Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами Патерика були монастирські перекази і печерський «літописець», на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. П. уважніший до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим.Літописи підтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя.
Початкова історія монастиря представлена в Патерику «Словом про створення церкви Печерської» Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені «Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одна з головних діючих осіб розповіді — варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русьпри Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон посилається тут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знайомий Симон. Друга тема «Слова» — наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.
Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 року ченці Федір і Василь.
„Києво-Печерський патерик” був однією з найпопулярніших книжок української літератури. М.Грушевський наважився поставити його, щодо популярності серед читачів, поруч із „Кобзарем”, з початком друкарства - неустанно передруковуваним твором нашого письменства, „золотою книгою” українського письменного люду”.
Назва походить від слова „патер” - отець, застосованого для подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства і узвичаєним побутом суспільства. Водночас їхня поведінка протистояла офіціалізації церкви після визнання християнства панівною релігією. Чернець-відлюдник ставав популярним народним героєм.
Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю - відносна короткість, вирваність епізодів із життя героїв, імітація враження оповідача від побаченого і почутого, отже умовно кажучи, новелі стичність.
Водночас ці оповідання є типовими легендами. Це суто християнський літературний жанр. Щоправда в нові часи зміст самого терміну розширився. Легендами стали називати оповідання фантастичного характеру, пов’язані з будь-якими релігійними віруваннями, оповіді про фантастично забарвлені народною уявою або просто не підтверджені документально історичні події чи випадки з життя видатних людей.
Первісно ця форма вживалася для позначення сукупності уривків Святого Письма, житій, що їх зачитували під час церковної відправи або монастирської трапези.
Згодом цей термін стали використовувати для позначення коротких релігійно-дидактичних розповідей, що переказували окремі епізоди чудесних подій, які відбувалися з небожителями або з людьми, тваринами з волі Бога, Богородиці, святих, демонів.
Жанровими визначниками легенди є обмеженість сюжетного матеріалу й тематики сферою християнських релігійних уявлень: дидактична спрямованість оповіді, об’єктивна незвичайність, неприродність, чудесність зображуваних подій.
Призначення цього жанру - настанова на прищеплення догматичних чи моральних істин християнства з допомогою естетичного впливу. Основою сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача.
Отже, основним мікрожанром „Патерика” є новела-легенда - коротке оповідання з нескладним сюжетом, - яка ілюструє норми християнської поведінки, абсолютизовані чернечою свідомістю.
„Києво-Печерський патерик” як цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази ХІ-ХІІ ст., постав на початку ХІІІ ст. Цю систему оформили послання Києво-Печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі й Володимирі та розповіді Києво-Печерського ченця Полікарпа, записані у 1223-1233 р. Всі легенди об’єднані прагненням довести особливу святість Києво-Печерського монастиря.
Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви - Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців.
Говорячи про видання і дослідження Києво-Печерського патерика слід наголосити на тому, що з 40 по 80-і роки зазнав вульгарно-соціологічних оцінок. Але медієвісти у різні періоди зуміли відзначити, що це - показна пам’ятка середньовічної України, котра має велику цінність „і як історичне джерело, і як твір словесного мистецтва своєї доби”, відображає життя Печерського монастиря. „Патерик” є своєрідним додатком до літопису, джерелом для вивчення життя давньої України. У ньому відбилися численні фантастичні оповідання східних патериків, а це має неабияке значення для історії народних вірувань східних слов’ян.
Усі навчальні наукові роботи про „Патерик” опираються на висновки Дм.Абрамовича „Дослідники школи В.Перетца - (В.Андріанова-Перетц, С.О.Богуславський, М.К.Гудзій… звернули увагу на стиль і поетику твору, висловили власні міркування щодо тих чи інших обставин історії тексту.
Істотним продовженням студій Дмитра Івановича є монографія Ю.Усіченка.
Редакції: Основна редакцій - не дійшла до нас. 1406 - Арсеніївська з’явилася на поч.14 ст. Арсеній належав до близького оточення митрополита Купріяна Цамблака.
Ця редакція з’являється внаслідок еволюції жанрово-стильової системи. Відповідно виникає необхідність принципових змін у структурі твору - поява нових частин, зміна порядку викладу, трансформація тексту. Інакше кажучи спостерігається адаптація до нових літературних традицій.
Наступна редакція - Перша Касіянівська (1460). Друга Касіянівська редакція (1462).
Отже, „Києво-Печерський патерик” упродовж віків залишається однією із найпопулярніших книг давньої літератури східно-слов’янських народів.
Формуючись як цілісний літературний твір впродовж ХІ-ХУ ст., Патерик виступає органічним породженням вітчизняного середньовіччя. Популярний і в наступні епохи, він, попри всі зміни у тексті, зберігає середньовічну структурну основу.
