амбівалентністю провокує відчуття несерйозності імперської ідеологеми, що не веде до краху імперії, але дозволяє продемонструвати її нетривкість. Оберненим до створеної ситуації є таке саме дегероїчне знецінення національного, що мислиться як викривлене віддзеркалення імперського.
У романі присутнє тривекторне проектування жіночого: українка/Україна як розбещена жінка, українка як недолуга нереалізована мати, українка як чужа європейка. Перша версія жіночого з’являється на початку роману. О. Ільченко створює образ дружини Демида Пампушки-Стародупського Роксолани. Автор окреслює жіночість, яку можна маркувати психотипом повії, націленої на спокушання чоловіка заради доведення його до загибелі. Роксолана стає першопричиною невдач коваля Михайлика, її чоловіка, Оврама Роздобудька, який приїхав викрасти Подолянку. О. Ільченко проектує образ хтивої Роксолани на Україну, яка за асоціацією автора, розбещує своїх чоловіків і націлена на їх знищення через сексуальну розпусту. Українка як недолуга нереалізована мати оприявнюється у постаті нареченої Мамая – Лукії. Автор неодноразово підкреслює її зовнішню непривабливість і передчасне старіння, протиставляючи їм єдину позитивну якість в очах чоловіка – репродуктивну.
Третьою версією української жінки є «чужа» європейка, яка реалізується в образі Подолянки. «Чужу» жіночу суть автор наділяє чеснотами, створюючи ідеалізовану ікону. Корнелія Подолянка – приваблива, патріотка, освічена, мужня. Відстороненим жіночим образом є персонаж-маска Чужа Молодиця. О. Ільченко подає шаблонний опис героїні, яка за асоціацією мала стати центральним персонажем роману з огляду на його назву. Шаблонність присутня у портретних характеристиках – це шинкарка без імені та національності, яка зовнішністю нагадує чортицю (руде волосся, пекельні вогники в очах). Диявольська сутність Чужої Молодиці трафаретна. Складається враження, що автор створює різні варіації жіночої маски: шинкарка, зваблива молодиця, чортиця, смерть. Чужу Молодицю можемо тлумачити як іронічний двійник козака Мамая (на рівні песика Ложки), що підкреслює його одночасну здатність і нездатність до серйозного судження.
Іронічній трансформації піддається й топос імперського центру – Москви. У романі О. Ільченка прослідковуємо це у «Пісні шостій, Московській» і пов’язуємо з перебуванням посланця українця Омеляна у столиці та його зустріччю з царем. Автор вдається до іронічно-поважного зображення імперії як місця, де не існує веселого – там не жартують, не співають і не грають на музичних інструментах, відсутні будь-які розваги.
О. Ільченко руйнує ілюзію посестринської допомоги між Україною і Росією. Омелян не отримує реального захисту для українців від царя. Ідея допомоги сильного слабшому, що є знаковою у стосунках імперії і колонії, іронічно трансформується у викраданні сили.
Мова О.Ільченка відзначається великим багатством і своєрідною побудовою тексту: мовний образ автора людини ХХ ст., мовний образ оповідача сучасника зображуваних подій та мовний образ героя. Кожен із цих мовних шарів відрізняється на лексичному й стильовому рівнях: стилізація мови оповідача під мову XVII століття, поширені ряди власне і контекстуальних синонімів та антонімів, внутрішня рима, використання фразеологізмів, оказіональних слів і виразів та різних шарів лексики української мови (неологізмів, архаїзмів, інтернаціоналізмів, запозичень, просторічної лексики). Художня майстерність митця виявляється також і втому, що жодне художнє образне вживання слова, жодна деталь не повторюється, чим і зумовлена мальовничість тексту.
За типологією портретних описів у романі переважають одиничні портрети, що подаються в тексті переважно деконцентровано, причому автор поступово розгортає портрет зовнішній і внутрішній психологічний.
Портрет у романі часто подається як портрет-картина: змальовується впевному антуражі (природа, місто, в’язниця тощо). Систему портретів уромані в цілому можна розглядати як колективний портрет-картину на тлі української природи й історії.
Портрети характеризуються в романі за статевими (чоловікжінка), соціальними (біднийбагатий, козакселянин) ознаками.
Протиставляються портрети і за опозицією свійчужий: свій той, кому автор і оповідач співчувають (Козак Мамай, Михайлик, Мелхиседек, мати-Явдоха), чужий той, хто не викликає в письменника симпатії (пан Купа, гетьман Однокрил та інші).
Для виявлення етнопсихічних рис персонажа в портреті важливе значення має змалювання одягу, у чоловіків також зброї, у жінок прикрас, що реалізується у тематичних групах «одяг», «зброя», «прикраси». Відповідні елементи портретних описів передають такі риси характеру, як скромність, гідність. Група слів, що називає власне одяг, порівняно обмежена: це традиційний чоловічий (сорочка і штани (шаровари), пояс, чоботи) і жіночий одяг (сорочка, керсетка), який, проте, вирізняється оригінальними елементами, що й виражають індивідуальність вдачі їх володаря. Письменник подав яскраві характеристики персонажів, використавши різноманітні мовні засоби. У романі Олександра Ільченка передано внутрішній світ, майстерно найхарактерніші риси, що виражають архетипові психоментальні риси українців.
У романі «Козацькому роду нема переводу» Олександр Ільченко демонструє величезне багатство лексики для передачі різних явищ матеріального й духовного світу. У творі представлені різноманітні мовні засоби, які у тканині твору зіставляються, протиставляються й органічно взаємодіють, створюючи естетично значуще мовне явище.
Серед письменників, які прагнули не стилізувати, а сягнути змістових глибин народнопоетичного світобачення, виділяється Василь Земляк зі своїм твором «Лебедина зграя», де елементи народної сміхової культури становлять одне з головних джерел «химерності».
Уже перші рядки роману настроюють на іронічний тон, відразу відчувається символіка образів — українське село початку 1920-х років має назву Вавилон. У той час, коли точилася смертельна «класова» боротьба та виникали комуни, рядове село з нерядовою назвою ніби уособило в собі глобальні історичні проблеми. Культурні вітри віють звідусіль, ідеологічні бурі збивають з ніг, усе перемішується — реалістичне з фантастичним, народне з модерновим, все то зливається, то протистоїть одне одному. Мова йде про перші кроки колективізації в українському селі. Події зумовлюються змаганням двох сил, породжених як соціальною, так і історичною реалією. З одного боку — селяни, які сприйняли нове та об'єднались у комуну. З іншого — багатії: Бубели, Гусаки, Раденькі, що розбагатіли власною працею; Пав люк, який надірвався, грабуючи панську кузню. Вони цього нового не можуть прийняти, бо це руйнує не тільки їх світобачення, це нове, — руйнує самі їх життя. Одна з найприкметніших ознак твору – багатство й виразність соціально- психологічного типажу, героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, тонко вималюваних характерів. Кожен із них постає перед нами як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій народ – у конкретно-історичній соціальній його характеристиці. Широке «представництво» персонажів, складні стосунки між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну тривалість зображеної Земляком історії Вавилона, спричиняють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою «інформацією». Здається, автор невичерпний у розповіді й може говорити про героїв та їхні життєві пригоди нескінченно.
