Постшістдесятники / Витіснене покоління – генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття. Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком. Поширенню терміну посприяла антологія «Поети витісненого покоління», впорядкована Іваном Андрусяком.
На думку критика Володимира Моренця, поети «витісненого покоління», на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику. Їхня творчість «прямо кореспондує з домінантами європейської поетичної традиції типу Аполлінера, Еліота, Сен-Жон Перса, Пшибося, Незвала.
Термін «витіснене покоління», на думку Івана Андрусяка, є значно переконливіший за термін «постшістдесятники». Некоректність терміну «постшістдесятники», на його думку, полягає в тому, що поети «витісненого покоління» не були продовжувачами шістдесятників, а створили новий формально-есетичний напрямок в українській поезії. Недоречно зараховувати цих письменників і до вісімдесятників. Адже хоча їхні поетичні збірки справді з’явилися у 80-х роках минулого століття, писалися вони в сімдесятих, й лише через заборону друкуватися у той час з’явилися на десятиліття пізніше.
Типові риси поетів «витісненого покоління»
- Глибинні безсвідомі рефлексії;
- найтонші емоційні порухи;
- гра нервів;
- мінімізовані спостереження.
Такі естетичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах. Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук встиг видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голобородька, внаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції».
Основні представники «витісненого покоління»: Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега.
Для поезії Київської школи характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму в СРСР.
- Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості
- Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезії
- Повернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символів
- Зосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»
- Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів інших
- Деяка недомовленість, що передбачає співтворчість читача
- Відсутність дискурсивної мови
- Пошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування.
- Розвиток українського вільного вірша.
- Верлібр як принцип поетичного творення.
Такі естетичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах. Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук встиг видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голобородька, внаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції».
Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів, Віктор Кордун згуртувалися у Київську школу. Київська школа поезії, рішуче заперечивши такі явища епохи застою як конформізм, засилля “внутрішнього цензора”, ідеологічний диктат, здійснила кардинальний переворот в естетичній свідомості. Поети-нонконформісти піддали критиці деякі канони шістдесятників, рішуче відмежувавшись від народницьких концепцій мистецтва та політичної заангажованості, притаманних попередникам. В основі світогляду поетів Київської школи була закладена “триєдність свободи”: свобода поетичного творення, свобода особистості, свобода народу ]. “Офіційні” шістдесятники, перебуваючи в полоні рожевих ілюзій, сподівалися на примарну гуманізацію ідей “соцреалізму”, натомість “кияни” вивільнялися з-під їх засилля, знаходячи художні цінності в суто етичній та естетичній площинах, що засвідчувало іманентну основу мистецтва.
Із Київською школою покоління 80-х пов‟язує “варіант поетичного світосприймання як талановитого художнього бунту в межах певної естетичної системи Обидва естетичні явища дають яскраві зразки стильової подібності у розбудові модерністського дискурсу: поетів однаковою мірою можна назвати “метафористами”, “українськими герметиками”, прихильниками асоціативно-метафоричної манери письма тощо. Саме від представників Київської школи покоління 80-х творчо перейняло драматизм поетичного світовідчуття, спричинений передусім забуттям національних джерел і традицій. У В. Голобородька це символізують образи висохлої криниці чи зарослої стежки; Мотив «відсутньої присутності» означив 172 його лірику, покликану обстоювати людську гідність у деформованому просторі зміщених понять і значень, здевальвованих цінностей («Той, хто йде у книгарню», «Скляна жінка», «Інтер’єр з годинником» та інші твори), коли дане Богом людське життя втрачає будь-яку вартість («Загиблий за ідею»), а онтологічне поле етногенетичної пам’яті поглинається прірвою небуття («Село у маю»). Тому В. Голобородько – поет трагедійного світосприйняття – досить скептично ставиться до видимості, яка видається за справжнє та сутнє («Провалля») і почасти замість надійних реалій обертається «задзеркаллям». У своїх віршах Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності»
Представники виступили міфологізаторами, втілюючи першообрази у різні поетичні форми. Активізація міфології та фольклору давала можливість поетам деміфологізувати зужиті національні міфи радянського штибу і водночас виступати активними міфотворцями. Цим самим вони боролися з усталеними канонами “соцреалізму” і народницькими стереотипами у сприйнятті та відтворенні навколишньої дійсності. Від поетів Київської школи пішов ірраціоналізм художнього мислення, асоціативну метафоричність, багатство сюрреалістичних візій, вільний вірш тощо. Відновлюючи традиції модернізму, поети Київської школи продовжили і розвинули справу, розпочату еміграційним об‟єднанням”
Представники Київської школи здійснили справжній естетичний прорив на проблемно-тматичному рівні поезії: вони відверто ігнорували псевдоактуальну проблематику, звільняючись від неонародницьких тенденцій, від упливу ідеологічних канонів. Об‟єднуючим чинником є переконання у необхідності вирвати українську поезію з ідеологічного вакууму та наблизити її до європейських модерністських пошуків.
Микола Воробйов тяжіє до медитативно-образних методів нарації у віршуванні, близьких до японської школи «хайку» та китайської поетики епохи Тан. Поетика Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями, символічними парадоксами, характерними для ранніх (art nouveau) періодів модерністського дискурсу. Метод та образні ряди Воробйова стали своєрідним фундаментом для деяких феноменів сучасного НМ-дискурсу в українській літературі, зокрема для поезії Василя Герасим'юка, Ярослава Довгана, «Нової деґенерації». Одночасно концептуальна складова поетики Воробйова зупинена на межі неігрової потреби модернізму. Для М.Воробйова наскрізна тема творчості – життя природи в її самочинному русі, приступному духовному зорові; між поетом і життям, окрім вічності (краси, Бога), більше нікого й нічого немає, його художнє враження не апелює до об’єктивного досвіду і знання, воно самодостатнє. Головний для поета жанр – верлібр.
Для популяризації «Київської школи поезії» Віктор Кодрун зробив неабиякий внесок, зокрема, сформував її творчі принципи. Головний для поета жанр – поезія. Знову публікуватися Віктор Кордун зміг аж на початку 1980-х років. Поезія Віктора Кордуна так само, як і Воробйова, обстоює природність буття, органічність світовідчування і співжиття у світі, але з однією суттєвою різницею – не власним прикладом того, як має бути, а висвітлюванням гострих кутів, разючих невідповідностей того, що вже є.
