Винниченко Мала проза

Особливу сторінку творчого доробку письменника становить мала проза - найвище досягнення літератури початку ХХ сто­ліття, визначне явище великої сили та історичної ваги, нове сло­во в літературі. У 1906 році побачила світ збірка "Краса і сила", до якої увійшли такі оповідання: "Краса і сила", "Заручини", "Голота", "Біля машини", "Контрасти", "Мнімий господін", "Ан­трепренер Гаркун-Задунайський". Наступного року були надру­ковані "Дрібні оповідання": "Дим", "Темна сила", "Хто ворог?", "На пристані", "Уміркований та щирий", "Раб краси", "Малорос- європеєць", "Голод", "Честь", "Ланцюг".

У 1910 році вийшла третя книжка оповідань В.Винниченка, яку склали оповідання "Момент", "Глум", "Рабині справжнього", "Записна книжка", "Купля", "Кумедія з Костем", "Щось більше за нас", "Зіна". Четверта книжка (недатована) включає твори "Дрібниця", "Студент", "Кузь та Грицунь", "Таємна пригода", "Чудний епізод", "Тайна". Без дати вийшла і п'ята книжка опові­дань письменника: "Історія Якимового будинку", "Промінь сон­ця", "Федько-халамидник", "Маленька рисочка", "Чекання", "Та­ємність", "Виривок з споминів".

Дещо із скарбниці спогадів про власне дитинство відіб'ється і на сторінках ранніх прозових творів В. Винниченка. Оповіді його матері, зафіксовані Розалією Яківною Винниченко, дають підставу стверджувати, що в пору свого отроцтва Володимир був схожий на Федька-халамидника з однойменного оповідання, написаного Винниченком у 30-літньому віці.

У малій прозі Винниченка тісно переплелися українська і єв­ропейська традиції, що значною мірою й зумовило своєрідність як стильової манери письма, так і проблематики його творів. Вже перша книжка оповідань відкрила нові обрії в дослідженні таємниць людської душі, людської особистості. Літературна критика радо привітала появу першої збірки оповідань В. Вин- ниченка. І. Франко писав: "І звідкиля ти такий узявся? - так хо­четься запитати добродія Винниченка, читаючи його новели... Серед млявої, тонко артистично та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, муску­листе і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всу­міш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І звідкиля ти взявся у нас такий? - хочеться по кожнім опові­данню запитати В. Винниченка." [1; 130].

Не відкидаючи досвіду своїх попередників, Винниченко пра­гне до дальшого розширення і поглиблення меж і можливостей реалізму, до неореалізму як синтетичного методу, здатного від­творювати ірреальне в реальному, символ у конкретному. Саме такої літератури вимагав сучасний читач. "Нове життя нового прагне слова" - стало девізом письменників молодої генерації. З приводу цього М. Коцюбинський писав: "Вихований на кра­щих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблення сюжетів, наш інтелі­гентний читач має право сподіватися й од рідної літератури щирого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не однієї якої верстви суспільності, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою цих філосо­фічних, соціальних, психологічних, історичних та ін." [2; 280].

Уже в своїх перших оповіданнях Винниченко показав тодіш­ню епоху, насичену соціальними суперечностями. Його опові­дання відкрили нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, "темних" інстинктів і підсвідомих імпульсів людської осо­бистості. Ґрунтовний аналіз усіх оповідань збірки "Краса і сила" здійснила Леся Українка в незакінченій статті до журналу "Жизнь", високо оцінивши твори збірки. А критик І. Кончіц від­значав: "Винниченко з'явився на полі українського письменства раптово, як результат невідомої творчості, і це ще раз свідчить про невпинний розвиток національної душі. В його творах скон­центрувалася вся сучасна Україна" [3; 170]. На думку критиків, заслуга Винниченка полягає в глибині психологічного дослі­дження, майстерності відтворення внутрішнього світу героїв, їхніх переживань, сумнівів.

В. Винниченко постійно звертається до людини, заглиблюєть­ся в її почуття. Гідний продовжувач психологічної інтелектуаль­ної прози другої половини ХІХ століття, Винниченко одночасно був новатором, який пророче передбачив шляхи розвитку світової літератури. Як слушно зазначає Людмила Дем'янівська, "звернен­ня до творчості Винниченка виявляє корені таких літературних явищ, як екзистенціалізм (Камю), інтелектуальний театр, "філо­софський реалізм": пошуки Винниченка в галузі "неореалізму" й універсального психологізму знаходяться в руслі різноманітних віянь в українському й світовому театрі й кіно" [4; 94].

