Василь Стус прийшов у літературу в кінці 50-х — на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і насамперед — у поезії як роді літератури, по-перше, найбільш мобільному, а по-друге, найчутливішому, який, немов оголений нерв, відразу ж болісно реагує на зміни, що відбуваються в житті. Зміни ці пройшли двома напрямами.
Зросла увага до життя, внутрішнього світу людини праці — не як бездумного та бездушного «гвинтика», а як мислячої, духовно багатої особистості, що несе в собі цілий неповторний світ. Це найповніше відчувалося в творах В. Симоненка («Ти знаєш, що ти — людина?», «Дід умер», «Баба Онися», «Піч», «Дума про щастя»), І. Драча, Ліни Костенко та ін. І другий напрям — естетичне освоєння змін, що принесла в життя науково-технічна революція, розвиток космонавтики, атомної фізики, генетики та ін. Вона визначила й тематику творчості багатьох поетів, дала матеріал для конструювання художніх образів. Про це можна судити вже з назв збірок та окремих творів письменників: «Атомні прелюди» (М. Вінгра-новський), «Протуберанці серця», «Балада ДНК — дезоксирибонуклеїнової кислоти», «Причетність планетарна (І. Драч), «Зоряний інтеграл» (Ліна Костенко), «Планета на житній стеблині» (В. Коломієць).
Загалом поезія тих років характеризується злиттям образного, естетичного та раціонального начал. В. Стус особливістю свого таланту, підходу до естетичного відтворення дійсності входить у плеяду шістдесятників, хоч, звичайно, його творчість несе й лише йому притаманні прикмети та якості,- що різнять його від сучасників. Але, як говорить про Стуса М. Жу-линський, «в цілому творчість митця слід розглядати на історичному тлі відображеної ним реальності, в системі його поетики і в художньому контексті творчості Василя Симоненка і Ліни Костенко, Миколи Вінграновського та Івана Драча».
Жанр ліричної медитації зумовлений притаманною Стусові особливістю поетичного обдаровання — щасливого поєднання емоційної сили ліричних переживань з глибоким інтелектуалізмом, філософським осмисленням конкретних реалій життя. Ось один із порівняно ранніх віршів (1963) — «Біля гірського вогнища». Така, здається, земна стурбованість звичайним побутовим питанням
Як запалить тебе, багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
відразу ж переходить у площину вічної проблеми пошуку мети в житті та шляхів до неї — і завершується глибизною узагальнюючої думки про загальнолюдську сутність життя з воістину гетевською глобальністю й складністю понять: Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?
«Як жить…» Адже це, власне, філософська основа тих питань, над якими віками мучиться людство, шукаючи на нього відповідь. Тут Стус лише порушує питання. А в багатьох поезіях і відповідає на нього. Пригадаймо «Як добре те, що смерті не боюсь я», «У цьому полі, синьому, як льон», стисло зупинимось на поезіях різних часів — «Молодий Гете», «Не можу я без посмішки Івана», циклу «Костомаров у Саратові», «Господи, гніву пречистого». В останньому вірші чується готовність до страсного шляху, до добровільних страждань за людей, віра в те, що він має для них сили: «Де не стоятиму — вистою». Тут — відгомін біблійних образів і мотивів. «Це поезія філософічна, причому філософічність її проявляється не на рівні цитування або тлумачення тих чи інших положень… Це своє, вистраждане поетом осмислення основних засад буття людини, роздуми над її місцем у природі й суспільстві, над її моральним самовизначенням у такому непростому й недосконалому сучасному світі» . Основним засобом образності, поетичного відтворення світу, передачі власних почуттів, думок переживань у поезії В. Стуса є метафоризація. Про це неодноразово говорили дослідники його творчості. М. Ільницький цілком слушно вважає, що здатність піднести конкретне спостереження до рівня глобальної метафори-символу — характерна риса поетики Василя Стуса.
Справді, розгляньмо початок поезії «За літописом Самовидця» — образ сонця, що дивиться на землю, служить ключем для розуміння ідейно-художньої сутності всього твору. Так само й образ зламаної віті вечора («Гойдається вечора зламана віть») чи метафоричний образ червоної тіні калини на чорних водах («Ярій, душе, ярій, а не ридай»). Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами. Поет часто вдається до словотворення, неологізмів, деформує слова, але з тонким почуттям такту, міри, так, що новотвори допомагають глибше розкривати задум поета, привнести у зміст нові нюанси.
