– усна народна творчість.Усна народна творчість – народні пісні, казки, прислів’я, легенди, приказки були тим матеріалом, на якому виховувались діти східних слов’ян ще за довго до виникнення писемності. Однак і після впровадження письма народна педагогіка продовжувала і продовжує функціонувати у кожній сім’ї. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Народна педагогіка – це галузь педагогічних знань, одержаних на основі досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання. Народна педагогіка є сумою здобутих трудящими знань та умінь у справі виховання і навчання підростаючого покоління.Цілі, завдання та засоби народної педагогіки відображені у фольклорі: казках, легендах, прислів’ях, піснях, приказках, а також у святкових обрядах, традиціях сімейного виховання. 29. Рід і родина як виховні організації. Народний ідеал в сім’ї. Шанобливе ставлення до рідні проповідують українські народні прислів'я і приказки ("Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду", "Свого доправляйся, роду не чужайся", "Нема в світі, як родина, про це скаже і дитина", "Свій хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє"). Жити на світі без зв'язків з родом, і без родинної підтримки важко. Нашому роду нема переводу. Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щоб сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду, бо "без роду нема народу". Слова "рід", "родина" часто фігурують у народному спілкуванні: рід як сув'язь по колінь, що походять від одного предка, родина як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей, інших близьких родичів, які живуть разом. Ці слова ввійшли в обіг практичного народного виховання здавна, ще з давньоруських часів. А виникнення їх зумовлено існуванням родової організації суспільства слов'ян. Народ створив багату лексику для позначення різних родинних стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпорядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва1. Родичі й свояки підтримують між собою дійові контакти. Вони часто зустрічаються і спілкуються, особливо якщо мешкають в одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, ділять радість і горе. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на які запрошують усю рідню. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили, бо все це, врешті решт, робиться заради дітей, аби виховати в них родинні почуття. Про це співається в українській народній пісні "Під білою березою". Брат і сестра живуть у незгоді через посаг (братові батьки дали більше). Однак сестра все ж вирішила відвідати брата, заявивши: Я не прийшла їсти, пити, Але прийшла подивитись, Щоби мене діти знали Та й тіткою називали2. Говорячи про народний ідеал сім'ї, народна педагогіка виділяє її найхарактернішу рису - високе, космічне одухотворення, де союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних світил - сонця та місяця і ясних зірочок - їхніх діточок. Народна педагогіка звертає увагу на сімейні відносини, взаємини подружжя: «Не потрібен і клад, коли в сім'ї лад», «Найкраща спілка - чоловік і жінка», «Без хазяїна двір, без хазяйки хата плаче». Ідеалом народної педагогіки завжди була повна сім'я з обов'язковою наявністю такого великого дару природи, як діти. Народ послідовно обстоював думку, що кожна сім'я повинна мати дітей, схвально ставився до багатодітності: «Діти - окраса дому», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Вони збилися з пуття: як кутя, то й дитя», «У кого дочок сім, то й щастя всім», «Сім синів годую, всім щастя готую». Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання, подружня вірність, гарне виховання дітей. Ті батьки, які вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя - взаємну повагу і любов, мають у своєму домі найсприятливіші умови для виховання дітей. Це незмінне кредо народної педагогіки. Дітям подобається дружна сім'я. їм хочеться жити в такій сім'ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками: «Як батьки дружненькі, то й діти чемненькі». Народна педагогіка засуджує все те, що шкодить добрим взаєминам, псує атмосферу сім'ї. Це стосується пияцтва, ледарства, образ, брехні, лицемірства, сварок, грубощів, ревнощів, зради, розпусти: «І в лиху годину не кидай дружину», «Коли п'яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче», «Пий пиво, та не лий, люби жінку, та не бий», «Не дай бог коня лінивого, а чоловіка ревнивого». Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке боляче травмує дітей. Народна педагогіка боролася за рівноправне становище жінки в сім'ї: «Жінка чоловікові подруга, а не прислуга». 