Винниченко заявив про себе оповіданням "Сила і краса", са­ме з нього починається літературна біографія письменника (зго­дом це оповідання прибирає нову назву "Краса і сила"). Дослід­ник В.Панченко образно порівнює творчість Винниченка "з річ­кою, яка часом робить стрімкі, несподівані повороти, інколи мі­ліє, проте русло її тішить чистотою і силою джерел" [5; 64].

На відміну від прозаїків 70-90-х років ХІХ століття, Винни- ченко впроваджував нові мистецькі засоби, в його малій прозі вперше в літературі виражений погляд на сільську тему, зокрема на процес пролетаризації села. В оповіданнях "Біля машини", "На пристані", "Хто ворог?" та ін. зображене не тільки селянст­во, куркульство і поміщики, а й революційна інтелігенція, яка веде пропагандистську роботу серед бідноти й ремісників.

Якщо у творах попередників віддзеркалювалися окремі епізо­ди розорення селян, економічна деградація цілого класу, то в оповіданнях Винниченка цей процес виступає як система соціа­льно-економічної революції. Проблемність існуючої дійсності, таким чином, робить оповідання Винниченка проблемними, на що звернув увагу О. Грушевський: "Так багато зачепив тем з від­носин наших часів, - писав дослідник, - так багато пробудив на­дій на дальший блискучий розквіт видатного літературного тала­нту. Все це надає особливого значення літературній діяльності Винниченка серед сучасних молодих письменників". [6; 161].

Майже в кожному із своїх оповідань Винниченко відтворює особливу стильову атмосферу. Для її відтворення він викорис­товує багаторазове повторення побутових, портретних чи пей­зажних деталей, що сприяє створенню інтелектуально-психоло­гічного стану персонажів. В оповіданнях Винниченка все живе, суттєве, емоційне: люди, предмети, природа.

Провідна тональність оповідання "Краса і сила", смислове і стильове забарвлення визначає вже перша фраза: "Тихо-тихо в Сонгороді". Тиша тут виступає не тільки деталлю пейзажу. Цей образ створює своєрідний символічний план оповідання і трак­тується широко й узагальнено: "Сонгород - це узагальнений об­раз України і символ сонливого лінивства її мешканців. У тишу занурені не тільки вулиці, будинки, фігури перехожих, а й душі героїв, які живуть, як уві сні" [4, 97].

Літературні критики дійшли висновку, що оповідання "Краса і сила" є тим прикордонним стовпом, який розмежовує дві літера­турні епохи: неоромантичний і психологічний реалізм. З цього приводу критик О. Гермайзе зауважив: "Було щось свіже, стихій­не, оригінальне й талановите в цьому письменникові, що не йшов утертим шляхом української народницької літературної традиції, а впевнено ступав на нову, освітлюючи те, куди рідко заходила увага українського белетриста, трактуючи так, як його Винничен- ків літературний попередник не міг трактувати" [7; 30].

Головна увага Винниченка зосереджена на внутрішньо-психо­логічних конфліктах, зумовлених глибоким проникненням у внут­рішній світ людини. В оповіданнях про сільських пролетарів- заробітчан ("Біля машини", "На пристані", "Хто ворог?", "Голота", "Раб краси" та ін.) домінує конфлікт-протиставлення, конфлікт- розмежування, конфлікт-сутичка. Герої названих оповідань, як і герої оповідань "Бориславського циклу" І. Франка, - бідні й не­щасні селяни, вигнані голодом, нуждою з рідної хати у пошуках заробітку, достатку для сім'ї, але промислова паща поглинала, ні­вечила душі, калічила фізично, перегризала горло й не відпускала.

Заробітчани Винниченка блукають неосяжними просторами України, скривджені долею, безнадійно нещасні, принижені, упосліджені і, здається, безповоротно пропащі, доведені до від­чаю, нікому не потрібні.

Оповідання молодого письменника привертали пильну увагу читачів, адже в них простежувався надзвичайно широкий і точ­ний соціальний зріз українського суспільства. Найбільше цікав­лять молодого прозаїка соціальні низи, "дно", "відпадки" суспі­льства. Проте й ці "відпадки" замальовуються Винниченком із розумінням і неприхованою симпатією, що змушувало декого з критиків говорити про "школу Горького", а Винниченка назива­ти "українським Горьким".

