До них належать акти, видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, прийняті на основі установчих договорів. На відміну від джерел первинного права їх коло неймовірно широкий (десятки тисяч актів) і різноманітний за формами і змістом. Можна виділити наступні види джерел вторинного права Європейського Союзу:
- нормативно-правові акти;
- індивідуальні акти;
- рекомендаційні акти;
- акти особливого роду;
- нормативні договори.
Розглянемо кожен з видів джерел вторинного права докладніше.
Нормативно-правові акти. У праві Європейського Союзу існує кілька різновидів нормативно-правових актів. Основними з них є регламенти, директиви і рамкові рішення. У числі інших (присутніх у законодавстві Союзу в значно меншому ступені) можна назвати орієнтири Європейського центрального банку та правила процедури (внутрішні регламенти) інститутів Європейського Союзу.
Регламент (фр.: reglement, нім.: Verordnung, англ.: Regulation). Стаття 249 Договору про ЄС називає 3 властивості цього виду документів, що відрізняють їх від інших актів і ставлять на найвище місце в ієрархії джерел вторинного права:
- нормативність;
- обов'язковість;
- можливість прямого застосування.
Норми регламенту безпосередньо можуть зобов'язувати держави-члени, їхні органи, фізичних та юридичних осіб. Наприклад, Регламент Ради (ЄЕС) № 1612/68 від 15 жовтня 1968 про свободу пересування працівників по спільноті визначає умови і порядок реалізації свободи пересування та вибору місця проживання працівниками-мігрантами та членами їх сімей шляхом визначення їх правового статусу, закріплення конкретних прав і обов'язків фізичних осіб.
Регламенти діють поряд із внутрішнім законодавством держав-членів. Це акти уніфікації національного права, аналогічні за своєю юридичною силою законам. Регламенти приймаються виключно по першій опорі, тобто в реалізацію компетенції Європейського співтовариства і Євратому.
Директива (фр.: directive, нім.: Richtlinie, англ.: Directive). Відповідно до ст. 249 Договору про ЄС директива:
- це нормативний акт;
- це акт, обов'язковий для держав-членів;
це акт, який не має прямого застосування в державах-членах. Звідси «форми і методи імплементації залишаються на розсуд держав-членів».
Так само як і регламенти, директиви приймаються виключно по «перших опорі». Директива - це засіб гармонізації законодавства держав-членів, вона містить «модельні» норми права, які держави-члени повинні відобразити у своєму внутрішньому законодавстві. За своєю природою і властивостями цей акт аналогічний основам законодавства. Директиві, як правило, має кореспондувати акт національного законодавства, імплементує її положення. У самій директиві встановлюється певний строк для проведення імплементації. Цей термін може становити від декількох місяців до декількох років. Саме наявність терміну імплементації докорінно відрізняє директиву від міжнародного договору, як це було констатовано Судом у ряді його рішень, і зокрема в Рішенні у справі 91/79 «Detergents» (1980 р.).
Рамкове рішення. Відповідно до ст. 34-Договору про Європейський Союз рамкове рішення має ті ж юридичними властивостями, що і директива. При цьому є кілька суттєвих відмінностей рамкового рішення від директиви:
- рамкове рішення застосовується тільки у сфері гармонізації кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого права держав-членів;
- рамкове рішення приймається по третій опорі, тобто в реалізацію компетенції Союзу в області СПСО;
- рамкове рішення ні за яких обставин не має прямої дії;
- рамкове рішення може бути ініційовано не тільки Європейською комісією, а й будь-якою державою-членом.
Як форма права Європейського Союзу рамкові рішення з'явилися порівняно недавно. Амстердамський договір 1997 р. ввів можливість видавати нормативні акти такого роду, а самі рамкові рішення стали активно вживатися починаючи з 2001 р. З цього часу було прийнято близько двох десятків таких рішень; найважливішими з них є Рамкове рішення Ради 2002/475/ПВД від 13 червня 2002 року про боротьбу з тероризмом, Рамкове рішення Ради 2002/584/ПВД від 13 червня 2002 року про європейському ордері на арешт і процедурах передачі між державами-членами і Рамкове рішення Ради 2003/80/ПВД від 27 січня 2003 р. про кримінально-правову охорону навколишнього середовища. Індивідуальні акти. Акти індивідуального характеру виступають за всіма трьома опорам Союзу в одній формі - рішення. Рішення обов'язково в повному обсязі для тих суб'єктів, кому воно адресоване. Відповідно до практики Суду рішення має пряму дію. Як приклад такого акта можна навести Рішення Ради 2002/192/ЕС від 28 лютого 2002 р. по запросу Ірландії про участь в окремих нормах Шенгенських досягнень, яке задовольнило заявку держави-члена про його участь у Шенгенській інформаційній системі. Рекомендаційні акти, чи акти soft law (англ.: м'яке право). На відміну від нормативно-правових - актів жорсткого права, ці акти Європейського Союзу, як і акти індивідуального характеру, не мають загальнообов'язкової сили. Схожі з ними за своїми юридичними властивостями акти національного права традиційно не відносять до категорії джерел у внутрішньодержавному праві.
Дійсно, недотримання і невиконання приписів рекомендаційних актів не тягнуть юридичної відповідальності, однак тягнуть відповідальність політичну. Тут необхідно враховувати специфіку відносин, що складаються на європейському рівні.
Ці норми доводиться дотримуватися суб'єктам відносин, на які вони спрямовані. Коли справа стосується взаємовідносин держав-членів, політична відповідальність варто поряд, якщо не вище відповідальності юридичної. Тому для розглянутої правової системи особливе значення в якості джерела права мають акти м'якого права Європейського Союзу.
Серед джерел м'якого права Європейського Союзу спостерігається різноманітність форм. У рамках першої опори приймаються рекомендації та висновки. У рамках другої опори - укладення, загальні стратегії, спільні позиції і спільні акції. У рамках третього опори такими актами є також спільні позиції. Одним з найважливіших актів у європейському законодавстві є Загальна стратегія 1999/414/ОВПБ від 4 червня 1999 р. по відношенню до Росії.
Акти особливого роду, або акти sui generis. До цієї групи джерел вторинного права відносяться всі правові форми, які не позначені як такі в договорі, але які реально, на практиці використовуються інститутами Європейського Союзу. Наявність такого роду джерел було констатовано Судом у Рішенні по справі «ERTA» (1971). Найбільш поширеними видами актів особливого роду є резолюції Ради та резолюції Європейського парламенту.
Нормативні договори. Дана група джерел включає міжнародні договори Європейського Союзу, конвенції між державами-членами, прийняті під егідою Співтовариств і Союзу, а також угоди між інститутами Європейського Союзу (міжінституційні угоди).