31. Дитячий фольклор як складова частина народної творчості. Жанри дитячого фольклору, їх значення в народній педагогіці, в родинному і громадському вихованні. Дитячий фольклор настільки різноманітний, оригінальний і багатожанровий, що потребує окремої розмови. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки й загадки, жартівливі пісні. Для дітей раннього віку (немовлят та до трьох років) колискові пісні, забавлянки виконують дорослі, переважно мати або старші братики та сестрички. Колисання дитини має надзвичайно важливе значення в перші роки її виховання. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі «співучого дерева» — клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має велику магічну силу: вона заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть та страху. Колискових співали народженяткам та немовлятам з перших днів їхньої появи на світ. Як правило, дитина була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота (як і першого впускати в нову хату). Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи «Як на кота муркота — на дитину дрімота». Потім кота випускали, а дитину клали в колиску й співали колискову. Назва колискова пісня не є народною, це фольклористичний термін. В народі ж існують різні назви цих пісень: співати кота, співати люлі, співати при колисці і под. Цікавим жанром у дитячому фольклорі є так звані небилиці, або нісенітниці. Дітям трьох-чотирьох років уже зрозумілий їхній парадоксальний зміст, що викликає здоровий сміх і жарти:Півень задавив коня — Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли, А дідові постоли На льоду згоріли. У дитячому фольклорі також дуже поширені «безкінечні пісеньки», які можна співати, поки не набридне:Був собі журавель та журавочка, Наносили сінця повні ясельця.Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель... Дитячі фольклорні твори складалися як дорослими, так і самими дітьми. Переважна більшість із них — це на думку багатьох дослідників творчість самих дітей (особливо середнього і старшого віку). Діти часто переробляють і переосмислюють пісні дорослих, вкладаючи в них зрозумілий для них самих зміст (Анатолій Іваницький). Дуже поширеним жанром дитячого фольклору є лічилки, якими діти користуються, коли грають у піжмурки: «Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов зайчик погулять...», «Ходить бусол по болоту», «Котилася торба» та багато ін. Лічилки є залишком давнього ворожіння про те, кому випаде жеребок. Таке випадання долі не могло сприйматися як несправедливість, адже так судилося долею. Іноді в лічилках діти вживають замінники числівників — вигадані слова: «Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах». Такий прийом Мирослав Стельмахович також пояснює давньою магією чисел, своєрідним табу в лічбі, щоб не зурочити (господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися). Своєрідним явищем є також дитячі дражнилки і мирилки, назви яких зрозумілі. Сперечаючись або б'ючись, діти дражнять одне одного на ім'я, за якусь рису чи ваду характеру, зовнішності тощо: «Ванька-встанька требуха, з'їв корову і бика...», або «Брехач-клепач, трюкач, пустий квач» і т. под. Проте, коли хочуть миритися, читають мирилки:Мир-миром,. Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружечки красні, Поцілуймося! Скоромовки, загадки, казки — все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування, Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки. Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографи. Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей — етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити генетичний код українського народу, сформувати новий тип українця, здатного вивести свою державу на світовий рівень культури. 32. Поезія пестування. Зміст і форма виконання пестушок, потішок. Поезією пестування, або материнською лірикою називають фольклор для дітей, творцями і виконавцями якого були дорослі – мами, бабусі, няньки. Це виразні, яскраві зразки народної творчості, призначені для спілкування з малюками – колискові пісні, пестушки, віршики, пісеньки, казочки. Колискові пісні – це щирість, ніжність, відкритість почуттів матері, цілісна картина народного життя й людської душі. В них заховані давні уявлення наших предків про навколишній світ та людину в цьому світі. Пестушки супроводжують купання, годування, сповивання дитини, її перші кроки. Вони веселі, радісні, повні суцільного здивування для дітей. Їх призначення - бадьорити маля, давати відчуття захищеності, розвивати його рухи, мислення, мовлення. Через віршики, пісеньки, казочки малюк знайомиться з навколишнім світом, вдосконалюється його мовлення. Цьому сприяють ритм, форма діалогу, слова, що