Ранні оповідання Винниченка ("Краса і сила", "Голота", "Ко­нтрасти", "Мнімий господін" та ін.) М. Зеров назвав "свіжими і новими в українській прозі", Ці оповідання й повісті "зліквіду­вали народницько-умовний образ села, показавши його розша­рування та деформацію старого побуту; вони ввели в поле зору української повісті строкових робітників, заробітчан, предста­вили в колоритних постатях і солдатську казарму, і жорстоку "халтурність" малоросійської мандрівної трупи ("Антрепре- ньор"). Вони збудили й увагу української критики". [8; 440].

Персонажі оповідання Винниченка - смирні, добрі, байдужі до всього навколишнього світу, обпечені сонцем, звідусіль гнані поліцією. Вони, здається, втратили людську подобу. Письмен­ник знайшов для них влучне порівняння: заробітчани в нього - як "бур'ян край шляху" - образна характеристика заробітчан - більшої частини українського суспільства, відкинутої на обочи­ни життя цим же суспільством. Наступ темноти, журливий на­стрій Дніпра ніби передбачають неминучу біду, нещастя заробі­тчан, їх безвихідь і поневіряння, а саме оповідання "На приста­ні" сприймається як символ неминучої народної трагедії.

Для малої прози Винниченка притаманне величезне стиліс­тичне багатство: кожне окреме слово, кожний звук максималь­но змістовний, а разом вони створюють неповторну тональ­ність твору: " Вечір... Пристань, Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег і маленькі човники злегка гой­даються на них, наче граються. ("На пристані"). Це заспів опо- відання-ескіза. Мелодія його спочатку ледь чутна-сумна. По­ступово зловісно згущуються фарби, підсилюючи трагізм і си­лу звучання: "Сонце червоне, як засоромлена дівчина, ховаєть­ся за високий чорний димар і лукаво виглядає з-поза нього од­ним оком. Але на березі вже тінь. Брудні, з полупленими сті­нами і якимись наче нашвидку повиковиряними вікнами єв­рейські "заїзди" і "номера", з похиленими покрівлями, з обі­драними дверима щільно стоять один коло одного понад бере­гом і, здається, що хтось кинув їх тут і забув" [9; 69].

Як бачимо, домінуючу роль тут відіграє пейзаж, який вико­нує роль своєрідного обрамлення оповідання, ідейно-естетичну функцію, доповнює психологічну характеристику персонажів: тривожний, похмурий Дніпро, кривавий захід сонця, ніч, поки­нуті й забуті будівлі - все це вступає в гармонію з людьми- заробітчанами, забутими Богом і людьми, скривдженими лихою долею, безпомічними перед насущними питаннями людського буття. Їх трагічна доля співзвучна з похмурим пейзажем, яким завершується твір. "Стає все темніше й темніше. Далеко нагорі жовтіють городські вогні і нагадують, що там живуть самі дові­льні люди, що там живуть ті, які забрали і розум парубка, і силу його, і честь дівчат, і щастя усіх цих змучених стомлених лю­дей: забрали собі і розкошують в тих спокійних, гарних домах, не на голій землі й не за недогризеним шматком чорного хліба. Балачки стихають. Дніпро задумливо, журливо котить об берег хвилями і, темний сам, знає долю цих чекаючи людей і хмуро хмуриться од неї". (10, 86).

Темрява і сумний настрій Дніпра ніби передбачають немину­чу біду, нещастя заробітчан, а все оповідання сприймається як символ трагедії народу. У багатьох оповіданнях Винниченка розповідь ведеться від першої особи, і крізь сюжетну канву про­глядається образ автора. Ця манера оповіді простежується в оповіданнях "Антрепренер Гаркун-Задунайський", "Дим", "Ма- лорос-європеєць", "Зіна", "Кузь та Грицунь", "Таємність", "Талі­сман", "Хома Прядка". Така манера розповіді має ліричний ха­рактер, що поєднується з максимальною об'єктивністю.

На відміну від інших новелістів свого часу Винниченко значно більше драматизував свою прозу і поглиблював її психологізм, збагачуючи реалістичне звучання твору. Внутрішній монолог письменник замінює авторським монологом, який повно розкри­ває авторську оцінку подій і явищ. У процесі розвитку сюжету автор йде за героями, висловлюючи своє ставлення до них: сарка­стично-викривальне (до анархістів), співчутливе до інших (Піня), спокійно-об'єктивне, безпристрасне (до арештантів), іронічне (За- латаєв). Внутрішній монолог письменник замінює авторським, який повніше розкриває авторську оцінку подій і явищ.

