Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного, комічного та настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі Збірка «Паротяг ч.273» — зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання, класично реалістичні твори а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели».
Збірка "Сибірські новели" - це яскраві свідчення одного з тих, хто дивом уцілів і повернувся з пекла сталінських репресій живим. У циклі Б.Антоненко-Давидович реалістично відкриває завісу табірного життя. Це вже не перші зразки невигаданої прози такого змісту й характеру. «Сибірськи новели» Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у ХХ столітті український та інші народи, реалістичне і драматичне відтворення їхнього життя, філософське осмислення причин тих численних конфліктів і жорстокостей, які становили суть радянської тоталітарної держави. Цю збірку митець починав творити в часи «застою», коли не можна було її видрукувати, бо ще не розвіявся міф про «щасливе майбутнє», а матеріал збирався в «захалявний» зшиток під час «Сибірської одіссеї» письменника, де він по таборах ГУЛАГу і Бамлагу упродовж майже чверті століття проходив усі кола табірного пекла.
Ці невигадані оповіді написані переважно від першої особи, що надає новелам, побудованим на випадках парадоксальних, часом навіть казусних, не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом.
Сміх крізь сльози викликає новела «Кінний міліціонер». Беймет Кунанбаєв ніяк не міг збагнути, за яку ж провину йому присудили десять років таборів. Прожив він усе життя в степовому аулі, політикою ніколи не цікавився, а тут раптом суд і зовсім незбагненні звинувачення. Російської мови він майже не знав, що на суді говорили, не зрозумів, але фразу, яка називала його провину, добре запам’ятав: «левосерый конный милиционер». Що ж то воно значить – оте дивне звинувачення – ніхто не міг зрозуміти, у кого б Беймет не консультувався. Він усе дивувався: «...слідчий казав: «Ты левосерый конный милиционер», а я ні в кінній ні в пішій...» Лише пізніше з’ясувалося, що Беймет неправильно почув фразу: «Ты левый эсэр, контрреволюционер».
Особливу увагу привертає поняття простору й часу в новелах, за яким можна простежити певні віхи історії нашої держави у складі Радянського Союзу. Детально автор зупиняється на тому періоді, коли влада була зосереджена в руках Йосипа Сталіна, періоді невиправданих арештів, обвинувачень, розстрілів і ув’язнень. Говорить про ті реалії, які найбільш вдало характеризують 30-ті роки ХХ століття: контрреволюціонер, сізо, "ворог народу", чистка, допити тощо.
В окремих новелах вказується на конкретні роки описуваних подій. Частіше час кодується, але за певними ознаками його можна легко встановити. Простір у "Сибірських новелах" теж не статичний, описувані події ніби розтягнуті в просторі Важливе місце займає в’язниця, зокрема камера для утримування "злочинців". Саме тут відбуваються страшні церемонії допитів, розкриваються характери персонажів, їхні людські якості, коло уподобань, здатність до виживання за колючим дротом: Кожна новела має власний час і простір, тому хронотоп у збірці постійно змінюється - теперішнє - минуле, Сибір - Україна, дореволюційна Росія - наші дні.
Взагалі, «Сибірські новели» справляють незабутнє враження, бо це страшні художні документи жорстокої епохи тоталітаризму, слово правди одного із зачинателів української прози періоду «Розстріляного відродження», мученика сталінських тюрем і таборів, великого страдника і великого Громадянина.
Основним об’єктом художнього зображення стали спогади прозаїка про нелегке життя цілого покоління, переважно дітей та молоді у поруйнованому післявоєнному селі. Вдаючись до артистичної авторецепції, письменник виявив схильність до узагальнення, тому складалося враження, ніби він промовляє від імені своїх ровесників, наочно втілених у різних образах, що наразі виявилися типовими. Тому читач впізнавав у них себе, переживав разом з ними власну долю, власне утвердження у чужому світі, в якому люди забули про нормальне життя.
Прозаїк ніколи не проявляв сентиментальних симпатій, не легковажив суворою правдою дійсності, вважав святотатськими, зайвими будь-які стилістичні або тропаїчні прикраси, тому першорядного значення надавав неореалізму.
Така, майже протокольно зафіксована ілюзія достовірності – художньою переконлива. Присутність письменника зведена до мінімуму, іноді ледь означена в ремарках, що делікатно вказують на певні дії героїв.
Апелюючи до міметичного принципу письма, Гр. Тютюнник оперував не докладним наративом, а промовистою, рельєфно вихопленою деталлю, яка відтворює «точні, художньо виразні штрихи побуту, а часом подібні до акварелей «замальовки» щоденного буття». Подеколи деталь, в якій «скорочена відстань між предметом зображення і словесним вираженням», виконує визначальну сюжетотвірну функцію.
