Болгарія в добу правління Болгарської землеробської народної спілки.

Болгарія вийшла з війни із значними людськими, територіальними та матеріальними втратами, із виснаженою економікою та дезорієнтованим суспільством. Загрозливо небезпечне становище в країні диктувало необхідність пошуку нестандартних виходів з кризи.

Територія країни (після Нейїського мирного договору) становила 103 тис. кв. км, а чисельність населення - 4,8 млн, 80 % з яких були селянами. Сільське господарство залишалося головною галуззю економіки країни, а експорт його продукції забезпечував понад 60 % національного доходу. Аграрна сфера потребувала докорінної перебудови, яка полягала у швидкій переорієнтації з виробництва збіжжя на вирощування тютюну, бавовни, цукрового буряка та інших технічних культур. Та перешкодою на шляху модернізації стояла парцелярність землеволодіння. Частина господарств мала від 2 до 10 га угідь, які становили 60 % від загальної їх кількості. Рівень технічного забезпечення сільгоспвиробництва залишався катастрофічно низьким (один трактор припадав на 8,5 тис. господарів).

Змінити таке становище можна було за допомогою розвитку кооперації. Ініціатором здійснення програми модернізації в аграрній сфері виступила БЗНС, лідер якої А. Стамболійський як голова коаліційного уряду ініціював прийняття відповідних законів. Народні збори ухвалили закон «Про консорціум», за допомогою якого до серпня 1920 р. планувалось передати державному консорціуму монополії на експорт зернопродуктів. Консорціум мав забезпечити закупівлю збіжжя за твердими цінами безпосередньо у виробників та кооператорів. Левова частка (90 %) доходів консорціуму надходила до фонду підтримки розвитку сільського господарства.

В умовах, коли болгарське суспільство болісно переживало наслідки «другої національної катастрофи», проект виводу країни з кризи запропонувала аграрна партія - БЗНС. Агра-ристи виступали за створення «егалітарного суспільства», яке буде ґрунтуватися на приватній власності на засоби виробництва, а експлуатація людини праці буде заборонена. XV з'їзд БЗНС (1919) затвердив програму радикальних реформ, для здійснення яких пропонувалася ціла низка заходів на підтримку та захист з боку держави сільгоспвиробників.

Коаліційний уряд А. Стамболійського прагнув запровадити прогресивний податок на доходи, заохочувати розвиток кооперації, ввести трудову повинність, здійснити адміністративну реформу. Для зміцнення своїх позицій БЗНС запропонувала внести до виборчого закону ряд поправок, які перетворювали право участі у виборах на обов'язок. Згідно із законом «Про подолання житлової кризи» (1920) передбачалося створити спеціальні комісії, яким надавалось право виселяти «антисоціальні» елементи та регулювати розмір орендної плати в житловій сфері.

Водночас у діях керівництва БЗНС стало проявлятися прагнення позбутися своїх коаліційних партнерів. Цьому сприяла переконлива перемога землеробів на виборах місцевих органів влади у січні 1920 р. Підсумки виборів стали однією з причин ініціювання А. Стамболійським розпуску Народних зборів, що у свою чергу обґрунтовувалося необхідністю створення сильної влади для подолання наслідків «національної катастрофи».

За підсумками парламентських виборів у березні 1920 р. БЗНС отримала 39 % голосів (110 місць з 240), а БКП - 20 %. Однак перевірка результатів виборів дозволила БЗНС за рахунок скорочення фракції комуністів та демократів досягти такої чисельності мандатів, що забезпечила їм більшість. У травні 1920 р. був створений однопартійний уряд А. Стамболійського, який терміново приступив до виконання програми партії з кардинального реформування суспільства.

Уряд землеробів у Болгарії - це не єдиний випадок у Європі, коли влада опинилася в руках аграристів. Як політична структура БЗНС була надзвичайно суперечливою і неоднорідною, оскільки об'єднувала як дрібних і середніх, так і великих землевласників. І хоча БЗНС намагалася виражати інтереси «середняка», його політика не могла бути достатньо послідовною, оскільки ґрунтувалася виключно на вузькостановому критерії. Певна аморфність аграристської ідеології БЗНС вороже сприймалася в підприємницько-фінансових колах, робітниками й навіть певною частиною селян. Усе це вело до поступової ізоляції партії та створювало умови для проявів політичного екстремізму з боку ліворадикальних та правонаціоналістичних угруповань.