В оповіданнях Винниченка знайшли яскравий вираз найбо­лючіші сторони всіх прошарків українського суспільства. Ціл­ком закономірно, що він відразу став одним з найпопулярні- ших письменників не тільки України, Росії, але й Європи. В одному з листів М.Коцюбинського до В. Винниченка пись­менник писав: "Кого у нас читають? Про кого скрізь ідуть роз­мови, як тільки річ торкається літератури? - запитував Коцю­бинський і відповідав: - Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". [10; Ф.7. - Ч. 549].

Визначивши вагомість малої прози В.Винниченка, Людмила Дем'янівська писала: "Могутній вплив творчості Винниченка обумовлений тим, що масштабність пізнавального і соціально- історичного їх змісту зливається з чародійною силою худож­нього слова. В живописно-безмежному художньому світі Вин- ниченка гучно б'ється пульс життя, рухається в драматичних конфліктах бурхливий потік людських доль і характерів, від­творені напружені пошуки думки, зіткнення пристрастей та емоцій" [4, 133].

Збірка “Намисто” вирізняється тим, що її основу складають оповідання, назви яким дали народні пісні, кожна з яких тісно переплетена з тканиною твору. Народна пісня відіграє надзвичайно важливу роль у побутові оповідання, хоча використовує її Володимир Винниченко оригінально і по-новаторськи. Письменник відштовхує від традицій етнографічно-побутового реалізму, де пісня використовувалась більше як декоративна деталь, просто як символ українця; де вся тканина твору пронизана прямо запозиченою фольклорною символікою. В етнографічно-побутових творах часто використовувалася не сама пісня, а пісенна символіка й поетика як засіб творення образу героя. Завдяки цьому образ набирав (що парадоксально для реалістичної літератури) рис узагальненості, конкретності, тобто виводився якийсь типовий образ, а не індивідуальний і неповторний персонаж. Було цілковито відсутнє зображення психологічного життя героїв – лише із зовнішніх учинків можна було здогадуватися про їх почуття й переживання.
У Винниченка ж навпаки. Пісня в оповіданнях збірки покликана саме відтінити індивідуальність персонажа, його психологічний світ. Народна пісня тісно переплетена з художньою тканиною твору, і на неї покладено безліч конкретних і практичних завдань. Зокрема, вона може служити тематичною основою твору – для прикладу візьмемо оповідання “Та немає гірш нікому...”, написане на мотив народної пісні, що дала йому назву, в якій ідеться про нещасливу долю сироти, якому скрізь дістається і нікому приголубити; і в оповіданні мова йде про долі двох хлопчиків-сиріт, про їхні поневіряння. Прикладом може служити також оповідання “За Сибіром сонце сходить...”, як народна пісня про благородного розбійника Кармелюка покликала за собою двох малих шибайголів, що теж вирішили стати розбійниками і рушити в мандри; як вони в комічному варіанті “повторили” славні подвиги Кармелюка, аж поки не зіткнулися із справжніми, неблагородними розбишаками, що примусили їх тікати додому.
Пісні “Гей, ти, бочечко”, “Ой випила, вихилила”, Гей, чи пан, чи пропав” дають змогу авторові яскравіше відтінити характери малих героїв, підкреслити їх безжурну й веселу вдачу, що за зовнішньою задирикуватістю і відчайдушністю ховає справжні скарби чистих почуттів: доброти, готовності прийти на допомогу, сміливості й відваги.
В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися...” пісня додає нові штрихи до образу другорядного персонажа Корчуна, що зображується через сприйняття хлопчака Зіня. Пісня відтіняє позитивні риси в портреті розбишаки й халамидника, виявляючи його безжурну широку натуру, додає в очах малого хлопця йому рис романтичної розбійницької величі, віє духом волі і простору.
В оповіданні “Гей, не спиться...” однойменна пісня з’являється в моменти особливої напруженості й небезпеки, допомагаючи розкрити психологічний стан – тривоги, сильного хвилювання, очікування, нетерпіння, що їх переживають герої, коли їх і справді “сон не бере”.
Загалом, народна пісня дає змогу письменнику більшою мірою відтворити тонкощі психологічного життя героя без зайвих описів і надмірної деталізації.
Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова, що він вкладає їх в уста художника Олафа Стефензона з однойменного оповідання, де він засуджує об’єктивно-протокольну манеру письма: “це мистецтво не людей, а якихось вчених псів... вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.”
Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення.
Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.
Характерна для неоромантизму спроба відродити героїчне начало в літературі, прагнення до ідеалу – у Винниченкових оповіданнях в основі сюжету завжди якийсь драматичний складний епізод з життя героя, що вимагає від нього надзвичайних вчинків, уміння йти на самопожертву, приймати відповідні рішення.
Наприклад, в оповіданні “Ой випила, вихилила...” дев’ятирічна героїня Ланка змальована в тяжкий для неї період – затяжна хвороба матері, злидні через її хворобу, необхідність виконувати всю домашню роботу – все це штовхає дівчинку на відчайдушний вчинок, за який вона може заробить відро, де хвора мати буде парити ногу, - відрізати ґудзик у генерала.
В оповіданні “Федько – халамидник” – шибайголова Федько зухвало катається на крижинах, що сунуть по річці, відважно кидається на порятунок боягуза Толі, що вирішив позмагатися з ним у сміливості, але попав у халепу.
Васько з оповідання “Бабусин подарунок” змушений був, закинувши карбованця, подарованого бабусею, у яр через дурну суперечку здійснити просто-таки карколомні подвиги, полізши у глибокий яр і витримавши справжній двобій із гадюкою, у чию нору закотився карбованець.
Двоє товаришів – Михась і Гаврик з оповідання “За Сибіром сонце сходить...” – теж сумують за героїчними подвигами і рушають на пошуки пригод.
Головною особливістю романтичного героїзму у збірці є саме його трактування – з точки зору дитини. Для дорослих ці вчинки й поривання можуть бути не те що не героїчними, а й просто безглуздими, шкідливими. Але Винниченко проникає  саме в дитячу психологію, показує бачення дитиною героїчного і романтики, але не коментує його.
Ще одна із засад неоромантизму – посилена особистість начала, виділення героя з юрби, але без протистояння їй, також зображення юрби не як безликої, багатоногої і багаторукої маси, а як об’єднання незалежних особистостей – також знайшло яскраве вираження у творчості Володимира Винниченка.
Для прикладу візьмемо оповідання “Ой випила, вихилила...” В ньому яскраво виділяється Ланка – своїм бурхливим, запальним характером, ранньою дорослістю, що раптово настала, коли мати тяжко захворіла: “та й уся вона тепер інша стала: така задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку її не докличешся”.
Але вона не протистоїть іншим персонажам – своїм товаришам, вона залюбки грається з ними у вільний час і завжди готова прийти їм на виручку.
Інші діти також окреслені бодай кількома штрихами, що підкреслюють їхню індивідуальність і допомагають створити цілісний образ: “Гришка – добрий і м’який, але дуже не любить бути у чомусь позаду інших. Тоді він стає не то сумний,   не   то   ображений  і  все  дивиться кудись убік, своїми сивими у жовтих віях очима.”
Або візьмемо оповідання “Бабусин подарунок” . тут теж виділяється головний герой Васько – упертий, рішучий хлопець, що нізащо не відступить від прийнятого рішення, переборовши навіть страх. Також приділяє увагу письменник і його оточенню – друзям – шибеникам, у кількох словах розкриваючи їхні напримітніші риси: Задьора – запальний і непосидючий, Микиша – добродушний і неповороткий, Посмітюха – слабосилий, єхидний, навіть підлуватий.
Що ж до прагнення неоромантиків відновити моральне здоров’я людини, то самий факт звернення до психології дитини яскраво свідчить, що не було воно чуже і для Володимира Винниченка. Адже саме в дитинстві формується характер людини, закладається фундамент її майбутнього. Тому саме дитинству присвячені найкращі сторінки творчості письменників нової хвилі – Коцюбинського, Стефаника, Лесі Українки, а також письменників, що творили пізніше, але зазнали впливу неоромантиків – Васильченка, Тесленка.
З любов’ю, на повну силу свого таланту писав про дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі порухи серця і Володимира Винниченка. Збірка “Намисто” увібрала в себе всі найкращі досягнення Винниченкової творчості і може вважатися однією з вершин майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі. Тут немає мотивів розчарованості в людях, як це ми помічаємо в його інших творах, де вони викликали зображення потворних, хворобливих явищ і характерів у творчості письменника, за що його неодноразово критикували.
