Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ
Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ (1867-1929), російський історик, народився 13 (25) березня 1867 в Москві в сім'ї службовця Московської сохранной скарбниці. Закінчив 5-у міську гімназію, в 1891 історико-філологічний факультет Московського університету. Займався у професорів В. І. Герье, П. Г. Виноградова, В. О. Ключевського. За порадою останнього темою випускного твори обрав Писцовой книги, їх походження, склад і значення низки історичних джерел історії Московської держави ХV, ХVI і ХVII ст. Був залишений при університеті для приготування до професорського звання. З-за матеріальних труднощів підготовку дисертації поєднував з роботою в якості керуючого будинками Олсуфьева. У 1902 захистив магістерську (тобто кандидатську) дисертацію Обласна реформа Петра Великого: Провінція 1719-1727 рр.., В тому ж році вийшла окремою книгою. На відміну від П. Н. Мілюкова, трохи раніше розглянув господарську та фінансову сторону перетворень Петра I, в дисертації аналізувалося їхній політичний зміст. Використовуючи величезний фактичний матеріал і порівняльно-історичні узагальнення, автор характеризував політику Петра I як політику освіченого абсолютизму, в його обласної реформі бачив спробу побудови "ідеального" державного будинку за європейським зразком.
У роки першої російської революції і подальший період участі в суспільно-політичному житті не брав. Дотримувався консервативних поглядів, вважав міцність підвалин і непорушність самодержавного держави необхідними умовами життя Росії. Тому в 1911, коли наступник В. О. Ключевського на кафедрі російської історії Московського університету О. А. Кизеветтер подав у відставку на знак протесту проти реакційних заходів міністра освіти Л. А. Кассо, майже без коливань зайняв цю посаду. Займався також викладанням в Московській духовній академії, на вищих жіночих курсах. У 1909 захистив в якості докторської дисертації монографію Земське самоврядування російською півночі в ХVII ст. (Ч. 1-2, 1909-1912), в якій представив результати досліджень економічного і соціального побуту північних територій, питань земельної власності, розшарування селянства, фінансової, адміністративної, судової, церковної та інших сфер земського самоврядування. До цього дослідження тематично примикають численні спеціальні нариси, присвячені історії селянства (про чорносошну і державних селян, про псковських ізорніках та ін.)
Революційні події 1917 сприйняв як пролог хаосу і анархії, вважаючи Росію неготовою до буржуазного правлінню, не кажучи вже про соціалізм. Від тяжких роздумів про долю батьківщини рятувався роботою в архівах і викладанням в Московському університеті, де залишався професором до 1925. Саме тоді приступив до підготовки фундаментальної наукової біографії Петра Великого (Петро Перший. Матеріали для біографії, опублікована в 5 томах після смерті автора, вже в 1940-1948), в якій, як повідомляв у листі до А.С.Лаппо-Данилевському, « поставив собі задачею описати його життя за кожен день цього життя ». Праця залишився незавершеним: виклад подій доведено до 1700.
Помер Богословський в Москві 20 квітня 1929, похований на Новодівичому кладовищі в Москві.
ПРЕСНЯКОВ Олександр Євгенович (1870-1929)
А.Є. Пресняков Видатний російський радянський історик А.Є. Пресняков народився 21 квітня (3 травня) 1870 року в Одесі в родині Євгена Львовича Преснякова, інженера-шляховика, члена правлінь різних залізних доріг, автора статей з економіки шляхів сполучення. У 1889 році він закінчив гімназію в Тифлісі, а потім вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Історія з дитинства займала А.Є. Преснякова, тому вже в роки навчання в університеті він починає займатися науковою діяльністю.
В університеті Олександр познайомився і потоваришував з професором кафедри російської історії Сергієм Федоровичем Платоновим (1860-1933), під керівництвом якого він і почав свою наукову роботу. Вражає здравость його оцінок - адже в 1893 році, в рік закінчення університету, А.Є. Пресняков уже удостоєний золотої медалі за конкурсне твір «Царствена книга, її склад і походження» і залишений при університеті «для підготовки до професорського звання»: на два роки зі стипендією.
У його безпосередні плани входить і викладацька діяльність, перш за все тому, що учительство - це гарантований заробіток, який допоможе створити сім'ю, адже він завжди поділяв науку як служіння істині і науку як кар'єру. після закінчення університету Пресняков починає викладати російську історію та історію російського права в різних навчальних закладах Петербурга, в тому числі в приватних гімназіях Таганцевой і Стоюніна, в Катерининському сирітському інституті, на Педагогічних курсах при петербурзьких жіночих гімназіях. Коли в 1903 році на базі Вищих жіночих курсів, був заснований Жіночий педагогічний інститут, А.Є. Пресняков став одним з його організаторів і провідних викладачів. Першим директором інституту став учитель А.Є. Преснякова - С.Ф. Платонов.
