Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Шістдсятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки,вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси. З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію. Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською
діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження укр. мови та культури. У своїх творах намагалися говорити про
реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне укр. суспільство.
До естетичних засад шістдесятників можна віднести:
- критику інакшістю — заперечення соцреалізму власною творчістю;
- естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;
- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;- індивідуалізацію (посилення осоистісного начала);- інтелектуалізм, естетизм, елітарність.
Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи,роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).
Одна із визначних рис поетичного таланту Івана Драча полягає у непереверщеному поєднанні філософічності роздумів про загальнолюдські цінності із картинами буденними, приземленими за своїми зовнішніми ознаками, але значними за своєю глибинною суттю. І. Драч Балада «Крила» розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками,— і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок — крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти.
Патрiотична лiрика посiдає визначальне мiсце у творчостi В. Симоненка. Найпопулярнiшим твором на цю тему є "Лебедi материнства". Образ рiдноï матерi якось непомiтно перерiс в образ Украïни, що теж схилилася над колискою сина, бажає йому добра, любовi, але й заповiдає вiчну iстину.
Роздуми про життя, про людську сутнiсть звучать у вiршах "Ти знаєш, що ти людина" i "Я". За словами автора, кожна людина - неповторна особистiсть, яка повинна мати право на свободу, на визначення своєï людськоï гiдностi. Тема материнства, кохання звучить у нiжних трепетних рядках поезiй В. Симоненка.Тема «Ти знаєш, що ти — людина?»: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути покохати, зробити добрі справи.
Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Лірика його першої збірки — «Атомних прелюдів» — була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва. У ній відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різницею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.
Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій — до стишення, інтимізації, пом'якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів.
Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв змістова глибінь художнього паралелізму казкові прийоми ліричної Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії.
Любовна лірика М. Вінграновського характеризується наявністю ознак петраркізму, зокрема це втілюється у зображенні поетом високих платонічних почуттів ліричного героя до коханої, звертанні до неї на «Ви», змалюванні кохання у різних іпостасях: як святого, блаженного та як такого, що причиняє біль. Співмірність лірики М. Вінграновського із петраркізмом простежується і на жанровому рівні, про що свідчить використання поетом сонетних та елегійних форм.
Жанрова палітра лірики поета надзвичайно різноманітна: у творчому доробку автора крім класичного сонета й елегії, є медитація, романс, станси, японське хокку, верлібр, вірші, написані гекзаметром та античним елегійним дистихом.
Уся творчість Ліни Костенко — туга за ідеалом, за ідеалами, сором за знецінену, розтоптану людину.
У час повільного духовного забуття народного генія з'являється роман Ліни Костенко "Маруся Чурай". Книга ця вирує соціальними і звичайними людськими пристрастями, тут сусідствують благородство і підступність, вірність і зрада, відвага й боягузство, лицарська звитяга і хитре пристосовництво — всі загальнолюдські моральні проблеми. В образі головної героїні твору звучить ідея безсмертя Слова і Пісні, самого Народу.
Як митець неординарного мислення Ліна Костенко уміло використовує пріоритети самодостатньої жанрової моделі роману у віршах, яка аналогічно з романом характеризується сюжетністю і зображенням широкої картини життя, дія в ньому наділена значною часовою протяглістю, а події пов’язані між собою і взаємозумовлені, розкриваються характери персонажів. До того ж, на відміну від традиційного роману, у віршованому використовуються “не лише епічні засоби у розвитку характерів, сюжетному русі тощо), але й ліричні. Цьому сприяє віршова форма, котра служить передусім для вираження переживань. У віршованому романі виникає образ не оповідача, як у романі, а ліричного героя. Так звані ліричні відступи, тобто пряме, відкрите вираження ліричних переживань, стають посутніми ланками у розвитку сюжету, в розкритті образів. Цим викликана й особлива складність структури віршованого роману (підвищена емоційність повіствування, перебивка оповідного плану ліричним, поєднання зображення героя з прямим вираженням авторського ставлення до нього тощо)“. Однак якщо в мистецькій практиці твори досліджуваного жанру розглядають проблеми сучасності, то автор “Марусі Чурай” підносить його на новий щабель, вводячи в художнє полотно роману історію (епоха визвольної боротьби українського народу за свою державність) й сучасність ( насущні проблеми морально-етичного ґатунку) водночас. Художній задум митця, що ґрунтується на історичних реаліях, набуває в контексті глибоко- філософського узагальнювального значення.
Історичність як змістова якість твору органічно вклалася у формально жанрову модель віршованого роману й становить одну з граней художнього стилю поетеси в цілому. Основним об’єктом творчого осмислення автора у романі “Маруся Чурай” стає митець як громадянин свого часу, що становить концепцію твору й реалізує домінанту художнього методу модернізму. Зокрема, у творенні образу головної героїні превалюють неоромантичні тенденції, коли персонаж обов’язково тісно пов'язаний з конкретним історично-культурним середовищем, причому проступає не знівельований цим середовищем, а багатовимірною духовно, яскравою індивідуальністю, самоцінною особистістю. Маруся Чурай – дівчина з вродженим геніальним мистецьким талантом. Вона має загострену здатність емоційно сприймати світ з його красою й потворністю, болями й радощами. В образі Марусі, який є носієм ідей твору, відтворена життєствердна ідея гармонії духовних поривань її реального життя. Романтичний струмінь твору, закладений також на рівні сюжетному, який формується взаємозумовленою логікою, з одного боку – історія трагічного кохання, а іншого – віддалені у часі, овіяні героїчно-трагічним ореолом, історичні події визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Мотив легенди вплітається в мистецьке полотно, створюючи ефект магічного проникнення крізь призму віків. Історичний часопростір роману, що створюється за принципом ретроспекції, допомагає реципієнту простежити минуле, сучасне й майбутнє всіх героїв. Поетеса узагальнює характер сповідального мислення, зображаючи через розповідь героїні як світ її особистих почуттів, так і колорит довкілля у повному прояві суспільного буття. Відповідно до неромантичних тенденцій, простежується осмислення духовної індивідуальності й творчої активності особистості як найвищої онтологічної цінності. Ще одним напрямком, який значною мірою визначає стильову специфіку досліджуваного роману є, безперечно, екзистенційні тенденції. Суверенне існування головної героїні сприймається читачем також через “буття-свідомості”, яке мимохіть, намагаючись протистояти буттю зовнішньому, трансцендується за межі реальних подій. Екзистенціали – печаль, душа, самота, смерть сповнюють внутрішній монолог Марусі, свідомість якої перебуває в очікуванні смерті (розділи “Сповідь”, “Страта”), та задають відповідну змістову тональність. Традиційно в художній літературі екзистенційні тенденції пов’язані з образом дороги, що має стійку семантику індивідуального буттєвого простору. У контексті роману таких можна виділити кілька: шлях, яким полк виходить у похід; дорога Івана Іскри до гетьмана; дорога, якою дівчина йде на страту; дорога, Марусі до Києва на прощу. Усі вони мають відбиток емоційно-трагічної втрати гармонії в буттєвому просторі особистістю, вписаною в потік історії, втягнутою в плин подій. Прикметною стильовою ознакою також є символізація художнього узагальнення.
Прикметними стильовими ознаками, що органічно вклалися у формальну модель роману у віршах, є історичність, складний внутрішній часопростір мистецького зображення, символічні образи (мандрівний дяк, дід Галерник), поліаспектне поєднання різноманітних естетичних засобів, серед яких превалюють неоромантичні тенденції.