Тематика Винниченкових творів про дітей дуже різноманітна, причому в одному оповіданні часто переплітаються кілька тем. Це і сирітство, і знедоленість дітей, як бідних так і багатих – “Кумедія з Костем”, “Віють вітри, віють буйні...”, “Та немає гірш нікому...”, “Гей, ти бочечко...”; формування характеру у нелегких випробуваннях – “Гей, не спиться...”, “Ой випила, вихилила...”, “Федько – халамидник” та інші.
Перед нами постають образи різних за віком, характером і становищем у суспільстві дітей. Якщо у Стефаника, Коцюбинського, Васильченка – це передусім селянська дитина, то у Винниченковій творчості з’являються нові герої – діти міських робітників, купців, панів, дрібних орендарів. Вони зображені у складних і багатоманітних, часом суперечливих стосунках як між собою, так і з дорослими. В цьому письменник ішов від правди і суперечливості самого життя. Тому й з’являється тема зворушливої дружби двох сиріт – панича і шевського попихача з оповідання “Та немає гірш нікому...”, що була і неможлива у творах соціально-побутового реалізму – адже ж це не типове, вони можуть бути тільки класовими ворогами. Так само як і палка любов байстрюка Кості до свого батька – поміщика з оповідання “Кумедія з Костем”. Володимир Винниченко намагався зобразити якраз незвичні, нетипові, хоча цілком реальні факти, що так характерно для романтизму; сильні почуття й переживання, складні і драматичні ситуації, в які потрапляють юні герої. У нього немає довгих описів, докладної біографії персонажів, надмірної деталізації їхньої зовнішності, одягу, побуту. Письменник вихоплює якийсь промовистий епізод, миттєве враження про життя героїв, наголошуючи, що це лише частковість, мить із життя, передаючи його динамізм, мінливість.
Розвиваючи тему, Володимир Винниченко використовує прийом поступового нагромадження думок, епізодів, вражень; зростає напруга дії, сягаючи свого піку в момент, коли відбувається подія, що найяскравішим світлом окреслює характер героя, його почуття, риси вдачі, моральні якості. Для прикладу можна взяти оповідання “Гей, ти, бочечко...” Зустрічається два Семени – Ґедзь і Комар, пастушки при панській худобі. Старший Семен Ґедзь вороже ставиться до Семена Комара, бо вважає, що той, кепкує, знущається з нього. Його недоброзичливе ставлення наростає, і він влаштовує різні капості товаришеві та його бабусі. Врешті вирішує підставити його так, щоб хлопець дістав покару від пана за недбайливість. Але випадково підслуховує розмову Комара з бабусею, у якій той захоплюється старшим Семеном, вважає його за приклад, гідний наслідування, перевертає все в душі шибеника. Картаючи себе за підлість, він вирішує прийняти на себе неминуче покарання. Але каяття винагороджується: хлопці обдурюють жорстокого хазяїна, і після цього все змінюється в їхніх стосунках.
Характерною особливістю Винниченкових творів є те, що персонажі у нього з’являються уже сформованими, а характер їх вимальовується поступово, проявляється в поведінці, рішеннях, вчинках. Слід відзначити, що переважає не пряма авторська оцінка та аналіз, а враження самих героїв, їх спостереження. Автор ніби розчиняється в своїх персонажах, примішує читача дивитися на світ їхніми очима і міркувати їхніми думками.
В образах дітей, створених Володимиром Винниченком, є багато спільного з образами дітей у творах інших українських письменників, і в той же час у них є чимало відмінних рис – ці образи вирізняються оригінальністю й самобутністю. Це можна дослідити, порівнявши твори Володимира Винниченка з творчістю деяких його попередників і сучасників, що теж зверталися до дитячої теми – зокрема В. Стефаника, М. Коцюбинського, Б. Грінченка.
Дитячий світ у Винниченкових творах тісно переплітається зі світом дорослих. Дорослі турботи й нещастя часто вриваються в безтурботні дитячі ігри, примушуючи дітей міркувати і діяти по-дорослому, брати на себе велику відповідальність. Всі бурхливі події напередодні революції переходять через дитячий світ і подаються в дитячому сприйнятті.