Основними темами наукових інтересів Преснякова в передреволюційний період були історія політичних відносин на Русі до XVI століття, джерелознавчі питання літописання XVI ст., Історія громадської думки XIX століття. Він відкидав теорію «родового княжого володіння» в Київській Русі, вважаючи, що в основі князівської власності лежить «сімейне, отчиной право».
Пресняков був видатним археологом і дослідником давньоруських літописів. Результати його історичних досліджень виявилися в великої монографії "Княже право у Стародавній Русі: нариси з історії X-XII століть" (1909), яка була його дисертацією на ступінь магістра російської історії.
Вплив подружжя Преснякова, польки за походженням, призводить до того, що він починає вивчати польську мову і буквально схилятися перед польською культурою, що ледь не призвело до розриву відносин з С.Ф. Платоновим. Пресняков починає читати лекції з історії західної Русі та Литовсько-Руської держави. Вперше ці лекції були їм прочитані в університеті в 1908/09 і 1909/10 роках.
Тим не менш, переважною сферою інтересів А.Є. Преснякова була все-таки історія Стародавньої Русі.
У 1918 році А.Є. Пресняков став доктором російської історії, захистивши дисертацію на тему «Освіта Великоруського держави. Нариси з історії XIII-XV століть »та був обраний на посаду штатного екстраординарного професора по кафедрі російської історії Петроградського (потім - Ленінградського) університету.
Після Жовтневої революції А.Є. Пресняков Зайнявся вивченням повстання декабристів, він до 100-річчя повстання видає три грунтовні науково-дослідні роботи - "Олександр Перший" (1924), "Апогей самодержавства. Микола I "(1925) та" 14 грудня 1825 "(1926), створює історичні портрети російських імператорів, засновані на архівних джерелах.
У 1921 році А.Є. Пресняков був серед засновників науково-історичного товариства "Старий Петербург". Крім того, він був професором Ленінградського Педагогічного інституту ім. А.І. Герцена, а також Археологічного інституту (Пресняков був також деканом археографічного факультету). У 1920 році А.Є. Пресняков був обраний членом-кореспондентом Російської Академії Наук (з 1925 - АН СРСР). У 1927-1928 роках був директором Ленінградського відділення Інституту історії РАНІОН (Російської Асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук).
Видатний представник петербурзької школи істориків, член-кореспондент Академії Наук СРСР, професор А.Є. Пресняков в останній рік життя тяжко хворів, але не думав про смерть і продовжував працювати, живучи за прислів'ям "померти сьогодні - страшно, а коли-небудь - нічого". Він лікувався в Парижі, але, повернувшись до Ленінграда, помер у страшних муках в Мечнікова лікарні. Це сталося 30 вересня 1929 року в Ленінграді.
А.Є. Пресняков був похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.
К. М. Бестужев-Рюмін народився 14 травня 1829 року у селі Кудрешкі Горбатовський повіту Нижегородської губернії в старовинній дворянській родині. Освіту здобув у приватному пансіоні камбек, в благородному пансіоні, в гімназії. У 1847 році Бестужев-Рюмін вступив до Московського університету на словесний факультет, але майже відразу перейшов на юридичний. У студентські роки зазнав впливу Т. Н. Грановського, К. Д. Кавеліна, С. М. Соловйова. Після закінчення університету він ніколи більше не займався юриспруденцією. З середини 1850-х років почалася журналістська діяльність Бестужева-Рюміна: він був помічником редактора «Московских ведомостей», пробував видавати свій журнал «Московське огляд», у 1859-1865 роках співпрацював у журналі «Вітчизняні записки».
Першими статтями Бестужева-Рюміна в галузі російської історії стали відгуки на роботи Б. М. Чичеріна, С. М. Соловйова, в яких він виступив на підтримку державної школи. Він багато працював над перекладами, зокрема, переклав двотомна праця англійського історика і соціолога Г. Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». У 1861-1869 роках Бестужев-Рюмін - редактор відділу російської та слов'янської історії в «Енциклопедичному словнику» О. О. Краєвського, в 1863-1864 роках - редактор «Записок Імператорського Географічного товариства», в 1865 році був обраний членом Археографічної комісії і вступив в члени Російського Історичного товариства. У 1864 році Бестужев-Рюмін був запрошений викладати російську історію в царській родині, що свідчило про визнання його наукових заслуг.