Політичний режим, який існував у часи правління БЗНС, головні свої зусилля зосереджував на регулюванні соціально-економічного життя країни, і в першу чергу аграрної сфери. Так, лише за рік свого перебування при владі уряд А. Стамболійсь-кого ініціював прийняття понад сто законів, які торкалися різних боків життя болгарського суспільства і здебільшого мали загальнодемократичну спрямованість. Водночас усі законодавчі акти не зачіпали основ державно-політичного ладу країни, а від ідеї здійснення децентралізації системи державного управління землероби невдовзі відмовилися взагалі. У здійсненні своєї програми уряд БЗНС спирався як на інституції виконавчої влади, так і на власну досить розгалужену партійну мережу.

Більшість ініційованих урядом А. Стамболійського заходів адресувалася селянам і в цілому відповідала інтересам останніх. Водночас широкого розголосу набули рішення про притягнення до відповідальності винуватців «другої національної катастрофи», про здійснення земельної реформи та обмеження великого землеволодіння, про державну монополізацію експорту зерна, про націоналізацію майна, придбаного незаконним і спекулятивним шляхом, про підвищення податків на доходи й капітал тощо. Не випадково противники реформ називали землеробів «помаранчевими більшовиками». Однак переважна більшість законів так і залишилася невиконаною.

Зовнішня політика уряду А. Стамболійського спрямовувалася на подолання ізоляції, в якій опинилася Болгарія після Першої світової війни. Влада намагалася пом'якшити окремі положення ратифікованого парламентом Нейїського мирного договору, в першу чергу ті, що стосувалися виплати репарацій. З метою зміцнення позицій Болгарії на міжнародній арені уряд робив певні кроки до згуртування тих політичних сил на континенті, які були прихильниками селянського руху. Саме тому БЗНС була серед засновників Зеленого Інтернаціоналу в Празі, який об'єднав аграристські партії. У березні 1923 р. Болгарія підписала з Королівством СХС угоду про врегулювання спірних питань. З країнами Антанти було укладено угоду про репарації, згідно з якою болгарський борг поділявся на дві частини: сплата першої розраховувалася на 60 років, а другої - взагалі відкладалася.

Незважаючи на певну обмеженість та непослідовність започаткованих БЗНС реформ, вони певною мірою були спрямовані на ослаблення політичного й економічного панування середньої та крупної фінансової і промислової буржуазії. Реформи настільки ущемлювали її інтереси, що примусили забути міжпартійні чвари та об'єднатися проти аграристів. Так, Народно-прогресивна, Демократична й Радикальна партії створили Конституційний блок. До того ж прихильники правих партій і далі обіймали не тільки важливі посади в державних структурах, а й мали значний вплив у армійському керівництві. Це дало змогу Військовій лізі, очолюваній особою, наближеною до царя — генералом І. Вилковим, швидко перетворитись на опозиційне формування, яке не приховувало антипатій до уряду БЗНС.

Водночас лідери антиаграристської опозиції добре усвідомлювали, що парламентським шляхом домогтися влади в реальній перспективі навряд чи вдасться. Тому в їхньому таборі стали розроблятися плани силового усунення уряду А. Стамболійського. У жовтні 1921 р. виник, а навесні 1922 р. остаточно сформувався своєрідний опозиційний політичний центр «Народна злагода» (НЗ)2, який був створений, згідно з програмним документом, в ім'я єдності нації й гармонії класів, і ставив інтереси держави понад усе. Організацію підтримували фінансово-промислові кола країни, а її лідери встановили зв'язки з Військовою лігою та оточенням царя Бориса III Військову лігу (ВЛ) створили в 1918р. офіцери, які гостро
переживали поразку Болгарії в Другій балканській та Першій світовій
війнах, а також передбачене Нейїським договором значне скорочен
ня армії. Відповідно до програми дій ВЛ мала сприяти утвердженню
військових як політичного фактору в ім'я «об'єднаної, єдиної, сильної
та упорядкованої Болгарії». ВЛ, яка з вересня 1920 р. перейшла на
нелегальне становище, розглядала політику аграристів як зраду
національних інтересів і виступала за рішучі дії проти режиму земле
робів аж до державного перевороту.