Наприклад, близнята Івашко та Любка з дилогії Володимира Винниченка “Гей, не спиться...” та “Гей, чи пан, чи пропав...” перебувають у вирі бурхливих подій: спершу таємні сходки в них на квартирі із загадковими для них розмовами, де навіть вживають такі слова, що їх малі школярі не можуть вимовити; далі страйк на заводі, арешти і втеча в’язнів, яку вони готують нарівні з дорослими. Діти розуміють, що арештованих треба врятувати, навіть поступившись своєю мрією про голубник, адже серед них – їхній дядько. Саме він за допомогою казки намагається їм пояснити суть подій, що відбуваються навколо. Але хоч близнята й розуміють усю серйозність завдання, на яке вони самі напросилися, вони все одно лишаються дітьми. Небезпеки, романтичні нічні пригоди приваблюють їх, і Івашко розробляє зухвалий план, який можуть вигадати і здійснити тільки такі шибеники, як вони; йому стала в пригоді його здатність до всяких дотепних витівок.
В оповіданнях Володимира Винниченка малим героям нерідко доводиться скуштувати і злигоднів, і важкої праці. Письменник виявив надзвичайно тонке розуміння внутрішнього світу дитини, правдиво відобразив нерідко гірку долю дітей-бідняків. Але діти є діти. І Володимир Кирилович міг би з повним правом повторити слова свого талановитого послідовника С. Васильченка, який підкреслював, що “дитяче життя не можна малювати одним лише сумними фарбами. І неприродне, і не потрібне, і навіть шкідливе. Я гадаю, що не слід гасити навмисне бадьорість, життєрадісність, радість життя, що мусить бути у всякому житті, навіть у житті сільської голоти.”
Навіть тоді, коли Володимир Винниченко змальовує сиріт та знедолених дітей, його твори позначені ліризмом, світлою тональністю, що йде не лише від автора, а й від інших персонажів, що співчувають покривдженим. В оповіданні “та немає гірш нікому...” панича-сироту Льоню за витівки в гімназії жорстоко побив рідний дядько. Хлопець сподівався, що за це його виженуть із ненависної гімназії та оддадуть у пастухи, але даремно – його лишають. Льоня поринає у глибокий відчай. Але тут наймичка, співчуваючи його лихові починає співати пісню про сироту, яку він так любить. І дитина оживає. Все вже здається не таким жахливим та безнадійним. Або оповідання “Ой випила, вихилила...” Головна героїня Ланка, щоб заробити цебер, що так потрібен для її хворої матері, відрізає із штанів у генерала великий  гарний ґудзик. Генерал помічає її та здіймає галас, гадаючи що його хотіли зарізати. Городовий веде Ланку до поліції. Він різко блимає блакитними очима і не здається ні на які благання. Завівши дівчинку в малолюдну вуличку, він зненацька випускає її руку і штурхає в спину: біжи щодуху! Потім починає репетувати: “Держи її!” – і, гуркочучи чобітьми, вдає, ніби женеться за нею, а сам ховає посмішку в рудих настовбурчених вусах. І ця посмішка ніби осяває всю картину теплим гумором, раптово переводячи її з трагедійно-романтичної площини в гумористичну.
Винниченкові образи дітей не могли не приваблювати тогочасного читача, так само як і теперішнього, невичерпною здатністю радіти, захоплюватися красою, яскраво відчувати добро і зло, справедливість і кривду; своєю емоційною і моральною реакцією на навколишню дійсність, а самі твори – глибокою правдивістю, яскравістю образів, тонким психологічним малюнком, природністю і в той же час романтичною не буденністю ситуацій. В образах дітей вгадуються великі потенційні сили народу і його можливості духовно збагачуватися і розвиватись.
Характерною ознакою творчої манери Володимира Винниченка є підкреслено суб’єктивне зображення дійсності. Природа, побут, події, зовнішність і вчинки персонажів зображаються не в протокольно-об'єктивній манері стороннього спостерігача, а через сприйняття самих персонажів. Перед нами постає на світ сам по собі, а враження від нього героя твору, причому це враження, звичайно, залежить від психологічного стану того, хто сприймає, його настрою переживань, безлічі суб’єктивних особливостей – тому весь час відповідно до них змінюється, оскільки міняється і саме сприйняття. Для прикладу можна навести опис кімнати, якою її сприймає увечері наляканий темрявою Гринь з оповідання “Віють вітри, віють буйні...”: “На печі душно, черінь пече, жене духом глини і розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив з-за завісочки у той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Все там тепер якесь інше, ніж звичайно: все ніби таке саме, як удень – і стіл з клітчатою цератою і мисник з розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною, на якій Гринь їздить верхи в Київ, - все те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з одведеними набік очима.”