Ось декілька неологізмів з його поезій: наверх, наниз, нажиття, наскін. Важко пояснити принципи творення цих слів, префікс на, незвичний тут, немов надає якоїсь прихованої динаміки звичайним словам верх, низ, життя, скін. Подібними ж є слова: додосвітки, надсмеркання, поранок, безоко, безсердо, витерп, паніготь. Таких ново утворів у поезії В. Стуса досить густо. Навряд чи вони ввійдуть в активний запас нашої мови, нашої поезії. Проте в контексті Стусових творів вони сприймаються як щось закономірне, виправдане, увиразнюють думку, роблять її яскравішою, чіткішою. Новаторські підходи В. Стуса до образотворення, орієнтація на психологізм, звернення до підсвідомого, філософська глибина та інтелектуалізм поезії виводять її на обшири вершинних світових досягнень.
Він відомий як обдарований перекладач творів визначних майстрів художнього слова, близьких йому за образною суттю та спрямованістю й глибиною думки. Це — Й. В. Гете, Р. М. Рільке, який, мабуть, найбільше імпонував йому як поет, Г. Лорка, а також М. Цвєтаєва, білорус М. Богданович та інші близькі Стусові внутрішнім світом та поетичним ладом митці. При цьому він залишається глибоко національним поетом. І йдеться не про використання окремих традиційних образів чи підходів до відтворення реалій народного життя. Він зумів відчути і відобразити світ свого народу, нації в складних історичних перепадах минулого й сучасності, спостерегти ті зміни, які відбулися з часів Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу — від Шевченка до Стуса.
Зараз поезія В. Стуса міцно ввійшла в літературне життя України, а в життя діаспори навіть значно раніше. Твори його перекладені англійською, німецькою; російською, іншими мовами світу.
96. Епіка, лірика й епістолярій В. Стуса як стильовий дискурс експресіонізму.
Без всебічного вивчення слова неможливо уявити мову як систему. Значення слова в цій системі закріплюється літературною мовою. Лексична ж система за всієї її визначеності й стійкості все ж не є незмінною. Найвідчутніші семантичні перетворення слова можливі в такій особливій системі функціонування як індивідуальний стиль автора. У вітчизняній філологічній науці існують певні традиції в дослідженні естетики слова в системі індивідуального авторського стилю (див. праці І.К.Білодіда, С.Я.Єрмоленко, Н.МСологуб та ін.)
Всередині функціонально-стильового простору національної мови перебуває мовець (у нашому випадку письменник), який, звичайно, не керується у своїй мовотворчості спрощеними завданнями вибору тих чи інших мовних елементів. Його мовомислення втілюється в певний текст, будова якого підпорядкована інтонаційно-композиційній будові завершеного вислову, семантично-тематичній викінченості повідомлення, цілісності психологічного настрою на відповідну ситуацію. "Різноманітні індивідуальні стилі, де суб'єктивне підґрунтя виявляється найвиразніше, об'єднуються спільним етнопсихологічним змістом, закладеним у мовно-літературній традиції національної культури, в закономірностях творення текстів" (1). Автори цих текстів репродукують стильове різномаїття мови і закладають у тексти естетичну оцінку слова.
Тональність прозового опису, звичайно, залежить від індивідуального стилю письменника, але інформаційно-предметний ряд може повторюватися за рахунок часових і просторових варіантів. Тексти формуються з окремих частин, блоків, що чергуються, взаємозамінюються. Характерні ознаки тексту - зв'язність і цілісність - у прозових творах трансформуються в ланцюгові нанизування слів, що мають різну внутрішню форму, але підпорядковані закону еквілінеарності, синонімічним відношенням як у системі мови, так і у відповідному контексті. Наприклад, "Триматиму свічку перед Твоїм обличчям - аби роздивитися добре, довго долатиму7 забуття, що схолодило кров. Бо вже боюся розминутися з образом, правдивішим за Твою яву, втративши чар терпкої тужливої радості, що надихала мої вірші. Заходить пора останньої відради-осінньої. І не дай, Боже, не подолати смуги відчуження, аби не знати її повік".
Стилістичні синоніми посідають значне місце у мові. Та це й зрозуміло, бо в реальному контексті синонімами можуть бути слова, далекі за своїм лексичним змістом. Збільшення їх семантики, особливо в переносному вживанні, викликається спільністю стилістичного завдання.
Так, М.А.Жовтобрюх і Б.М.Кулик синоніми за їх ознаками ділять на три групи.
До першої з них вони відносять синоніми, які розрізняються між собою емоційним забарвленням. Саме синоніми з емоційним забарвленням, що є однією з найважливіших ознак слова, широко використовуються в мові художньої літератури.
