40. Підготовка промови
Етапи підготовки промови
Підготовка промови — інтелектуальна діяльність, ця підготовка — процес творчий, і кожен має право використовувати тут власну методику.
"алгоритм" підготовки промови: вибір теми — складання плану — збирання матеріалу — запис промови — розмітка тексту знаками партитури — тренування.
1) Вибір теми
Термін "тема" походить від грецького "положення, основа". "тема — це те, про що йдеться"
Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом (присвячена для того чи іншого дня служби). Навіть на зборах інколи заздалегідь пропонують виступити з певного питання.
Проте нерідко тему промови підмінюють її об'єктом. Наприклад, пропозиція висловитися щодо сучасної української культури не є власне темою. Це — саме об'єкт уваги. Бо ж культура є поняттям широким
Тема завжди конкретна, стосується одного питання. Інша справа, що слід виділяти в межах однієї теми, тобто є ще підтеми: наприклад, лекцію про екологічну чистоту середовища можна розвивати на таких підтемах, як чистота повітря, води, продуктів і соціальна та особиста гігієна людини тощо. Підтема, своєю чергою, може поділятися на мікротеми наприклад, мікротемами до підтеми чистота повітря можуть бути: озон, кисень, смог
тема визначається нерідко тим, яку. психологічну реакцію оратор хоче викликати у своїх слухачів, Якщо він ставить за мету розважити їх — з багатогранного об'єкта обирається одна тема. Якщо переконати чи закликати до чогось, — зовсім інша, доцільно обирати таку тему, що до душі й під силу ораторові. Якщо, наприклад, у нього немає таланту забавника, не слід братися за теми розважальні.
Слід уникати загальних фраз і банальних істин: аудиторія слухатиме не того, хто знає загальновідоме, а того, хто підкаже, як вирішити жагучі проблеми.
,тему слід розуміти як проблему, завдання, які треба вирішити. Ви не даєте рецептів — ви разом зі своїми слухачами повинні хвилюватися та шукати рішення — вирішувати проблему.
2) Складання плану
Часто план сприймається, як щось сухе і вторинне, що обмежує свободу думки. Але насправді він подібний до скелета, що несе на собі вантаж м'язів, шкіри тощо: без кісток не було б опори.
Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний.
3) Збирання матеріалу
Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, — це, насамперед, книги, журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т. ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги. Крім того, цитати іноді допомагають влучно пояснити думку, зробити її більш конкретною і зрозумілою. Цитуючи чиюсь думку чи спостереження, на це слід вказувати, тобто посилатися на джерело, звідки взята цитата.
4) Запис промови
Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у вигляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись.
потрібно добре продумати композицію промови, що може не повністю збігатися з планом. Після запису необхідн уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу — чи правильно було обрано слова: якщо сумніваєтесь у значенні якогось слова, краще перевірити його за словником. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова "випадати" з тексту стилістично? Звернути увагу на наявність елементів художності в тексті (метафори, епітети тощо) — без них текст виглядає занадто сухим. логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.
Не обов'язково запис промови виконувати у вигляді детального конспекту: такий конспект, насамперед, потрібний початківцю
Але оратор, який поважає себе, не читатиме навіть перед іншою аудиторією один і той же текст
Розмітка тексту знаками партитури знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи і т.
Знаки партитури за місцем іх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.
Рядкові знаки
1. Фразові паузи: коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два); ||| на три рахунки (раз, два, три).
2. Дужки ромбічні о, якими варто позначати вставні речення або слова.
Наприклад: "Левко підійшов до шо-пи — <розмокла земля втягувала ноги по кісточки>, — і взяв лопату".
3. Дужки квадратні [ ] вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію. Наприклад: "У коморі не було не те що жита — [навіть] зернинки торішньої ніде не запало".
4. Лапки " ", в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії. Наприклад: Що наші роблять? — "Пообідали та хліб їдять".
Надрядкові знаки
5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові, і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя, кілометр, цемент і т. п.
6. Підвищення тону Я. Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо. Наприклад: "Чи ти пив п'янку радість кохання?"
6) Тренування Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи "про себе". Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100—120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. 3. їх допомогою ви можете оцінити себе ніби "збоку", розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.