передають швидкий перебіг подій і дають дитині можливість зосередити увагу на діях та вчинках персонажів. Народна культура має багатовіковий досвід виховання фізично здорової, інтелектуально розвиненої дитини. На жаль, сучасні молоді батьки не завжди відчувають потребу у використанні народної творчості для виховання немовляти. Очевидно, причиною такої неуваги до фольклору загалом і поезії пестування зокрема є нерозуміння народного світогляду, в основі якого – міфологічна свідомість, віра в силу слова, у його здатність передавати волю людини, її бажання. Для фольклору пестування характерне не лише намагання відтворити навколишній світ, але передусім прагнення вплинути на нього, щоб уберегти від небезпек матір і дитину. Не випадково всі дослідники фольклору для дітей засвідчують близькість колискових пісень до замовлянь. Ми не ставили собі за мету зібрати і систематизувати весь обшир поезії пестування. Представлені зразки дають уявлення про емоційний світ материнства і дитинства, несуть у собі виховний потенціал і можуть використовуватись сьогодні. 19. Основні форми та методи народного виховання дітей та молоді. Народна педагогіка використовує три форми організації виховання: індивідуальну, групову і фронтальну (або масову). До індивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною, до групових — виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднаннях ровесників, до фронтальних — участь дітей і молоді в праці, додержання народних традицій, свят і обрядів. Кожна з цих форм виховання по-різному може виявлятися в тому чи іншому випадку на кожному з етапів життя людини. Серед методів стимулювання позитивної поведінки неабиякою популярністю користується навіювання, основне призначення якого викликати в когось певний настрій, стан, впливати якимось способом, прищеплювати певні почуття та збуджувати відповідні роздуми й переживання. Вираження цього методу в народній педагогіці досить своєрідне й оригінальне, наділене рисами народної кмітливості й винахідливості. Не обходиться тут без різних здогадок, фантазії й гумористичних моментів. Чимало й елементів казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: «Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть», «Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється», «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш» тощо. Серйозно підходить народна педагогіка до застосування заохочень і покарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання кого-небудь до якоїсь дії певними засобами. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними для неї людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, викликає бадьорість, новий приплив енергії, гарний настрій і готовність до дальшої праці, загострює почуття відповідальності і власної гідності, сприяє створенню хороших взаємин між вихователями і вихованцями. Заохочення може стосуватися різних сфер людської діяльності. І найбільше ціниться в ньому його моральна дія. А тому народні вихователі ставляться до нагород стримано. Вони не допускають, щоб у дітей створилась звичка очікувати нагороди за будь-який успіх. Ця ідея, зокрема, пронизує українську народну казку: «Дідова дочка й бабина дочка». Не обходиться народна педагогіка і без покарань. З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив — прибери, образив — попроси пробачення, опустив — підніми тощо). Покарання може виражатися й у формі докору, суворості голосу, а також в обмеженні окремих прав дитини — позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від більш значної діяльності й переведення на менш значну. 25. Методи самовиховання в українській етнопедаогіці. Самовиховання в народній педагогіці сприймається як систематична діяльність особистості, спрямована на вироблення або вдосконалення моральних, трудових, фізичних, естетичних якостей, звичок поведінки відповідно до певних соціально зумовлених ідеалів трудящих мас. У практиці родинного виховання самовиховання посідає одне з чільних місць і залежить від сімейного мікроклімату, змісту життя дитини, її інтересів і стосунків. Самовиховання супроводить людину все її життя. До нього залучають дитину змалку, дбаючи про формування в неї потреби в самовихованні через вироблення самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, до соціально цінних видів діяльності, до ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми самоудосконалення в народній педагогіці узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються в основному у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв. Мотив самовиховання є вже в такому найпершому і найсильнішому засобі впливу на формування особистості, як