Країни-члени Європейського Союзу — країни, що приєднались до Європейської економічної спільноти, починаючи з 1958 року. Спершу Європейський Союз був заснований шістьма країнами(Франція, Італія, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), але після 1958 року відбулось п'ять етапів послідовного розширення ЄС. 1 травня 2004 року до ЄС приєднались 10 нових членів, що стало найбільшим розширенням Союзу за всю його історію. Після входження у 2007 році Болгарії та Румунії ЄС нараховує 27 країн-учасників.
До Європейського Союзу на сьогоднішній день входять 27 країн.
Хронологія вступу країн до ЄС.
1957 Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція
1973 Великобританія, Данія, Ірландія
1981 Греція
1986 Португалія, Іспанія
1995 Австрія, Фінляндія, Швеція
2004 Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина, Кіпр
2007 Болгарія, Румунія
Процедура вступу до Європейського Союзу включає такі стадії:
консультативний етап, триває перед поданням країною заявки про вступ (див. детальніше);
оцінковий етап, триває між поданням заявки та початком переговорів (див. детальніше);
переговорний, триває між відкриттям переговорів про членство до закриття переговорних позицій по розділах aquis (див. детальніше);
ратифікаційний (див. детальніше);
імплементаційний (див. детальніше)
З точки зору процесу прийняття рішень на рівні інституцій Європейського Союзу та проходження відповідних документів, процедуру вступу також можна представити за допомогою наступних стадій:
подання до Ради Європейського Союзу заяви про членство (див. детальніше);
звернення Ради до Європейської Комісії з проханням підготувати Висновок щодо заяви (див. детальніше);
вручення Висновку Раді Єврокомісією;
рішення Ради (одноголосне) щодо початку переговорів про вступ;
початок переговорів між державами-членами і державою-заявником;
ухвалення Радою (одноголосне) за пропозицією Комісії спільної позиції на переговорах з державою-претендентом на вступ;
укладання окремої угоди між ЄС і державою, що вступає, стосовно проекту договору про вступ;
подання договору про вступ до Ради і до Європарламенту;
підготовка Комісією висновку щодо договору про вступ;
надання згоди (абсолютною більшістю) Європарламентом;
схвалення договору Радою ЄС (одноголосне);
укладення договору між Євросоюзом і країною, що вступає;
ратифікація договору сторонами;
набуття договором чинності з визначеної сторонами дати.
Припинення членства в ЄС відбувається добровільно. Порядок виходу держави члена з ЄС регламентований ст. 50 ДЄС. Згідно з цією статтею будь-яка держава-член як суверенний суб’єкт може вирішити вийти з Союзу згідно зі своїми конституційними вимогами. Однак зробити це в односторонньому порядку, проголосивши лише односторонню заяву, вона не може.
Держава-член, що вирішила вийти з Союзу, повідомляє про свій намір Європейську Раду. З огляду на настанови Європейської Ради Союз провадить переговори з цією державою та укладає угоду, в якій формулюються положення про її вихід з урахуванням рамок майбутніх відносин з Союзом. Переговори щодо цієї угоди проводяться відповідно до ч. 3 ст. 218 ДФЄС. Цю угоду укладає Рада від імені Союзу, діючи кваліфікованою більшістю, після отримання згоди Європейського Парламенту.
Застосування установчих договорів ЄС до держави припиняється від дати набуття чинності угодою про вихід або, в разі відсутності такої, через 2 роки після повідомлення, зазначеного в ч. 2, якщо Європейська Рада за згодою з цією державою-членом не вирішить одностайно продовжити цей термін.
Цілком логічно, що член Європейської Ради або Ради, що представляє державу - члена, що виходить із Союзу, не бере участі у дискусіях Європейської Ради або Ради або в прийнятті рішень стосовно неї.
При цьому можливе повторне набуття державою членства в ЄС. Та якщо держава, яка вийшла із Союзу, звертається з проханням про повторне приєднання, її запит розглядається згідно з загальною процедурою, зазначеною у статті 49 ДЄС.
Територіальна сфера діяльності Європейського Союзу. Території держав-членів Європейського Союзу, що не ввійшли до складу Європейського Союзу.