Синоніми другої групи розрізняються логічними ознаками, тобто відтінками у змісті поняття, спільного для синонімічного ряду.
До третьої групи відносять стилістичні синоніми, тобто такі, які використовуються в різних стилях літературної мови.
Такі синоніми з одними словами сполучаються, а з іншими - ні, в одному жанрі мови поширені, а в інших - зовсім не вживаються (2).
І.К.Білодід стилістичними синонімами називає такі, що характеризуються емоційно-експресивним забарвленням (3).
Стилістичні синоніми - це слова, які мають близьке або однакове лексичне значення, але стилістично такі слова різні (4). Це визначення не нове і його дотримуються більшість лінгвістів.
Наприклад: "Сирена - це Муза, Поезія, Голос Життя, загроза існуванню, солодка смерть у обіймах Любові-Пімсти. Муза - як орієнтир у бурхливому морі життя. Вабить - і відстрашує. Муза - як провідна зірка. Як дороговказ не до, а - від. Люблячи - проминути. Аби зберегти - Любов. Бо вона тільки показується в тілесній подобі, а насправді є - Дух. Дух Життя, дух Пориву, вічного Неспокою. Муза - звістка, як Горгона з двома головами".
До стилістичних синонімів входить велика кількість слів та фразеологізмів.
Оскільки синоніміка становить собою певну систему взаємовідношень між значеннями окремих слів і словесних зворотів, які склалися в загальнонародній мові і діють у ній на основі певних закономірностей протягом більш-менш довгого періоду її історичного існування, він є, власне, об'єднанням слів, що визначають одне поняття. Отже, синонімічний ряд можна розглядати як певну мікросистему в синонімічній системі мови (5).
Група слів, зв'язана синонімічними відношеннями, називається синонімічним рядом, або синонімічною групою, або синонімічним гніздом.
Синонімічні ряди об'єднують групи, мікросистеми слів з граничною близькістю значень, слова одного синонімічного ряду, що визначають те саме явище об'єктивної дійсності. Кожен член синонімічного ряду, разом з тим виражає якийсь відтінок - значеннєвий чи стилістичний - того значення, що є загальним для всього ряду. Таким чином, синонімічні ряди утворюють систему відтінків того самого поняття.
Наприклад: "Отже, не засиджуйся довго в хлопчиках: маєш уже 16,5 літ, а це чимало. Яким шляхом, спитаєш? Скажу: розширюй свій життєвий досвід. Досі захоплюєшся спортом? То пусте заняття: рота розкрив - і дивися телевізор. Треба побільше читати (може, "Науку и жизнь", "Химию и жизнь", "Науку і суспільство" - називаю журнали), побільше бувати в різних здорових середовищах (лекції, філармонія, театр, добре середовище знайомих товаришів). А головне - думати над собою, шукати себе, зрозуміти себе, робити, творити себе".
Стилістичні синоніми утворюють семантичну і стилістичну основу для кожного окремого ряду. Завдяки однаковому лексичному значенню ці синоніми співпадають один з одним і стилістично.
Отже, аналізуючи листи В.Стуса можемо зазначити, що:
1. Стилістичним синонімам властива найбільш чітка і послідовна стилістична диференціація.
2. Синоніми, які утворені від інших груп, можуть збігатися зі стилістичними синонімами (семантичне чи семантичне й стилістично) тільки в тому випадку, коли вони справді об'єднують в один синонімічний ряд.
Основне завдання нашого дослідження побудована на виявленні і опису таких ознак стилістичних синонімів, завдяки яким вони є одиницями найголовнішої системи синонімічних засобів літературної мови.
В нашу роботу увійшли стилістичні синоніми, які можуть виражатися усіма самостійними частинами мови. В.Стус особливо велику увагу приділяє синонімам-дієсловам.
Наприклад: "Цілком можливо, що це піде йому на користь, примусить бути відповідальнішим за кожен свій вчинок, спонукає до роздумів над життям і лінією цього життя".
Деякі вчені вважають, що стилістичні якості слова є елементом його семантичної структури (7).
Аналізуючи епістолярій В.Стуса, ми виявили, що більшість синонімів тісно переплітаються між собою і мають емоційне забарвлення. Це емоційне забарвлення може бути позитивним і негативним:
"Отож, покладаюся і на ясний розум Дмитра, на його щирість велику, на його чистоту".
"Твоя репліка "погано розбираюся в поезії" - приблизна і неточна. Цю думку передають інакше "мало що тямлю в поезії", бо "розбираються", лягаючи спати (переодягаються чи скидають одяг)".