народна казка. Самовиховання динамічне, воно видозмінюється й ускладнюється з розвитком і з віком дитини. Потенціал самовиховання кується насамперед через орієнтацію на позитивний приклад, на основі особливої схильності дітей до наслідування. Винятково важливу роль у цьому відіграє приклад самих батьків, а також такі засоби народної педагогіки, як колискова пісня й казка. Серед стимулів самовиховання назвемо спілкування зі старшими людьми, порухи власної совісті дитини, вірність слову, почуття чесності, людської гідності. Спілкуючись зі старшими, особливо з батьками, діти засвоюють важливі моральні вимоги народної педагогіки: треба поважати старших і бути чуйним у ставленні до них, виконувати волю старших, зважати на бажання і поради старших, не можна робити те, що осуджують старші. Одне з чільних місць в організації самовиховання народна педагогіка відводить народним святам, обрядам, символам як засобам вираження настрою, ідей, переконань, світогляду людини. Вони не тільки символічно відображають і поглиблюють почуття людини, а й значною мірою облагороджують її. Значення народних свят і обрядів для самовиховання полягає в тому, що вони дають можливість для виявлення почуттів і думок людини, будять емоційні відчуття і переживання, стимулюють настрій. Кожний народний обряд чи свято, як правило, розраховані на широке коло людей, як дорослих, так і малих. Винятково благородну місію в організації самовиховання несе народна символіка. Коло народної символіки надзвичайно широке: розмальоване яйце (писанка) — символ весняного пробудження природи і родючості, рожева троянда — символ бажаного знайомства, червона — символ кохання, жовта — розлуки, біла — смутку і страждання, коса — символ дівочої краси і честі, птахи — символ сім'ї як осередку домашнього затишку й дітонародження, перстень — символ дружби і довір'я. Чимало символів пов'язано з весіллям: рушник, на який стають молоді, — символ єдиного життєвого шляху подружжя, його спільної долі, вінок на голові молодої — символ радості, молодості, дівоцтва, мирта в прикрасі молодих символізує сімейний мир і згоду, квіти є символом численних «плодів» подружнього життя — дітей, обсипання молодих зерном, цукерками та горіхами символізує достаток і щасливе подружнє життя, хліб-коровай — символ праці і достатку. 48. Зміст та засоби розумового виховання. Розумовий розвиток дітей визначається батьками - головними природними вихователями, які повинні бути людьми різнобічних знань, поєднувати у своїй особі водночас землероба і ремісника, мисливця і риболова, життєвого філософа і мислителя, захисника сім'ї і її охоронця, господаря і вихователя, знавця грамоти, фольклору, народних прикмет, звичаїв, свят, народних традицій і обрядів. Народна педагогіка відводить важливе місце в розумовому вихованні живому спілкуванню з розумними людьми. Обмін думками потрібний у спілкуванні з малими дітьми, коли в них формується уявлення про навколишнє життя. Діти люблять, коли з ними багато говорять. Розмова з дитиною сприяє її мовленнєвому розвитку. З розвитком мовлення батьки пов'язують надії на добрий розвиток розуму дитини, бо мовлення і мислення невіддільні, мовлення людини свідчить про її розум і навпаки («Який розум, така й балачка», «Що з голови, то й з мислі»). Для розвитку математичного мислення народ задавав дітям загадки-задачі про членів родини, про горобців, про пастухів і поросят. Наприклад: «Дві матері, дві доньки та бабуня із внучкою. Скільки душ в сім'ї?» (троє), «Скільки їх було: мати, дочка, брат, сестра, племінниця?» (троє - мати, дядько, дочка). Метою їх було розвинути не тільки логічне математичне мислення, а й навчити дітей краще орієнтуватися в родинних стосунках. Чільне місце в розумовому вихованні посідає казка. Вона відкриває двері в навколишній світ. Казка вчить послідовно, логічно викладати думки («Гарна пісня ладом, а казка складом»). Казки приваблюють дітей своїм змістом, образною мовою, високим емоційним зарядом. Дієвими засобами навчання в народній педагогіці виступають народні прислів'я, приказки, афоризми. Вони випромінюють світлий розум народу, злет людської думки. Прислів'я, приказки допомагають дитині висловитися влучним словом, розвинути її розум. 26. Формування національного ідеалу в функціональній системі виховання української етнопедагогіки. Виховний ідеал у педагогічних працях Г.