Одна з основних соціологічних тенденцій XX ст. – розвиток емпіричної соціології. Її прийнято розуміти як дослідження, пов'язане зі збором та аналізом конкретних соціальних фактів, формуванням та використанням спеціальних методів: опитування (письмове та усне), соціологічне спостереження, експеримент, аналіз документів, соціометричні процедури та ін. Такого роду дослідження стали активно впроваджуватися у 20–30-ті роки спочатку в США, а потім і в інших країнах. Мали місце вони і в колишньому СРСР. Існує багато причин активного поширення емпіризму в соціології, які вбачаються, як правило, у нових потребах при розвитку як суспільних відносин, так і самої науки, і виході її на новий, більш високий рівень, наближений до зрілого стану. На початку XX ст. емпіричні дослідження мали розрізнений характер, не існувало розробленої методології і методики їхньої підготовки та проведення. А тому для подальшого розвитку емпіричної соціології виявилося закономірним саме посилення методики та техніки досліджень, що забезпечували конкретне вивчення соціальних явищ. Центром формування емпіричної соціології став Чиказький університет - "чиказька школа". Саме тут у 20-30-ті роки розгорнулися багатоцільові прикладні дослідження, які й ознаменували розквіт емпіричної соціології. Тому, не дивно, що розвиток емпіричного соціологічного напряму пов'язують із "чиказькою школою". Цей напрям був зорієнтований на детальні дослідження життєдіяльності людей у конкретних ситуаціях. У цей час місто Чикаго за короткий час перетворюється на вершину американської цивілізації, стає одним із найбільших осередків промисловості, науки, культури. Місто буквально захоплювали хвилі емігрантів з Європи, і це зумовило певні зміни в особливостях американського способу життя. Засновниками Чиказької школи вважають У. Томаса і Р. Парка.
16.1 Зародження й розвиток соціального знання в Україні від княжої доби до початку ХІХ ст.
Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів: — протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.). Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя. Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.
16.2 Становлення й розвиток вітчизняної соціології у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. (М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Шаповал та ін.).
Одним з перших мислителів, публіцистів, фундаторів української соціології був Михайло Драгоманов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін "соціологія" у своїх працях. При аналізі суспільних явищ Драгоманов виступав за багатофакторний підхід, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток (економічних, політичних, культурних), піддаючи критиці соціологію марксизму, котра, на його думку, перебільшувала вагу економічних чинників суспільного життя, недооцінювала інші.У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності політики - все, що тепер є об'єктом політичної соціології та етнополітологи. Важливою темою його політичної соціології був розгляд принципів централізму та федералізму (форм державотворення). Драгоманов був прихильником децентралізації влади і місцевого самоврядування, вбачаючи кращі зразки федералізму у минулих козацьких республіках України. Його ідеї побудови нового суспільства виростали на таких поняттях, як "соціальний рух", "історичний процес", "політична революція", "народність", "державні союзи". Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціальні знання як знаряддя політичної боротьби. М. Грушевський шукав причини та фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства, вивчав трансформації традиційних типів суспільства, проводячи етнологічні та етнографічні дослідження та порівняння. На суто українському етнокультурному матеріалі Грушевський вперше в історії української соціології досліджує значний етнографічний літературний матеріал суто соціологічними методами, аналізуючи проблему походження спільності у різних її історичних формах. Це одна зі складових його "генетичної соціології". У розвитку власної концепції Грушевського вагому роль відіграли знання, набуті в галузі історичної науки.Свою діяльність вчений спрямовує у напрямі - "політична соціологія" - це комплекс ідей, концепцій, які тісно пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю. Головна ідея цього соціологічного напряму - право українського народу на самовизначення і створення власної незалежної держави. М. Шаповал розробив основи української соціології. Один із пріоритетів наукових розробок М. Шаповала - проблеми етнонаціонального розвитку України. Він прагнув з'ясувати наукову істину в цьому питанні - розкрити соціальний зміст поняття "нація", виділити основні моменти націоґенези, використовуючи саме соціологічну методологію та методи. Соціологічні теорії, на думку вченого, безпосередньо повинні спиратися на емпіричний матеріал, котрий вчений вважав "хлібом" для соціології і разом з тим виступав проти голого теоретизування, "філософування" в ній. Виходячи із цих позицій соціологічного мислення, М. Шаповал уявляв собі націю як особливу соціальну спільність, котра займає і певне місце в соціальній стратифікації суспільства і динамічно розвивається в ньому і періодично виступає суб'єктом боротьби інтересів.
16.3 Соціологія в україні радянської та пострадянської доби
Поступове відродження соціології в радянських республіках розпочинається за часів політичної „відлиги” (2 пол. 50 – поч. 60-х рр.), щоправда, лише у форматі конкретно-соціологічних методик вивчення окремих сфер соціального життя. Специфіка відродження соціології в Україні полягала у певному запізненні порівняно з російською соціологією, що було обумовлено регіональним статусом української науки. Окрім того, в Україні процес відродження відбувався двома паралельними шляхами: „знизу” як
відповідь на суспільну потребу, та „зверху” – через стимулювання владних і партійних органів. Таким чином, констатовано одночасну легалізацію та легітимацію соціального знання в республіці. Щодо початку процесу безпосередньої інституціоналізації соціології в Україні, то з’ясовано, що даний процес розпочинається лише на межі 60-70-х рр., а активна її фаза припадає на 70-80-ті рр. Характерними рисами інституціоналізації української соціології за радянської доби було її штучне стримування владою (ідеологічне табуювання, унеможливлення зарубіжних наукових комунікацій), одночасно процес пригальмовувався об’єктивними причинами: нестача професійних кадрів, відсутність спеціальної соціологічної освіти та ін. Головними відмінними рисами сучасної української соціології від її радянської моделі є: зміни у базовій структурі (зникла заводська, з’явились НСЦ), розширення дослідницьких напрямів, вихід на рівень макротеоретичних побудов, запровадження нових дослідницьких стандартів (моніторингові, всеукраїнські репрезентативні, міжнародні порівняльні), трансформація комунікативної системи, перехід від рецепції зарубіжного досвіду до партнерської співпраці тощо. Загалом за результатами дослідження можна зробити висновок, що українська соціологія наразі – це повноцінна самостійна соціальна наука з комплексом атрибутів, які притаманні для науки у даному контексті: сформованими інституціональними основами, кадровим потенціалом, легалізована у своєму самостійному статусі та така, що користується соціальною підтримкою, але яка все ще потребує дисциплінарної самоідентифікації в українській науці зокрема та світової науковій системі загалом.