41. Структура ораторського твору
З античних часів виділяють три структурних моменти твору: вступ, основна частина та висновки (вступ = зацікавлення; основна частина = опис + оповідь + міркування; висновки = переконання). Вступ може розпочинатися з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму. Цікаво й ефектно розпочати з того, що хвилює на даний момент суспільство. Можна також розпочати виступ з цитування якихось цифрових даних, документів. В основній частині потрібно дати опис ситуації, змалювавши ті обставини, які мають бути об’єктом уваги. Опис мусить плавно переходити в оповідь. Але опис − статичний, а оповідь − динамічна, рухлива. У міркуванні ми розкриваємо суть проблеми з допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечними фактами. У висновках можна узагальнити положення основної частини, підкреслити головну думку, окреслити тему наступного виступу, викликати аудиторію на суперечку, виголосити заклик тощо.
42. Основні поняття класичної риторики.
Найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати– реалізується через такі основні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.
Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять: слово, мова, мовлення· поняття, думка, роздум
Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства:
логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.
Етос. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). В античній риториці слово спочатку вживалось як ознака до слова „оратор”, а потім закріпилось в риторичній науці як моральний принцип її. Етосє основою формування риторичного ідеалу.
Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначавзразкову суспільну і особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати і впливати. Без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.
Пафос(гр. пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті. Пафосє категорією естетики.
Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.
Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).
Топос(гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім’я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу”(вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).
43. Види красномовства
. Види красномовства. Типологія.
7.2. Політичне красномовство.
7.3. Академічне красномовство.
7.4. Військове красномовство.
7.5. Мова дипломата.
7.6. Судові дискусії.
7.7. Духовно-етичне слово.
7.8. Ділове мовлення.
7.9. Побутове спілкування.
Види красномовства. Типологія
У XVII—XVIII ст. автори риторик виділяли п'ять основних типів красномовства.
1. Соціально-політичне красномовство — доповідь на соціально-політичні та політично-економічні теми, звітна доповідь, політична дипломатія, військово-патріотична, мітингова, ораторська промови, політичний огляд.
2. Академічне (наукове) та лекційне красномовство - лекція, наукова доповідь чи огляд, наукове повідомлення або інформація.
3. Судове красномовство - прокурорська (звинувачувальна) промова. Адвокатська (захисна) промова, самозахисна промова обвинуваченого.
4. Соціально-побутове красномовство - ювілейна, застільна або поминальна промови, "світське базікання" як щось легке, природне та приємне, без дискусій, суперечок і полемік.
5. Богословський — церковне (духовне) красномовство - проповідь, промова в соборі.
Деякі фахівці виділяють ще дискутивно-полемічне (або діалогічне) красномовство. Це - суперечка, дискусія, диспут, полеміка, бесіда, ділова нарада, інтерв'ю, прес-конференція, ділова гра, вечір запитань і відповідей.
Сучасне ораторське мистецтво багатообразне, його можна розподілити на різні пологи (розділи) та види (жанри) залежно від конкретної сфери застосування: ще Аристотель у своїй "Риториці" розподіляв промови на дорадчі, судові та епідейктичні (урочисті).
Сучасні види ораторської мови.
1. Соціально-політичне красномовство — доповідь на соціально-політичні і політико — економічні теми, звітна доповідь, політична дипломатія, військово-патріотична, мітингова, агітаційна промови, політичний огляд.
2. Академічне (наукове) та лекційне красномовство - лекція, наукова доповідь або огляд, наукове повідомлення або інформація.
3. Судове красномовство - прокурорська (звинувачувальна) промова, адвокатська (захисна) промова. Суспільно-звинувачувальна або суспільно- захисна промова, захисна промова обвинуваченого.
4. Соціально-побутове красномовство - ювілейна, застільна або поминальна промови, "світське базікання" як щось легке, природне приємне, без дискусій, суперечок і полемік.
5. Богословський — церковне (духовне) красномовство ~ проповідь, промова в соборі.
6. Дипломатичне спілкування - дипломатичний мовний етикет з його обов'язковими нормами, переговори і листування, складання суто юридичних документів, синхронний переклад.
7. Військове красномовство - бойовий заклик, бойовий наказ, статут, військові мемуари, радіозв'язок.
8. Педагогічне спілкування — розповідь і пояснення викладача, егоцентрична мова студента, усні розповіді студентів, їх письмові твори, лекція як складний акт педагогічного спілкування.