Синоніми з позитивним забарвленням мають більш піднятий, пафосний характер, а з негативним - вживаються та функціонують як розмовні або просторічні.
Стилістична синонімія об'єднує всі нейтральні і майже всі книжні і розмовні слова, фразеологізми. Але бувають випадки, коли книжні і розмовні слова не збігаються з нейтральними словами.
Наприклад: "її треба чути, відчувати серцем, сприймати уважно - як украй складне явище, яке - скільки його не сприймай - обов'язково залишає ще щось нерозкрите". "Я не дуже в захваті од цього твору (мені подобається її стиль, енергія письма - дуже пружний і м'язистий текст".
Отже, стилістична синонімія є системно організованою частиною словника літературної мови. Одиницею цієї системи є синонімічний ряд.
Ряди бувають різні за структурою і складом, але в кожному з них є стилістична співвідносність. Стилістичні синоніми поділяються на:
нейтральні;
книжні;
розмовні.
Розмовна лексика у свою чергу поділяється на:
1) розмовно-емоційні слова:
"Але в цьому разі (коли йти до 9-10 класу) треба працювати на повну силу, побільше читати, поповнювати запас миттьових вражень. Втім, вам там видніше, як бути. Хотів би тільки одного: щоб вибір був добре продуманий на сімейній раді, а не випадковий".
2) до другої групи відносимо слова з образним значенням:
"І не біда, що тьмяно - писала. Головне - виявила велич прагнення, почуття, сили людського духу - такої сили скаженої, якої до неї російській літературі не було (хіба у Маяковського - раннього, особливо "Тринадцятого апостола" чи Пастернака)" "Ось у цьому - суть її "революціонерства" - вона прагнула прожити життя цікаве, сліпуче, захватне, а не нудне, сіре, помірковане".
3) до третьої групи відносимо слова, які мають експресивне забарвлення й іронічний, жартівливий відтінок:
"Тому люди виростають не за покликом долі, живуть не за її велінням, а - без неї (як вийде, як буде - тобто буду такий, як усі, а решта - то химерики; потім же виявляється, що химерики якраз і були моїми питомими ознаками, у химериках - усе ім'я людини, її окресленість, її жива суть. Спільне - то мертве; живе - то індивідуальне). Доля - то велике слово".
Крім того, фразеологізми є частиною стилістичної синонімії.
Наприклад: "Якось так сталося, що мені, романтикові, з дитинства хотілося належати до цього ж племені - непришпилених циган, що таборяться місцями своєї волі, своєї радості. Це - доля, а не перевага, не претензія на щось. Доля, для якої так тісно - на землі, доля, якій - часто-густо - просто немає місця на землі".
Вивчення синонімів, їх сутності, особливостей - це все те, що допомагає нам зрозуміти використання синонімів, а також їх стилістичну роль.
Використання синонімів має різну мету: реально показати речі, додати сказаному піднесеності, чи навпаки, гумористичного звучання, а також передати місцевий колорит мови.
Ми бачимо, що стилістичні синоніми можуть мати безліч функцій:
1. Вони служать для передачі емоційних відтінків.
2. Використовуються для того, щоб привернути увагу читача чи слухача.
3. Для передачі певного стилістичного відтінка.
Синоніми також можуть доповнювати один одного; виконувати функцію підсилення, щоб підкреслити, виділити певну сторону предмета; допомагають уникнути повтору, цим самим урізноманітнюють мову та роблять її більш виразною.
Можемо підвести тепер підсумок, що вивчення стилістичної ролі синонімів на матеріалі епістолярної спадщини виявилось плідним.
Встановлено, що синоніми можуть:
1. Підсилювати, уточнювати сказане.
"Отож, Пушкін був двомовний, дво-стильовий, дво-думний".
"Отож, слова - яких ще немає - вигадуються, оформляються, продукуються на французький кшталт".
2. Передавати зміни в душевному стані героя.
"Власне, я ніколи не знав феномену "перележання", то, може, і незрозуміле мені, і, може, цікаво мені, тобто - незвично просто".
3. Вказувати на ставлення героїв один до одного, або ставлення автора до якогось героя.
"Ховатися ніде - ти, Пушкіне, в цій системі - казарми царя, шпигуна-батька, все тлумачної Біблії - трохи цинізму, трохи жуїрства, трохи покори - і життя йде далі - спокійнішим річищем, поки десь не зійдуться всі екстреми - і доведеться лізти на кулю (яка прекрасна смерть! Яке прекрасне розв'язання всіх проблем миттьових! Яка знахідка!). Бо виходу поет не бачить (власне, і конституйований він інакше - не до шукання виходу), бо його висока поезія, його висока чистота подуму (не буття!) - не про час, не про читача...".
