Розпочата М.С. Хрущовим “відлига” (14 – 25 лютого 1956 р. – ХХ з’їзд КПРС – розвінчання культу особи Сталіна) стала першим поштовхом до розкріпачення суспільної свідомості. Процес “десталінізації шляхом посиленої ленінізації” дещо розширив ідеологічні рамки, у межах яких працювали митці, збільшив кількість доступної інформації, легалізувавши певну частину художніх текстів та історичних подій. Послаблення ідеологічного тиску дало можливість розвинутися цілій генерації талановитих письменників, згодом об’єднаних поняттям “шістдесятники”.
Стильовий діапазон творчості шістдесятників – від модерно-епатажного І.Драча до традиційного В.Симоненка, від лірико-романтичної новели Є.Гуцала й В.Дрозда до психологічного реалізму Гр.Тютюнника й Р.Андріяшика, від неокласичної афористичності Л.Костенко до інтимної лірики М.Вінграновського та І.Жиленко – свідчив про неабияку творчу потенцію української літератури, яка після десятиріч нівелювання знайшла в собі сили до нового відродження при першому ж натяку на свободу. Проте “хрущовська відлига” була не єдиною причиною пожвавлення літературного, мистецького, наукового життя в Україні.
Саме ці роки позначені рішучою боротьбою за соціальну справедливість, права людини в різних країнах, крахом колоніальної системи, виникненням опору в “соціалістичному таборі” (угорські, чехословацькі події), студентськими заворушеннями, появою нових мистецьких форм, що заперечували традиційну культуру й активно революціонізували мистецьке життя (поширення рок- і поп-музики, жанру “антироману”, театру абсурду та інших авангардних напрямів у всіх без винятку видах мистецтва тощо).
Література проголосила своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні “парадокси доби”, болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності. Основним об’єктом творчості молодих поетів початку 60-х років була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом – ідеал борця за гуманістичний прогрес і гідне людини мирне творче життя. Так, по суті, увага до конкретної особистості, до буденного факту вводилася у контекст проблем планетарного змісту, а життєвий факт підносився до філософської проблематики.
Шістдесятники шукали нових форм вираження, нових тем, експериментували зі стилями й художніми засобами письма. Найцікавішою з цього погляду є творчість І.Драча.
Розпочате шістдесятниками оновлення літературного дискурсу впевнено продовжила їх так звана “друга хвиля”, тобто ті письменники, які увійшли до літератури у другій половині 60-х років. Головним натхненником і духовним рушієм багатьох важливих ідей і змагань тогочасного культурного життя був Іван Світличний. Він активно підтримував свіже талановите слово, захищав письменників від безпідставних звинувачень в усіляких “ізмах”, і робив це легко, аргументовано, з тонким інтелігентним гумором. Його рецензія на збірку І.Калинця “Відчинення вертепу” (“На калині клином світ зійшовся”, 1968) досі вважається одним з найглибших літературознавчих проникнень в особливості міфопоетичного світу митця. І.Світличний завжди був у центрі культурних подій, гуртував навколо себе молодь і, маючи дуже широке коло літературних зацікавлень, обстоюючи право митця на самодостатність асоціативного мислення, захоплюючись авангардною та модерною лірикою, багатьом відкрив очі на світ справжньої краси, справжніх естетичних цінностей, справжнього мистецтва. Особливо високо цінував І.Світличного інший інтелектуал і митець – Василь Стус, один із найяскравіших представників хвилі “постшістдесятництва”.
Творчість Світличного літературознавець і критик Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури.Світличний писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми: «Гармонія і альґебра» та інше. Звертався І.Світличний і до творчості Т.Шевченка. В одній із ранніх статей “Художні скарби «Великого льоху» він досить-таки повно наводить версію символіки цього твору. є перекладацький доробок.
Поезія стала для І.Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, М.Коцюбинській.
Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема «Курбас». Назва поеми і епіграф до неї готують читача до зустрічі з Лесем Курбасом, до занурення у час і простір насилля й смерті та до багаторівневого діалогу з його мешканцями. Поділяє поему на три частини, даючи кожній культурологічну назву: «Вітер з України», «Лакримоза», «Гетьман Мельпомени». Перша кореспондує з хрестоматійним за радянських часів віршем П. Тичини, і присвяченим Миколі Хвильовому. Тичинине захоплення вітром-вітровінням у діалозі з образами поеми «Курбас» прочитується як дитячий наїв. У просторі поеми віє вже не вітровіння, а «гіперборей». І. Світличний, полемізуючи з П. Тичиною, продовжує певні риси його індивідуального стилю та версифікації. У поемі «Курбас» насмішка зникає, бо побоювання справдились: вітер з України підніс до влади звірів, а не людей — вони відкинули всі норми моралі і демократії, у 1930-х історичний вітер уже не сміявся з духовних набутків людства, а жорстоко ламав їх. І. Світличний конкретизує своє художньо дослідження ідентичності: Курбас у поемі звертається до своїх колег по перу — М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана. Автор визнає талановитість українських художників слова, глибоко шанує їхній внесок у рідну культуру. І. Світличний підкреслює творчу сміливість поетів, їхній художній прорив до високої краси, декларування (гімни!) вічних цінностей. У другому і третьому розділах поеми автор звертається до ув’язненого, проте нескореного Леся Курбаса та передає його, почутий через десятиліття, монолог. Самохарактеристика Маестро — не лише його саморозкриття, а й високо фаховий режисерський погляд на самого себе збоку. Спостерігаємо талановиту художню ідентифікацію, процес розрізнення явищ і людей. Названо мотиви, що спонукали його колишніх колег по мистецтву розігрувати шабаш-спектакль, — рабство слави і рабство страху. Впустивши ці два види рабства у свої душі, радянські діячі культури зазнали непоправних духовних втрат: вони перестали бути митцями. Після утрати власного «Я» — його самоповішання й само розстрілу — справжня творчість неможлива, — так стверджує І. Світличний устами Курбаса. Поет викриває продажність «нового мистецтва» — мистецтва глухонімих бовванів. Відбувся банальний торг влади і митців: за можливість залишитися на сцені діячі культури заплатили нищенням свого «Я» — мистецького, духовного, морального.
За всієї різноманітності творчості шістдесятників, їх об’єднували спільні світоглядні ідеї й творчі настанови. Це, по-перше, національно-патріотична (національно-романтична) ідея виражалася через нову громадянську позицію героїчного самоозначення, самовідданого призначення своєї долі добі національного відродження. Згодом ця позиція стала провідною для руху дисидентів. Другою провідною ідеєю був загальнолюдський гуманізм, від якого відштовхувалася екзистенційна проблематика людського існування, цінності життя окремої людини. Але ще однією характерною рисою тогочасної літератури була світоглядна дволикість офіційного шістдесятництва. Говорячи про національне відродження, вони бачили його в рамках соціалізму “з людським обличчям”, згідно первинних, не спотворених заповітів Леніна. Так, поема “Ніж у сонці” І.Драча (1964 р.) являла собою синтез формальної модерності та ідеологічних змістових парадигм. 1965 року прокотилася перша хвиля нових арештів в Україні, з кінця 1960-х років і в 70-х вони стають постійними, забирають багатьох письменників, журналістів, учених.
Творчість В.Стуса, І.Калинця, М.Воробйова, В.Рубана свідчили про появу нового, органічно самодостатнього художнього мислення. Якщо творчість 60-х дала поштовх до оновлення літератури і зробила перші кроки на цьому шляху, то наступне покоління мало цілком реальні можливості, і насамперед творчі, щоб підняти літературу на новий, вищий рівень осмислення дійсності.
Посилення ідеологічного тиску призвело до розколу шістдесятників на два табори – офіційний рух (І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник) і дисидентський “андеграунд” (В.Стус, І.Калинець, І.Світличний). Багато письменників пішли в “підпілля”, пишучи свої твори в “шухляди” або розповсюджуючи їх нелегально – через самвидав.