2 До «Народної злагоди» (НЗ) входили політики, бізнесмени, пред
ставники інтелігенції та військові, більшість із яких належала до Вели
кої ложі масонів Болгарії. Взявши на озброєння ідею «громадянської
солідарності», НЗ виступала проти використання державної влади у
«вузькокорисних та класових інтересах», за зміцнення її авторитету.
Спочатку на чолі НЗ був керівник Об'єднання експортерів і фабри
кантів тютюну підприємець А. Греков, а у 1922 р. організацію очолив
професор Софійського університету А. Цанков.

Одним із засобів протидії уряду наростаючій опозиції стала реанімація вимоги про покарання винуватців «національної катастрофи». Та якщо раніше такими були визнані лідери Ліберальної партії, то тепер постало питання про відповідальність конкретних осіб, що обіймали міністерські посади за часів Балканських та Першої світової війн. Оскільки йшлося здебільшого про лідерів Конституційного блоку, питання про їх покарання стало предметом гострої політичної боротьби. Водночас уряд БЗНС ініціював проведення в листопаді 1922 р. референдуму з питань винності колишніх міністрів, за підсумками якого понад 70 % його учасників висловилися за покарання. Результати референдуму розцінювалися в суспільстві як поразка Конституційного блоку. Невдачі, які він переживав, висунули на перший план у протидії уряду аграристів дві інші сили - Військову лігу та «Народну злагоду». Тим часом скористатися досягнутою політичною перемогою уряд А. Стамболійсь-кого не зміг, оскільки керівництво БЗНС було вкрай знесилене нескінченними внутрішніми чварами.

Суперечки в керівництві БЗНС закінчилися врешті-решт перемогою т. зв. «третього шляху» або «середньої лінії», яка передбачала одночасну протидію БКП на лівому фланзі та буржуазним партіям - на правому. Ще більшу впевненість у правильності обраного курсу аграристам надали підсумки квітневих (1923) виборів до Народних зборів, у ході яких партія отримала майже 53 % голосів і 87 % депутатських мандатів. Здобувши право створити однопартійний кабінет, лідери Землеробської спілки буквально сп'яніли від перемоги. Серед нових реформ, які БЗНС планувала провести в суспільстві, у першу чергу пропонувалося скасувати ті статті конституції, «які не відповідали інтересам народу». У своїй останній публічній промові в травні 1923 р. прем'єр А. Стамболійський обіцяв розпустити політичні партії та здійснити націоналізацію певних галузей промисловості. Але в цілому керівництво аграристів виявилось неспроможним не лише тверезо оцінити співвідношення політичних сил у країні, а й передбачити реальну загрозу, яка наближалася.

Не маючи змоги досягти легітимними засобами зміни курсу режиму аграристів, який усе більше набував тоталітарних рис, його супротивники з табору «Народної злагоди» вдалися до силових засобів для його повалення. У ніч на 9 червня 1923 р. був здійснений державний переворот. До столиці ввійшли війська під проводом генералів - членів Військової ліги. Уряд та депутати-аграристи були заарештовані. Прем'єр А. Стамболійський, який у той час перебував на відпочинку в своєму рідному селі Славовиці, організував опір силами місцевих селян, але їхні успіхи були короткочасні. В ході каральних операцій лідера аграристів було вбито, а Червневе повстання селян, яке стихійно спалахнуло в Плевенському, Шумянському та інших районах країни, жорстоко придушено.

Суперечності між аграристами та комуністами призвели до того, що БКП спочатку не підтримала БЗНС у її боротьбі проти заколотників. Більше того, керівництво компартії оголосило «про нейтралітет по відношенню до перевороту», виставляючи його як «протиборство між таборами міської та сільської буржуазії». Усі ж інші політичні партії країни вітали переворот.