Наукові заняття
Незважаючи на те, що Бестужев-Рюмін не мав ще магістерського ступеня, йому запропонували зайняти кафедру російської історії у Петербурзькому університеті. Понад те він був призначений екстраординарним професором Історико-філологічного інституту. Паралельно Бестужев-Рюмін працював над магістерською дисертацією «Про склад російських літописів до кінця XIV століття».
Вивчення російського літописання
Провівши ретельне вивчення літописів, Костянтин Миколайович переконливо показав, що «Повість временних літ» є літописним зведенням, що звід був складений у XII столітті і джерела його можуть бути визначені. Бестужев-Рюмін поставив собі за мету показати, з яких саме частин складалися літописні зведення. Він провів текстологічний аналіз з визначення місць пізніших вставок і показав, що джерела найдавніших зводів були складені з раніше створених окремих сказань, погодних записів, списків, редакцій і т. п. літописних нотаток. Це доводило, що літописання на Русі почалося не з ПВЛ, що звід XII століття є вже відомою формою узагальнення більш давнього історичного матеріалу. Велика частина ПВЛ відноситься до X або XI століття. Цей пам'ятник Бестужев-Рюмін назвав архівом, де зберігаються сліди загиблих творів первісної літератури. І тому те, що вважалося поглядом відомого літописця, потрібно визнати поглядом книжників цілої епохи. Таким чином, Бестужев-Рюмін істотно розширив хронологічні уявлення про початок літописання на Русі. Більш того, він виявив існування і які увійшли до зведення матеріалів, які дійшли в складі пізніших зводів XV-XVII століть. Він зумів визначити і виділити ці несохранившиеся джерела, зібрав їх і дав в якості додатку до книги зі своїми коментарями. Так само Бестужев-Рюмін відтворив широку картину географії літописання. Варто підкреслити, що Бестужев-Рюмін вказував на можливість суб'єктивної позиції літописця, на його політичну тенденційність.
Джерелознавство
З 1867/1868 навчального року Бестужев-Рюмін став читати спеціальні курси за джерелами російської історії і з історіографії. Велика смислове навантаження лежала на загальному методологічному вступі, єдиному для загальноісторичного і спеціальних курсів. Воно, фактично, стало саме окремим курсом. Спеціальні лекції Бестужева-Рюміна знайшли відображення в стислому вигляді у Вступі до 1-му тому його «Російської історії», де автор ставив завдання дати «поняття про історію», вказати шляхи, якими домагаються наукові результати, ввести в коло наявних джерел і познайомити з наукової обробкою історії.
У лекціях за джерелами російської історії Бестужев-Рюмін надавав великого значення джерел як самостійного об'єкта вивчення, тобто того, що згодом склалося в спеціальну історичну дисципліну - джерелознавство. Він неодноразово висловив думку про те, що матеріалом для історика служать не тільки історичні факти, описані в літописах і грамотах, а й самі ці літописи і грамоти, оскільки в них виразилися поняття відомого часу, що черпаючи з джерел дані, необхідно вивчати і погляди писав .
Бестужев-Рюмін вперше сказав про відміну історичного джерела від історичного дослідження. Поняття «джерело» Костянтин Миколайович нерозривно розглядав з поняттям «історична критика», яке визначав як порівняльне вивчення текстів, як перевірку одного іншим.
Багато уваги приділяв учений питання про визначення ступеня достовірності літописних звісток і датування складання записів. Разом з тим Бестужев-Рюмін говорив про важливість для науки не лише справжніх джерел, але і хибних, які можуть бути цінні для вивчення «внутрішньої історії».
Одним з перших Костянтин Миколайович дав повну класифікацію джерел, в основу якої були покладені їх внутрішній зміст і форма: літописи, окремі оповіді, житія святих, записки, листи, пам'ятники юридичні та акти державні, пам'ятники словесності - усній та письмовій, пам'ятники речові, сказання іноземців. Кожна група мала розгорнуту характеристику.
У лекціях за джерелами і з історіографії Бестужев-Рюмін відводив місце історії археографії, звертав увагу на принципи публікації джерел.
Історіографія займала особливе місце протягом всієї науково -дослідної та професорсько-викладацької діяльності Бестужева-Рюміна. Він був першим істориком Росії, для якого історіографія стала домінантою.