Ващенка. Сьогодні виховний вплив має бути спрямований на те, щоб наше молоде покоління виросло й розвинулось міцним, здоровим, національно і державно свідомим, освіченим, загартованим тілом і душею, доброзичливим, самостійним, чесним, розумним, працьовитим, професійно компетентним, ерудованим, культурним, підприємливим, ініціативно творчим, корисним суспільству; щоб молоді люди були палкими патріотами України, вільними громадянами незалежної держави, які своє особисте щастя вбачають у світлій долі своєї рідної Вітчизни. У наш час у розв'язанні питання виховного ідеалу особливої актуальності набувають педагогічні погляди талановитого українського педагога і психолога Григорія Григоровича Ващенка (1878-1967). Він був глибоко переконаний, що наша національна система виховання має ґрунтуватися на українській духовності, на нашому національному виховному ідеалі. Виховний ідеал «має на собі печать вічності». Він пов'язаний з природженою релігійністю українця, з рідною землею та природою, з християнською українською душею. В основу виховного ідеалу педагог поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові і красі. Ці моральні цінності Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії. Така спільність, за його переконанням, веде людину до виконання подвійної високої мети - служіння Богові і своїй нації. Причому служіння Богові - це служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості, Любові і Нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні цінності мають знайти своє втілення. Найбільша ганьба для людини - це зрада вірі й Україні. Г. Ващенко виділив основи виховного ідеалу: - національні фізичні і психічні особливості народу; - усвідомлення народом свого призначення; - християнство і загальноєвропейська культура; - висока мораль, чистота і світлість душі; - вище, божественне, одухотворене начало; - служіння Україні, своєму краю як сенс життя людини; - національна свідомість, почуття єдності з усією українсь кою спільнотою; - патріотична, здорова, національна гордість, національна гі дність, любов до інших народів. У своїй праці «Виховний ідеал» Г. Ващенко глибоко аналізує більшовицький і націонал-соціалістичний ідеали як ідеали породження тоталітарних систем, показує їх основи. Більшовицький виховний ідеал: вірність вченню марксизму -ленінізму, непримирима ворожість до інших ідеологій і боротьба з ними, ворожість до релігії, безоглядна вірність компартії і її вождям, радянський патріотизм без дійсних засад інтернаціоналізму, войовничий атеїзм, підозрілість і обережність, дисципліна, що ґрунтується на почутті страху. Націонал-соціалістичний виховний ідеал: відданість інтересам свого народу, любов до нього, войовничість у боротьбі за панування над іншим народом, міцна воля, тверда вдача, дисципліна, пошана до парт керівництва, особливо до фюрера як представника нації, зневажливе ставлення до інших народів, фізична сила, здоров'я, витривалість, навички воєнних дій. Таким чином, виховний ідеал українця зведений Г. Ващенком до двох головних принципів: виховання людини на засадах християнської моралі і на здобутках духовності українського народу. Власне, ці принципи складалися впродовж віків і є традиційними в житті і побуті українського народу. Серед них: працелюбність, правдивість, жертвенна любов до України, людяність, щиросердність, гостинність, вірність, відданість, оптимістичність, захоплення красою і мистецькою творчістю, музикою, співом, танцями, вірність у коханні, статева стриманість, здоровий сімейний побут. Ці риси є основою української ментальності. Професор Г. Ващенко свою працю «Виховний ідеал» завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра». Метою виховання у вільній Україні може бути благо і щастя батьківщини. Під благом батьківщини Г. Ващенко розумів: 1. Державну незалежність, можливість для українського на роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя. 2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану і т.ін., — в одну спільноту, що пройнята єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом. 3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права і свободи кожного громадянина, сприяв розвитку й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра. 4. Справедливий соціальний устрій, за якого б зникала й унемож ливлювалася боротьба між окремими групами суспільства. 5. Високий рівень народного господарства і справедлива організація його, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян і була позбавлена елементів експлуатації. 6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти; піднесення їх на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі. 7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа. , ■• . Високий рівень здоров'я українського народу. Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко, а українське виховання повинно мати національне зорієнтування; породжувати і здійснювати волю національного самоутвердження; плекати народ сильний, гордий, мужній; формувати дужу, свідому націю; очищати українську духовність від всякого намулу, привнесеного імперськими, тоталітарними режимами. 