9. Діалоги з самим собою (внутрішня мова, уявна) - уявна підготовка до усного особливо письмового вислову, читання про себе, спогади та роздуми, внутрішнє планування і репетиція.
44. Громадсько-політичне красномовство.
Політичне красномовство
Якщо говорити про політичні промови, то вони бувають:
1) інформаційні - це пропаганда, політосвіта, наука;
2) переконливі та закличні, спонукаючі до дії, — це агітація (наприклад передвиборна);
3) дискусійні, полемічні, навіть викривальні (обговорення спірних питань).
У політиці широко використовуються засоби масової інформації - радіо, телепередачі, але в моменти загострення політичної боротьби зростає роль живого слова, імпровізації. Це - виступ на мітингах, демонстраціях. Таки виступи потребують досконалого володіння мистецтвом слова. Тільки за допомогою цього можна досягнути успіху.
Тематичний діапазон політичних промов широкий: боротьба за владу, міжнародні та міжнаціональні питання, економічні, етично-виховні, правові та науково-освітні, релігійно-конфесійні проблеми і складні питання життя, побуту, забезпечення людей.
На початку 1990-х pp. виразно прозвучала тема "мова влади". Мова державних діячів, крупних керівників у сфері економіки, освіти та культури, в так званих силових структурах завжди привертає увагу широких мас населення, оскільки в їхній мові, що передається через ЗМІ, міститься життєво важлива інформація (модель "влада- народ"). На жаль, не завжди державні діячі дотримується правил і законів риторики, хоча це і не впливає на їхній успіх.
Риторична характеристика цього різновиду політичних виступів така: про них судять за ступенем повноти, "прозорості" у доборі фактів, зв'язків між ними і перспективою. Вони сприймаються слухачами; читачами неоднозначно.
Ще один різновид політичного красномовства - риторика революцій. Вони дали нам чимало обдарованих ораторів: Че Гевара, Дж. Гарібальді. Причини цього: глибока переконаність лідерів руху в своїй правоті, необхідність залучення людських мас, їх переконання, високий емоційний підйом, натхнення, готовність до жертви, проголошення боротьби за свободу і щастя людей, всього народу. Революційна ораторика розжарена пристрастями до межі, вона збуджує велику кількість людей/
У політичному красномовстві зазвичай спостерігається дотримання мовної норми, а нерідко і використання афоризмів. Факти порушення культури мови піддаються критиці. Використовуються також засоби наочної агітації: лозунги, плакати, транспаранти, портрети, різноманітна символіка, а також музика, кінофільми. Промови політичних ораторів нерідко видаються і перевидаються у вигляді брошур, книг і навіть багатотомних збірників.
45. Церковне красномовство.
Церковне красномовство - це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури.
Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить «ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.
У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.
Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.
46. Судове красномовство.
Судове (юридичне) красномовство - це ораторські ви ступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.
Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології - промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи -софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі.
В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави.
Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.
Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.
Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова - це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
Цікаво, що в одній з праць російського автора П. Сергеїча (Пороховщикова), створеній на рубежі ХІХ-ХХ ст. ("Искусство речи на суде"), юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка промови для судового засідання (юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза та ін. становлять тут лише матеріал для промови). Автор наголошує на потребі вирішення загально риторичних питань: про чистоту мови; про її ясність; про непотрібність витончених, заплутаних зворотів; про пафос; про увагу слухачів; ціла глава - "Квіти красномовства" присвячена мовним прикрасам (антитеза, метафора, порівняння і т. д.).
"Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови".
У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник, нарешті - підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.
Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.
47. Академічне красномовство
Академічне красномовство - це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.
Сфера його застосування - шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія. Слово походить від грецького "академіа" - так називалися сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами).
Але особливого розквіту воно набуло в після-ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).
В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т. ін).
Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков, Феофан Прокопович.
Головні риси академічного красномовства - доказовість бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних, матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладення.
Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу - із застосуванням технічних засобів.
До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.
Лекція - основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній - це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.
У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які відповідатимуть загально-дидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.
Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь - стаття, усна рецензія - письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов'язаний законами писемної форми - він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.
48. Дипломатичне красномовство Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі:
- промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке);
- промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
- промови під час візитів прийомів, прощань, нагород;
- дипломатичне листування.
Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, що ведуть активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, вміння підключатися до необхідних тем, думок, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість.
Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід вчити як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху у розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, вміти знайти контакт зі співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробили певні правила і норми спілкування, порушення який не допускається і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування, як усних, так і писемних.
Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом.
Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, але головну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.
Етика дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:
- знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням;
- знання мовних формулу сіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця;
- володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу;
- володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді;
- володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю.
Українській дипломатії притаманні слова іншомовного походження, наприклад, аташе, комюніке, екстрадиція тощо.
Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, декларація тощо.
Важливою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталилися як мовні формули обов’язкового використання. Це – мовні формули – складні назви держав, назви міжнародних організацій. назви офіційних осіб за рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, радник першого класу. Слід пам’ятати, що ці назви-формули не можна скорочувати.
Дипломатичним протоколом також передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент – глава держави – найвища посадова особа держави).
Розроблений реєстр складноскорочених слів, які можна використовувати.
Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є як усне спілкування (промови, заяви, діалоги), так і писемне (листування).
Сукупність етикетних мовних формул формує систему мовного етикету кожної нації, і не лише у сфері дипломатичній.
49. Соціально-побутове красномовство.
Суспільно-побутове красномовство - це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним.
Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так, Горгій виголосив промову на "захист" міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарцисом, не заслуговує на осуд... Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина - річ "відносна"...
У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство ("Нікомахова етика"), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх в "Застольних бесідах" називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).
Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики - епітафію ("У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро").
Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.
Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є:
ювілейні промови,
привітальне слово,
застільне слово (тости),
надгробне (поминальне) слово.
Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.
Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія.
Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає при клади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до "зниженого".
Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути "дискусія" про ціну краму на базарі, сварка двох сусідів чи залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.
50. Засоби активізації уваги слухачів.
Перед оратором, що вийшов до трибуни,завжди стоїть задача "створити" аудиторію, тобто сконцентрувати увагу усіх присутніх, перетворити сукупність індивідумів у спільність, що одностайно реагує на промову.
Як вже було зазначено, зосередження уваги досягається насамперед вступною частиною промови, але оволодіти увагою недостатньо, потрібно утримати її на протязі усього виступу.
– Питання до аудиторії. Різноманітні питання до слухачів здатні істотно активізувати аудиторію, розбудити її. Важливо тільки, щоб питання були простими, тобто вони можуть бути складними за змістом, але повинні ставитись так, щоб аудиторія могла відповісти просто «так» або «ні». Якщо аудиторія довго не відповідає на поставлене питання, немає рації чекати моменту, коли хтось все-таки відповість – у такому випадку оратор повинен відповісти на поставлене питання сам.
– Організація дискусії. Якщо оратор відчуває, що увага аудиторії падає, то потрібно «завести дискусію»: висловіть що-небудь явно суперечливе, а потім роз'ясніть свою позицію. Активізація уваги аудиторії буде забезпечена [23].
– Звертання до окремих слухачів. Скажіть кому-небудь із слухачів: ви не згодні? Ви, я бачу, дотримуєтесь іншої думки? Помічено, що питання до окремих слухачів впливають на всю аудиторію.
– Авансування. Під авансуванням розуміється навмисне затягування повідомлення важливої або цікавої думки, ідеї, деяких подробиць, які напевно цікавлять слухачів. У цьому випадку оратор лише згадує про той або інший факт і говорить: Але про це поговоримо трохи пізніше; Про це докладніше я розповім потім і т.д.
– Несподіване коротке відхилення від теми. Даний прийом діє досить сильно, хоча ним не можна користуватись багаторазово. Приклад застосування цього прийому наводить А.А. Вербін: відомий грецький оратор Демосфен, виступаючи в суді, помітив, що судді неуважно його слухають. Він перервав промову й став розповідати про людину, що найняла осла з погоничем. Вершник сів відпочити в тіні осла, а погонич сказав, що дав внайми тільки осла, але не тінь від нього. Суперечка перетворилася в судовий позов... Отут Демосфен замовк, а коли судді зацікавились результатом справи і попросили його закінчити, він з докором сказав їм: «Байку про тінь осла ви готові слухати, а важливу справу ви слухати не бажаєте» [цит. за 20].