4. Підкреслювати кульмінаційний момент у певному реченні, уривку. "Але Тебе зіпсували в школі трохи: повість цікава не тим, про що Ти пишеш, (що, мовляв, автор хотів сказати), а тим, що сказав, що для вижиття часом потрібно великі жертви, украй великі жертви: щоб урятувати сина, гине батько, дідусь і т.д. Бо смерть сина - це смерть роду. А рід треба берегти, бо він важливіший за життя окремої людини (самій людині то не завжди зрозуміло є, а Природі - зрозуміло!)".
5. Брати участь в творенні комічного ефекту.
"Дмитрику, я все це подаю для того, щоб Ти вчився по-дорослому (інакше: по-науковому) мислити, щоб Ти помалу виростав із шкільного одягу. Бо в школі ми в цілому набуваємо знання, в інституті - набуваємо знання. А мислити починаємо пізніше, на жаль. Хоч мислити треба завжди. І нічого не брати на віру. Усе піддавати сумнівам - такого принципу дотримувався мудрий Леарис і того вчив своїх дітей. А піддавати сумнівам - це форма мислення, тобто це вже мислення".
6. Створювати та передавати місцевий колорит.
"Валю, люба моя! Прошу дуже - не побивайся за мною, все буде гаразд, і я ще колись візьму Тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: "Така вже моя доля - прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість". Скажу, обіцяючи надалі дарувати лише радість, усупереч фатумові, не заходячи з тими, з ким краще не заходити. Не обіцяю, що привітаю Тебе з 8 березня, як і пізніше, з Днем народження. Бо все може бути. Тобто, може і привітаю. А Ти, люба моя, знай вобидвораз, що "Тебе у радості вітаю я, Тебе і в горі я вітаю".
Так, у нашому дослідженні ми дійсно переконалися, що синоніми є виразниками експресії. Отже, експресія (від лат. ехрressiо - вислів, вираз) - особлива виразність, підкреслена яскравість художнього твору чи окремих його компонентів.
Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової — особливо, європейської спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 60-их, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965–1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників.
Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості. До останніх віднесемо, наприклад, вірш «М'яко вистелив іній».
М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!
—"Палімпсести" (1977)
Широко застосовуються асонанси й алітерації:
« "Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлі-
таній кружляє проміж ві-
ттями єдине шамоті-
ння безбережне." »
Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші(«На ґарґошах мій сидить синок»), комонь (кінь), кондак, парсуна, пелехатий, покотьоло, чезнути («…і в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез…»), щовб та ін[12]. Можливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті, скажімо, «Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку// од олігоценових епох,// пірофорний, ти, як квітка, виткався,// ставши боржником — уже за двох» («Таємниця білого паперу!», Палімпсести). Часто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно.
Хоча Стус мав можливість цілісної роботи над збіркою лише з ранніми збірками (тобто — до арешту) й над «Часом творчості», слід розуміти, що кожна книга віршів поета є цілісним текстом. Так, «Час творчості/Dichtenszeit», що фіксує дату мало не кожного вірша, є своєрідним щоденником ув'язненого, міркуваннями над долею, обов'язком, коханням, релігією… Тут вірші перегукуються й доповнюють одне одного, не втрачаючи індивідуальністю. Із «Палімпсестами» ситуація ще складніша: оскільки єдиного варіанту збірки нема, вона існує, по суті, у кількох різних «списках», кожен з яких знаходив свій власний шлях на волю (що, до речі, викликає паралелі з літописною традицією). Тому для багатьох віршів маємо варіанти; кожен вірш, отже, розпадається на інші; варіанти перегукуются між собою і з варіантами інших віршів. Це дає підставу стверджувати, що маємо справу з постмодерним елементом у творчості Стуса[13]. Так, контексти переплітаються й доповнюють одне одного, творячи єдиний міф:
« А вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес. »
— "Зими убогий маскарад", Палімпсести
Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання, втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. У листах до рідних (від 1.08.1982.[14]) зустрічаємо також нарікання на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке, тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається». Іншу літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя.
Збірки віршів[ред. • ред. код]
• «Круговерть» (1965)
• «Зимові дерева» (1970)
• «Веселий цвинтар» (1971)
• «Час творчості / Dichtenszeit» (1972)
• «Палімпсести» (1971-77)(опубліковна 1986)