62.Засоби та методи родинного виховання в українській етнопедагогіці. Коротко завдання родинного виховання можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Олюднення особистості, підготовка її до життя, реалізація її особистісного виявлення - мудра заповідь народної педагогіки: «Дивись, не забудь: людиною будь». Розмаїтість людського життя зумовлює провідні завдання і принципи родинного виховання. У процесі родинного виховання забезпечується реалізація натуралізму, раціоналізму, гуманізму, евдемонізму, соціалізації та етнізації, духовності. Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче та рослина: «Діти, як квіти: поливай - рости будуть», «Як грибочки ростуть діточки». Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини: «Розуму не купують, а набувають», «Розумний всьому дає лад». Гуманізм передбачає людяне ставлення до дитини, формування людяності, щирих стосунків, утвердження добра, доброзичливості, взаємоповаги, любові один до одного. Одним із критеріїв оцінки народом людини було і є ставлення до дітей: «Любить дітей -добрий, не любить - змій», «Кинув своїх дітей - мерзотник». Евдемонізм мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті: «Кому щастя служить, той ніколи не тужить», «Не родися красивим, а родися щасливим». За визначенням української народної педагогіки, щастя -це стан цілковитого задоволення життям, окрилення життєвими успіхами, вдачами, благополуччям. Наш народ виявив такі властивості щастя: делікатність («Щастя - не кінь, не загнуздаєш»), об'єктивність («Щастя, як вільна пташка: де захотіла, там і сіла»), фатальність («Від лихої долі не сховаєшся»), невизначеність («Ніхто не знає, де кого щастя чекає»), розчарування («На світі грошей багато, а щастя мало»), категоричність («Кому нема щастя зранку, не буде й до останку»), оптимізм («Бог не без милості, козак не без щастя»). Народна мудрість вчить: «На чужому горі щастя не будують», «Хай тому трясця, хто зазіхає на чуже щастя», «Всякий свого щастя коваль», «Хто дрімає, той щастя не має». Соціалізація - це перетворення людської істоти на суспільний індивід, включення в суспільне життя. Соціалізація знаходить своє конкретне втілення в сім'ї, громаді, народі, нації, тобто в етнізації, фундамент якої закладається в сім'ї. Плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини, полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, у шанобливому ставленні до неї. 56. Характер навчання в школах Запорізької січі. Сутність поняття «Козацька педагогіка» Козацька епоха породила незвичайний феномен — козацьку педагогіку. Вона ввібрала в себе дух козацької доби - традиції самоврядування, ідеї захисту прав людини, нації, суверенності держави, ідеї народовладдя, гуманізму, козацького світогляду, ідеології та демократизму. Козацька педагогіка - це частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала синівську вірність рідній землі, незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, яка ставила метою формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю та самосвідомістю. 52. Творче використання традицій народного календаря в сучасній національній школі. Виховні традиції, звичаї, обряди народного календаря різноманітні за змістом, характером, призначенням, виховним впливом на людину. Вони відображають українську дійсність, національний характер народу, його самобутній культурно-історичний шлях. Дати, свята, урочистості українського народного календаря чітко поділяються за порами року. Народний календар виконує функцію прогностика погоди, явищ природи, трудової діяльності людини. Він втілює в собі відомості про походження назв місяців, а також крилаті вирази, фольклор, пов'язаний з ними. Кожна людина-трудівник постійно використовує прогностичні функції народного календаря, щоб краще організувати своє життя, господарську діяльність, побут, дозвілля. Народний календар визначає і час, коли найдоцільніше займатися побутовими справами, проводити дозвілля, реалізовувати певні норми і стиль поведінки: «З Юрія - хороводи, з Дмитра -вечорниці», «Великий піст усім прижме хвіст», «прийде Влас - з печі злазь». Традиції і звичаї, обряди народного календаря створюють національний колорит, національну самобутність, трансформуються сьогодні у змісті освіти, навчально-виховному процесі національної школи і національної системи виховання. Завдяки традиціям, звичаям і обрядам народного календаря утверджується прагнення продовжувати заповіти батьків, дідів, прадідів, добрими справами творити свій родослов, будувати в собі все життя храм Добра, Правди і Краси. Духовні скарби народного календаря концентрують у собі ідеї, знання з народної філософії, астрономії, астрології, біології, математики, медицини, народної кулінарії, землеробської і хліборобської справи. Завдання вчителів, батьків, вихователів - глибоко і всебічно вивчати могутній ідейний, моральний, емоційний, естетичний потенціал народного календаря й активно прилучати учнів до його вічно пульсуючих джерел, невичерпних духовних скарбів. 