– Демонстрація предмета. Можна активізувати сприйняття слухачів, демонструючи що-небудь: «От подивіться сюди. Бачите цей предмет? Глянемо на цю маленьку штучку...» і т.д.
– Наближення до слухачів. Цей прийом досить діючий, однак не слід заходити занадто глибоко в зал, тому що це буде виглядати як контроль за тим, чим займаються ваші слухачі.
– Розважальні елементи в другій частині виступу. Необхідно робити більш захоплюючою, різноманітною й легко сприйманою другу половину свого виступу, незалежно від того, скільки часу триває сам виступ. О. Ернсту належить дуже вірне спостереження: «Друга половина промови здається слухачам удвічі довшою від першої» [23]. Саме в силу сказаного увага слухачів особливо послабляється в другій половині виступу, і саме тому ця частина виступу потребує особливої підготовки.
– Закон краю. Цей закон, як ми вже знаємо, говорить, що кінець і початок запам'ятовуються й сприймаються краще, ніж середина. Тому, щоб у середині вашого виступу не було «провалу», необхідно середину промови зробити більш різноманітною, більш емоційною й т.д.
Жести і рухи. Емоційний чи владний жест допомагає зосередити увагу аудиторії, особливо в поєднанні з іншими прийомами. Як вже зазначалось, посилює увагу рух оратора уперед в напрямку до слухачів, тоді як крок назад дає розрядку.
51. Стилістичні ресурси переконуючого мовлення: тропи, фігури та риторичні прийоми.
Слово троп (гр. ітороз) запозичене з грецької мови, де воно означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При запозичанні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це «слово, вжите в переносному значенні для створення образності». Образність — передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значений додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості),
алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо. Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний.
Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти. Про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін
Та основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, естетична.
Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого
Епітет (гр. еріШеіоп)—слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь
Метафора (гр. теіарЬога)—троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням.
Гіпербола (гр. ЬурегЬоІе)—троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Протилежний гіперболі троп — літота
Риторичними засобами організації тексту в синтаксичному плані є стилістичні фігури. Це особливі синтаксичні конструкції, що відзначаються оригінальністю форми. Використовуються як засіб логічного иділення і впорядкування тексту. Така функція властива їм у всіх стилях мовлення, насамперед у.науковому та офіційно-діловому.
Період (гр. регіосіоз — обертання, круговерть) — риторична фігура, в якій цілісна, завершена думка подається в ускладненому простому, багаточленному складному реченні або кількох реченнях, що структурно й інтонаційно поділяються на дві частини — члени періоду
Повтор — це нагромадження однотипних мовних елементів (звуків, складів, слів, словосполучень) у певній синтаксичній одиниці
Анафора (гр. апарЬога «піднесення») будується на повторюваних початках суміжних уривків мовлення
Ампліфікація (лат. атрШісаііо «збільшення») — стилістична фігура, в основі якої нагромадження синонімічних або однотипних мовних одиниць, які сприяють висвітленню зображуваного явища чи поняття в усіх аспектах
ибір того чи іншого прийому визначається ситуацією і темою виступу. Своєчасне використання цих прийомів зробить мова цікавою і живою:
1. риторичне питання (звертайтеся до слухачів з риторичними питаннями , це допоможе вам зберегти з ними зв'язок (наприклад , " Чи можливий був інший хід подій?"),
2. ототожнення себе з аудиторією (наприклад: " Ми всі щодня стикаємося з цією проблемою ..."),
3. несподіванка (використовуйте в мові невідому слухачам інформацію),
4. експресія (будьте експресивні під час промови, постарайтеся використовувати якомога менше штампів),
6. провокація (а деякий час викличте у слухачів негативну реакцію на деяку проблему , а потім запропонуйте протилежне рішення),
7. Прогнозування(Ґрунтуючись на реальних фактах, робіть прогнози очікуваних подій, щоб підкреслити необхідні цінності орієнтації, які визначають інтереси, вимоги, побажання),
8. Зіставлення всіх "за і проти" (як огляд познайомте слухачів зі своїми аргументами "за і проти" якої-небудь думки, заходу, концепції і тощо. Після зіставлення всіх аргументів знайдіть правильне вирішення проблеми, використовуйте при цьому контрастну аргументацію: "Проте насправді..."),
9. Делегування можливостей ухвалювати рішення.Широко використовуйте здібності партнерів ухвалювати рішення і їх комплектність для з'ясування предмета обговорення; за рахунок постановки відповідних питань залучайте партнерів до процесу мислення; утримуйтесь від наведення власних аргументів,
10. Апеляція до авторитету. Для підтвердження правильності власних думок посилайтеся на авторитет слухачів та авторитет науки,
11. Співпереживання.Захоплено описуйте події, що пов'язують вас із слухачами, не уникаючи подробиць, важливих для аудиторії, і теми, змушуючи слухачів співпереживати.
