Автор «Слова про Ігорів похід» розповідає про похід новгород-сіверського князя у яскравих, емоційно насичених, розгорнутих образних картинах. Другорядний історичний епізод в авторському зображенні набуває вигляду драматичної дії всенародного значення, яка змушує замислитись над сучасним та майбутнім рідного краю. «Слово про Ігорів похід» перейняте глибоким патріотичним пафосом, щирим уболіванням автора за долю свого народу. Авторські переживання надзвичайно різноманітні: від сумних і скорботних до піднесених
І патетичних. Уболівання за долю рідного краю, глибокий патріотизм визначають ідейний задум твору. Його тематичну основу становить тема батьківщини, якій підпорядковані основні мотиви. Щоб найповніше виразити тему, автор постійно змінює місце дії, переносить його від Ігоревого війська до половецького степу, звідти до Києва, в різні руські міста, до Путивлю, знов у половецьку землю, звідти на Русь — до Києва. Він звертається до сучасного й минулого, навіть до передбачення майбутнього. Так досягається ефект об’ємного, панорамного зображення, який дозволяє змалювати цілісний образ рідної землі та її історичної долі.
Своєрідність і неповторність цього твору не дозволяє дати йому якусь чітку жанрову характеристику. Лише умовно «Слово про Ігорів похід» можна визначити як героїчну поему.
Поетичний стиль «Слова про Ігорів похід» поєднав елементи книжної та народної традицій. Особливою прикметою твору є його символізм. Рух половецького війська передається як наближення чорних хмар, що закривають чотири сонця — чотирьох князів, учасників походу. Битва позначається символом весільного бенкету, на якому проливається криваве вино. Бойові дії символічно співвідносяться з посівом і молотьбою тощо. Важливою ознакою поетики «Слова про Ігорів похід» є фольклорні порівняння: Боян — соловей, Всеволод — буй-тур, Ярославна — зозуля, половці — чорні ворони. Широко використані також запозичені з народної поезії постійні епітети (чисте поле, сірі вовки, гострі мечі, синє море).
Як і в Гомеровій «Іліаді», основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднавчої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половцівнавесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна[2], який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна,Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.
Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слова…» був або киянин або чернігівець, інші (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копію поеми XVI ст., котру відкрив Мусін-Пушкін, вже значно окнижили переписувачі, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з інших копій, які й витворили так звані «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, десь понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слові…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи інших мов.
Порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного. В перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польских слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы». В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».
Особливо багаті епітети «Слова…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія зі складною та високорозвиненою поетикою.
Справа ритміки «Слова…» — одна з найсуперечливіших. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильнимвіршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.- церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша, котрий добачав митр. Іларіон (1949). М. Максимович зв'язував ритміку «Слова…» з пізнішими думами, П. Житецький підкреслив речитативний характер «Слова…», за яким кожний вірш-речення, незалежно від кількості складів, творить цілість зі своїми власними ударами. Ф. Колессазв'язав ритм «Слова…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою князя Всеволода — зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв'язку дружинної поезії з народною.
Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київськийтисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же — чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор "Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.
Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).
Останніми роками набула другого дихання гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й. Добровського[3].