Поява Києво-Печерського патерика стала одним з важливих свідчень творчого засвоєння давньоруською культурою загальноєвропейського, передусім візантійсько-південнослов’янського літературного досвіду (пригадати перекладні патерики).
Термін „патерик” (книга отців) вказує на центральний предмет зображення творів - аскетичний досвід авторитетних ченців, шанобливе ставлення до яких виражається в загальноприйнятому зверненні „отче”.
Таким чином, тематично твори материкового жанру тісно пов’язані із чернечим життям. Близькі в них структура і зміст конфлікту, засоби створення образів, композиційні функції монологів-молитов і біографічних деталей.
Особливо важливу роль відіграв у патериках образ оповідача, довкола якого, власне , групувався агіографічний матеріал.
В основу сюжету патериків покладено не біографію канонізованої церквою особи, а окремі показові й повчальні епізоди з діяльності ченців (причому не завжди й не обов’язково визнаних святими). Тому житіями їх назвати не можна. Доречнішим, враховуючи белетристичні компоненти, здається термін „патерикова новела”. Сучасне розуміння жанру новели загалом не суперечить сюжетно-композиційним особливостям патерикового оповідання.
„Патерикова новела” позначає переважно коротке оповідання з нескладним сюжетом, яке ілюструє певні норми християнської чернечої моралі, що можуть прімо вказуватися у тексті чи матися на увазі. Проте, поряд з материковими новелами у структурі патерика функціонують і добірки повчальних висловів героїв, і патерикові житія.
Головною темою оповідань, що входили до Патерика, були подвиги уславлених аскетів, а характерними особливостями - відносна короткість, імітація враження оповідача від побаченого і почутого - отже, умовно кажучи, новелі стичність.
Водночас ці оповідання є типовими легендами. Жанровими визначниками, яких є обмеженість сюжетного матеріалу й дидактична спрямованість оповіді, незвичайність, надприродність, чудесність зображуваних подій. Основою майже кожного сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача та збудника його емоцій.
Конфлікти більшості оповідань полягають, звичайно, у тому, що печерським подвижникам доводиться переборювати різноманітні перешкоди. Іноді на заваді стають родичі, що намагаються оберігати їх від чернечого життя, миряни, що не здатні зрозуміти і оцінити їх подвижницький труд, жінки, одержимі коханням і т.д.
Для цих творів характерне зіткнення з бісами, що прагнуть обдурити праведника, штовхнути на гріх. Силу протистояти спокусам і підступом „врага”, перемогти його дають чорноризцям піст, молитва.
Казково-фантастичний світ „Патерика” поєднується з реаліями буденного київського життя ХІ-ХІІІ ст. Майже в кожній легенді є епізоди, в яких певною мірою відбито монастирський і поза монастирський побут. Становище ченця в монастирі залежить від того, приходить він в общину багатим чи бідним. Особливо виразно риси реального суспільного життя виявляються у взаєминах між монастирем і зовнішнім світом, в його конфліктах із найнятими трударями, то й самого князя.
Кожне зокрема їх можна розглядати як зразки материкового жанру. Однак це були цілком самостійні твори, хоча й близькі за жанром, поетикою, проблематикою. А пошук оптимальних форм їх об’єднання здійснюється протягом ХІІІ-ХУ ст.
Отже, житійна проза ХІ-ХІІ ст. дала нашому письменству ще один тип героя - князя-святого, а також свого, оригінального святого (Феодосія Печерського), сприяла виробленню канону оригінального житія. Правда, таке дотримання канону спостерігається лише у період зрілого середньовіччя. Бо у період пізнього середньовіччя житійна проза олітературюється, як і інші жанри. З’являється у ній елемент фантастики, і елемент новелі стичності.
Яким же чином виникли такі житія у нашій літературі?
Перший етап - це житіє Феодосія Печерського. Саме ним започатковується жанр монаршого життя, який на довгі роки стає провідним різновидом вітчизняної агіографічної прози. Риси материкового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці й особливо композиції. І це дозволяє розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів у засвоєнні давньоруською книжною культурою жанру патерика та в історії формування провідного твору вітчизняної агіографії - Києво-Печерського патерика. Синтетичність жанрового змісту цього житія добре виявляється в структурі його сюжету. З одного боку тут помітний вплив вимог візантійського агіографічного канону, котрі обумовлюють введення традиційного вступу, викладу біографії героя, в якій виділяються епізоди, що відповідають стереотипові життя ченця-подвижника, переказів про низку здійснених героєм чудес, детального опису побожної смерті. Кожен момент сюжету при цьому так чи інакше підпорядковується дидактичній настанові.
До складу Патерика входять твори трьох різних письменників: Нестора, єпископа Симона, ченця Полікарпа.