Найбільш значною роботою Бестужева-Рюміна 1850-х років була стаття «Сучасний стан російської історії, як науки», опублікована в «Московському огляді» за 1859 рік . Формально вона являла собою рецензію на перші вісім томів «Історії Росії з найдавніших часів» С. М. Соловйова. Але насправді її зміст було значно ширше. По суті, в ній вперше давалася коротка історія розвитку російської історичної науки з XVIII століття до сучасного автору часу. Велике історіографічне значення мають статті Бестужева-Рюміна «Різні напрямки у вивченні російської народності», «Методи історичних занять», цикл із трьох статей «слов'янофільського навчання і його долі в російської літератури», в яких учений відходить від західництва і називає слов'янофільської вчення одним з найважливіших явищ в історії розумового розвитку Росії. Вчений розробляв усі основні види історіографічних робіт: вивчення послідовного розвитку історичної науки, проблемна історіографія та персоналії.
Курс російської історії
Головна праця Бестужева-Рюміна - «Російська історія». Перший том «Російської історії» (до кінця XV століття) вийшов у 1872, перший випуск 2-го тому «Історії» (до смерті Івана Грозного) з'явився в 1885 році. У цій роботі вчений виступив противником теоретичних умовиводів і сам уникав висловлювати категоричні судження. Автор планував дати стислу історію від найдавніших часів до початку XIX століття включно. Перший том відкриває короткий Передмова та грунтовне введення методологічного характеру. Виклад конкретної історії починається описом розселення, релігії, побуту та умов життя слов'ян та їхніх сусідів. Потім воно ділиться на три періоди (варязький, питома, татарський) і повинно було бути доведено до середини XV століття. Цей час автор називав початком нового періоду в житті Руської землі, коли на двох її половинах починали складатися дві держави - Московське на Сході і Литовське на Заході. Процеси, що відбувалися в Московському князівстві від Івана Калити до Василя Темного, увійшли до 1-й том. Глава про Литву, написана, до книги не увійшла з-за великого обсягу.
Бестужев-Рюмін став першим істориком, хто в загальному курсі з російської історії приділив самостійне місце історії Великого князівства Литовського. У другому томі виклад доведено до смерті Івана IV. Незабаром була закінчена глава про події початку XVII століття. У якійсь мірі доповнюють «Руську історію» і так звані листи Бестужева-Рюміна про Неясний час, видані вже після смерті автора. Періоду початку XVII століття Бестужев-Рюмін завжди приділяв велике значення, вбачаючи в смутний час пояснення багато чого і для попереднього, і для наступного. Через погіршення здоров'я він не зміг закінчити третій том. Всі розглянуті в книзі питання починалися з огляду існували в науці думок, в примітках вказувалися першоджерела і література. У його роботі на першому місці стояла внутрішня історія (побутова). Багато уваги Бестужев-Рюмін приділяв розвитку земських установ (общинному самоврядування) в Московській державі.
Виходячи з положення Соловйова про історію як народному самосвідомості, Бестужев-Рюмін стверджував, що тільки більш постійне, більш міцне може бути предметом народної самосвідомості, тільки його рух, зміна становлять сутність народного життя, визначають її ріст і розвиток. Отже, вся зовнішня історія, піддана безперервним змінам, має відійти на другий план. На першому плані повинна бути більш стабільна внутрішня історія, так як вона переважно характеризує суспільство і народ. Бестужев-Рюмін вважав, що історія є зображення розвитку народу - говорив про склад суспільства, управлінні, суді, віруваннях, літературі, про матеріальний стан.
Заслуга вченого полягає в тому, що він не обмежувався розглядом провідних князівств, а рівномірно простежував історію всіх удільних князівств окремо, показуючи особливості кожного з них.
Останні роки життя
З 1860-х років Бестужев-Рюмін відходить до слов'янофільської напрямку, хоча спочатку критикує його релігійно-філософські концепції. У лекціях 1880-х років учений зайнявся проблемою з'ясування передумов і причин виникнення слов'янофільського напрямки. Він доводив, що слов'янофільство склалося як реакція на загальну прозахідницькі обстановку, змальовуючи яку він сильно згущував фарби. Поява в країні національного спрямування Бестужев-Рюміна називав дивом, так як освіта в Росії, стверджував він, завжди було наносним, а до кінця XVIII - початку XIX століть російське суспільство досягло повної денаціоналізації.
У 1890 році Імператорська Академія наук обрала К. М. Бестужева-Рюміна своїм дійсним членом по Відділенню російської мови й словесності. Останньою почестю в житті вченого стало обрання його почесним членом Російського Археологічного товариства.
Костянтин Миколайович Бестужев-Рюмін помер на 68 році життя від запалення легенів 2 січня 1897.