12. Принципи і підходи педагогіки народознавства. Принцип природо відповідності виховання. Реалізація цього принципу вимагає врахування: 1)багатогранної і цілісної природи дитини; 2)її анатомічних, фізіологічних, психологічних особливостей; 3)національних і регіональних особливостей; 4)вікових і статевих особливостей; 5)можливостей, задатків, нахилів, інтересів, прагнень, бажань, потягів, самовияву, індивідуальних особливостей, створення умов для саморозвитку, самовиховання, самореалізації особистості, для її всебічного розвитку у відповідності з її природою. Принцип народності виховання. Реалізація принципу вимагає: 1) формування поваги до культурно-історичних традицій свого народу; 2)плекання історичної пам'яті; З) формування народної моралі, національної свідомості та самосвідомості. Принцип вимагає знань, практичних справ, дій, які відображають матеріальне і духовне буття, історичне і культурне минуле й сучасне рідного народу, та спрямовані на розвиток його культури, духовності. Принцип самодіяльності. Передбачає керування діяльністю дітей гуманними, демократичними методами, створенням відповідних психолого-педагогічних умов; реалізація принципу забезпечує пробудження і розкриття природних задатків, нахилів дітей, формування самобутньої творчої особистості, організацію самонавчання, самоосвіти, самовиховання. Підходи у вихованні. Народознавчий підхід забезпечує всебічне і глибоке засвоєння учнями культурно-історичного шляху розвитку рідного та інших народів, розкриття змісту освіти в народознавчому аспекті. Людинознавчий підхід відображає демократизацію і гуманізацію шкільного життя, розуміння багатогранного внутрішнього світу людини, закономірностей її діяльності. Весь зміст освіти має розкривати людину як складний і динамічний дивосвіт добра, краси і правди. Людинознавчий підхід у вихованні не припускає душевної байдужості і черствості, емоційної товстошкірості, формує почуття милосердя, уміння сприймати біль інших людей, відгукуватися на чуже горе. Особистісний підхід створює умови для комплексного впливу на вихованця, глибокого знання його душі, рівня сформованості якостей характеру, компонентів світогляду. Особистісний підхід розраховує на певний результат - сильну, самобутню, яскраву особистість, випестовану на високих народ¬них ідеалах, творчих традиціях рідного та інших народів. За особистісного підходу унікальність особистості досягається розвитком індивідуальних задатків, нахилів, здібностей як у вихо¬ванні, так і в ставленні до різних сфер життя, природи. Сутність педагогіки народознавства відображено в таких її основних наукових поняттях: народна культура, етнопедагогіка, народознавство, педагогіка народного календаря, фольклорне виховання, козацька педагогіка, народна символіка, національна самосвідомість, національний характер, народний світогляд, національна школа, національна система виховання. Ідеї і засоби народознавства давні за часом. Особливо рельєф¬но вони виявились у добу українського Відродження (XVI-XVII ст.), коли Україна виборювала культурну самобутність, по¬літичну самостійність, національну незалежність, коли відбував¬ся бурхливий розвиток української культури. В умовах політики русифікації відбувався процес денаціона¬лізації українців. Народознавчі ідеї і засоби поглинула уніфіко¬вана система російського самодержавства. У революційні роки спостерігається процес відродження тра¬дицій народної педагогіки, ідей і засобів народознавства (УНР). Здійснювалися українізація суспільного життя, освітньої справи, перехід на рідну мову навчання, національну систему виховання. У 1920-30-х роках педагоги реалізували програму україно¬знавства, яка передбачала вивчення молоддю національної істо¬рії, географії, етнографії, економіки України, її національної куль¬тури, народного мистецтва: пісенного, музичного, танцювального, рушникарства, писанкарства та ін. Широко застосовувались куль¬турно-історичні традиції, зростала роль народних звичаїв та об¬рядів, здобутків народної педагогіки у вихованні підростаючого покоління. Народнознавчі ідеї і засоби, народознавчі програми були зни¬щені в роки культу особи і застою. Народознавчий потенціал