12. Внесення елементу неформальності.Враховуйте предмет мови, поведінку аудиторії, думки про власні помилки, забобони, помилки і їх наслідки. Яким чином вам вдалося уникнути одностороннього підходу до тієї або іншої проблеми? Знайдіть її нове вирішення. Це дасть змогу подолати стриманість і упередженість слухачів і змінити їхню думку на вашу користь.
13. Драматизація.Пояснюйте наочно й захоплено, свідомо драматизуючи, щоб слухачі могли ототожнювати себе з дійовими особами і життєвою ситуацією.
14. Пряме включення.Відмовтеся від затяжного вступу або відступів, якщо ваші партнери мають уявлення про предмет промови; одразу ж починайте з найголовнішого. Це дасть змогу виграти час для викладу суті проблеми.
15. Гумор.Не "засушуйте'' свою мову. Наводьте смішні, парадоксальні приклади, розбавляйте оповідання веселими жартами, забавними історіями з життя людей, що оточують вас. Дайте слухачам можливість подумати та відпочити.
52. Поняття риторичної «фігури».
Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики. Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них — у них самих міститься відгук.
Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі. Чималу роль відіграють в мові оратора так звані риторичні фігури – особливі прийоми мови, що збільшують її переконливість і силу впливу на слухачів.Найсильнішою та найефективнішою риторичною фігурою вважають риторичне питання. Ефективність його в тому, що воно «ненав’язливо нав’язує» якусь ідею. Особливо висока ефективність риторичних питань у стані напруженого очікування, коли аудиторія емоційно збудженаРиторичні питання добре сприймаються на слух (як, взагалі, й будь-які питання), завдяки чому вони і є ефективним риторичним прийомом усної промови.
Існують й інші риторичні фігури. Анафора – риторична фігура, яка передбачає однаковий початок низки фраз: нам потрібно з’ясувати..., нам потрібно встановити..., нам потрібно сказати... тощо. Градація – розташування слів так, щоб кожне наступне було виразнішим, сильнішим від попереднього: він не здогадувався, не знав, не підозрював, йому й на думку не могло таке прийти. Антитеза – риторичний прийом, що полягає у протиставлені всередині однієї й тієї ж фрази: держава пухне – народ хиріє; громадяни крадуть – держава багатіє. Перераховуючий ряд: група слів, які перелічують якість чи ознаки якогось явища й даються через кому або за допомогою слів по-перше, по-друге і т.д. Для того, щоб такий прийом був ефективним риторичним засобом, перераховуючий ряд має бути достатньо довгим – 4, 5, 6 членів і більше; уявлення «багато» в аудиторії починається звичайно після трьох. Аналогія теж розглядається як риторичний прийом: одне явище описується за аналогією з іншим, вже відомим. Наприклад, війна в Афганістані описується за аналогією із війною у В’єтнамі. Аналогія спрощує доступність міркування, але не підсилює його переконливість. Аналогія – не доказ. Гіпербола – перебільшення відомого, наприклад, немає таких сил, які б заставили його звернути з обраного життєвого шляху. Інверсія – змінювання звичайного порядку слів: ніколи більше не буде чути в коридорах цього будинку дитячий крик.
Усі перелічені риторичні фігури (а ми перелічили лише найбільш ефективні та найчастіше вживані) у принципі сприяють підсиленню впливу усного виступу. Будь-який із цих прийомів може бути особливо ефективним, якщо він вживається тільки один, а сам виступ стислий і побудований на цьому риторичному прийомі. Однак дуже велика кількість риторичних фігур в усній мові або їх одноманітність застосування здатні призвести до зворотного ефекту, можуть викликати роздратування в слухачів, тому їх застосовувати в усній мові потрібно обережно, без зловживань.