Звичайна фейлетонна пригода набуває під пером Гр. Тютюнника гротескної інтерпретації, попри те, що він ніколи не шукав ні ефектних фабул, ні особливих персонажів, намагався бути «традиційним» (в лапках), адже ніколи не задовольнявся канонами класичного реалізму, тому в його творах часто можна побачити нетипові характери у типових обставинах, а новелістична композиція зазнавала постійних змін. Суворий колорит оповіді пом’якшувався невимушеним ліризмом, але без романтичних нюансів, до яких прозаїк ставився скептично, що було помітно навіть у найсвітлішій новелі «Зав’язь».
Письменник часто лишає розвиток сюжетної лінії у нонфінальній ситуації, даючи можливість читачеві самому з’ясувати, яка могла би бути розв’язка.
Прозаїк на задовольнявся лінійними структурами сюжетотворення, тому застосовував прийоми тексту у тексті.
Письменник ніколи не ідеалізував героїв, завжди у сприйнятті сучасників лишався «суворим реалістом-літописцем сучасного українського села», який створив «цілу галерею повнокровних сільських типів. Вражала «психологічна витонченість і делікатність» природної натури, «безмежна вразливість і пластичність людської душі» героїв його повідань, які потрапляли у «вічні колізії, коли чулість стикається з нечулістю».
Гр. Тютюнник звертався до читача «словом здебільшого стриманим, буденним, у карбованих епізодах його новел є щось од того чорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу в житті не раз».
Характерними для Є.Концевича є новела з настроєвим психологічним сюжетом Його новела ніби виростає з достовірної життєвої події і базується на одному епізоді, лише на одній миті, в якій і виражається парадоксальність самого буття. Парадоксальність – ніщо інше, як своєрідне поєднання в одній миті „так” і „ні”, радості й горя, трагічного й комічного, любові й ненависті тощо. Наприклад, у новелі „Чому вона мовчить?” переплелись для маленького Павлика радість несподівана і горе велике, адже померла мати, а хлопчикові цікаво і радісно. Радісно від того, що він в найкращих штанцях і в найкращій білій сорочечці – вишиванці качається по зеленому моріжку, – і ніхто на нього не свариться. Смішно йому з Миколи з Валею, що їм дають гостинці, а вони плачуть... Цікаво йому, що у них на подвір’ї багато людей, і вони гладять його по голівці, дають гостинці, цікаво сидіти на кузові машини, заглядати у віконце в кабіну до шофера. Але раптом Павликові стає все зрозумілим, і батькові сльози, яких він ніколи не бачив, і мама, яка всю дорогу мовчить, мовчить навіть тоді, коли її закривають дерев’яною накривкою і опускають в чорну яму, одна – єдина мить – і розпачливий голос, болісний дитячий крик – Мамо! ... Мамочко!! Прокинься!!!. Парадоксальність цієї розповіді сприяє проникненню у глибини людського життя. Художній світ Є.Концевича винятково цілісний, внутрішньо єдиний. Спостерігається потяг письменника до відтворення внутрішнього світу людини, її душевної краси у її первинній і неповторній суті, у безпосередності.
Не випадково, а скоріше символічно, що героєм його творів часто виступає дитина. Дітям автор часто довіряє розповідь, чим досягає не лише достовірності зображення, а й спонукає читача разом з маленькою героїнею або відчути „як їй хотілось – праглось тільки одного: скоріше туди, скоріше до себе додому, в інтернат ... Бо їй чомусь здавалось, що саме там, там зараз і мама, а не в лікарні...” (новела „Чужа радість”), або разом з Льонею зазнати радості лише від заспокійливих слів, від того, що хтось дорослий, сильніший іде поруч (новела „Дві криниці”).
Змальовуючи складні стосунки між людьми, автор часто подає дитячу точку зору, бо знає, що ніколи так, як у дитинстві, не відчуваєш, де правда, а де кривда: „Нарешті дитяче серце збагнуло раптом усе ... Все – все. Оля втомлено пішла геть звідси, геть від брудно-зеленої непристойної огорожі...” („Квіти”). „І серце її стискається гострим болем, як тим гострим піском чи битим склом („Чужа радість”). Часом у Є.Концевича центральним героєм виступає людина похилого віку: дід Ригор, що чекає на приїзд сина з невісткою („Гості”); дід Юхим, якого невістка здає в „дом хроніків”, бо в „хоромах” мало місця („Його повезли в синій-синій Волзі”); старий Антон, у якого на подвір’ї впало старе дерево-груша. Хоча для нього, на відміну від сусідів, це вже не просто дерево, а давній друг, старий приятель, з яким довелося разом прожити ціле життя, а ще – оплакувати найдорожче в усьому житті – єдиного сина Тимка («Груша»).