“Гринь скошує очі вниз, на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається вимотується з-під темної купи.”
Вміння проникати в душевний світ дитини і “звідти” спостерігати навколишній світ знайшло яскраве вираження і своєрідну яскраву фор му в оповіданнях Володимира Винниченка.
В оповіданнях, що ввійшли до збірки “Намисто”, часто відсутня безпосередня авторська оцінка подій і персонажів, і в той же час відсутня пряма мова, при передачі думок героїв. Автор ніби фіксує “потік” безпосередньої свідомості героя і важко відрізнити, де закінчуються слова автора і де починаються думки персонажа. Щоб ще більше утруднити це розрізнення, в дитячих оповіданнях звучать постійно ніби два голоси – дитяче й доросле сприйняття світу. Дорослі й діти розмірковують над одними й тими ж подіями та фактами, оцінюють одне одного, кожен зі своєї точки зору. Ці оцінки часом співпадають, частіше розходяться, особливо в тому, що стосується різних витівок юних бешкетників. Таке “подвійне бачення” дійсності без зайвих описів і авторських аналізів допомагає краще розкрити особливості дитячої психології в порівнянні її з психологією дорослих, підкреслити особливості дитячого бачення світу.
Для прикладу візьмемо оповідання “Гей, хто в лісі, обізвися...”, де Володимир Винниченко блискуче змалював психологію малого хлопця, його ставлення дорослих до тих же самих подій. Хитрий дотепний хлопчак уже зрозумів, чого від нього хочуть старші, і лукаво цим користується:
“Зінь – дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. Так же сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорненькими, хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, просто-таки соромно відмовити йому.”
Своїм гострим розумом і невеличким життєвим досвідом Зінь аналізує всі заборони і пострахи, що на нього покладають батьки, щоб він менше бешкетував. Його не лякає і Бог, бо малий уже втямив, що і його можна задобрити: “треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бог вже задобрений”.
Оскільки його ніяк не можна почути і побачити, то Зінь і не дуже вірить в його існування. Більше лякає його босяк Корчун, оскільки він цілком реальний і страшний на вигляд. Отож, Зінь починає його вивчати, щоб зрозуміти, як його знешкодити. І поступово приходить до думки, що Корчун зовсім не такий, яким його бачать дорослі.
Якщо для старших Корчун – лише бридкий халамидник, волоцюга і злодій, від якого треба триматись подалі, то Зінь сприймає його зовсім інакше. Оскільки Корчун – всевладний, бачить усі його капості (як запевняють Зіня батьки), і може його в будь-який момент покарати, то Зінь вважає, що Корчун і є справжній Бог. І поступово хлопець приходить до висновку, що його бог не такий уже й поганий. Зіня заворожують його пісні, величезна сила – адже він сам – один витяг застряглого в болоті воза; його весела вдача, вільнолюбна й широка натура. А якщо він часом сердить і робить комусь зло, - міркує Зінь, - це від того, що йому ж ніхто ні свічки не поставив, а всім же богам треба ставити, щоб були добрими. І Зінь вирішує виправити цей недогляд і, вибравши слушну мить, таки задобрити Корчана.
І коли хлопець побачить загибель Корчуна – це стане для нього справжньою трагедією – як же ж можна вбивати всемогутнього бога.
Так Володимир Винниченко у невеличкому оповіданні зобразив, як трансформується міф у свідомості дитини, яких форм набуває. Письменник показує, як мала дитина мислить – здебільшого конкретно та образно, зображує весь процес розмірковування та аналізу дитячим мозком абстрактного поняття; як воно знаходить конкретне і реальне втілення у дитячій свідомості.
Творчість письменника характеризується посиленням інтересу до життя людини, до її психологічного світу, посиленням гуманістичного пафосу, чому найяскравішим свідченням є збірка “Намисто”; що ввібрала  в себе всі найкращі досягнення творчості Володимира Винниченка і може вважатися однією з вершин літературної майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі.
У світовій літературі мало знайдеться імен – рівновеликих в історії народу і літератури. Винниченко – один із тих, для кого політика і художня творчість йшли поруч. В цьому його сила, слабкість і неповторність.
Сповнена драматизму утвердження, протистояння боротьби, політична біографія Винниченка віддзеркалюється в художній.