Сила́бо-тоні́чне віршува́ння — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пиріхіїв або поява надсхемних наголосів.
Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та інші)1-й етап становлення: Святий Авґустин був першим, хто запровадив принцип силабо-тонічної систем у латинську поезію: у квантитативних віршах він замінив довгі склади наголошеними, короткі – ненаголошеними. Ця система (ритмічна) існувала в латинській поезії Середньовіччя поруч із квантитативною.2-й етап становлення: доба Єлизаветинської Великобританії: італійський силабічний 11-искладовий вірш читали як 5-истопний ямб; як наслідок – пява ямбічної структури білих віршів англійської драматургії;3-й етап становлення: а) на початку ХVІІ ст. принцип силабо-тонічної системи віршування впровадили у німецьку поезію (Опіц і Флемінґ) – 4-истопний хорей; б) на початку ХVІІІ ст. – у російську поезію (М. Ломоносов); в) наприкінці ХVІІІ ст. в українську поезію (І. Котляревський) – 4-истопний ямб.
Таким чином, силабо-тонічна система віршування постає з: 1) квантитативної – заміна довгих складів на наголошені; 2) силабічної – упорядкування наголосів усередині віршованого рядка; 3) тонічної – обмеження коливань ненаголошених складів між наголошеними. Силабо-тонічний розмір вірша визначають три фактори: 1)характер самого метра (хорей, ямб тощо); 2)кількість стоп метра у вірші (дво-, восьмистопний ямб); 3) місце цезури.
Рима– суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима). Римі відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна (допомагає запам'ятовувати), магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо. Рими поділяються: 1) за місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах на окситонні (чоловічі) та парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч – на багаті та бідні; 3) за повнотою суголось – точні і приблизні; 4) за розташуванням у строфі – суміжні (парні), перехресні, кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні. Ігор Качуровський виділяє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні. У білому вірші рими відсутні.
Клаузула – заключний відтинок віршового рядка, починаючи від останнього наголосу: окситонна –U, парокситонна U–, дактилічна – UU, гіпердактилічна
