Новелістика М. Коцюбинського — визначне літературне явище світового рівня. Художник-психолог, уважний дослідник людської душі, він заглиблюється в характери і явища, шукає відповіді на болючі соціальні питання, простежує еволюцію духовності людини — від низького до високого, і навпаки.
Українська проза початку XX століття помітно тяжіє до жанру соціально-психологічної новели — особливого різновиду оповідання, в якому дія надзвичайно сконцентрована, сюжет вкрай динамічний, а дивовижні повороти людської долі психологічно умотивовані. Цей жанр широко представлений в українській літературі такими майстрами художнього слова, як Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Яцків, Микола Чернявський, Марко Черемшина.
Михайла Коцюбинського вважають представником «нової белетристики». Для своїх новел він брав із життя такі гостросюжетні факти, що ці твори відразу справляли неабиякий емоційний і психологічний вплив на читача, примушували замислитись над важливими морально-етичними та соціальними проблемами.
Серед модерну літературного життя імпресіоністична манера творчості давала можливість письменнику повноцінно розкрити суб’єктивні враження. акцентувати свою увагу на душевному стані героїв, не обминаючи найтонших нюансів та психологічних деталей. Неповний сюжет, фрагментарна композиція імпресіоністичних творів посилювали емоційний вплив на читача, збуджували уяву, розвиті фантазію.
Поетика імпресіонізму захопила Михайла Коцюбинського, оскільки Великого Сонцепоклонника завжди приваблювала психологічна деталь, душевні порухи героїв, естетика почуттів… Відійшовши від манери змалювання навколишнього світу перед розкриттям характерів своїх героїв, письменник відразу заглиблюється в їхню душу і, за висловом І. Франка, «нею, мов магічною лампою, освічує усе окруженця».
Етюди, образки, акварелі, психологічні новели — таке жанрове розмаїття зустрічаємо в новелістиці Коцюбинського. Найповніше характерні риси стилю письменника, який став на шлях новаторства, виявилися в етюді «Цвіт яблуні», де органічно поєднані психологічне заглиблення у внутрішній світ персонажа та авторське ставлення до зображуваного.
Душевні й фізичні муки батька, на очах якого помирає маленька донька, передані письменником з такою силою, що цей етюд ніколи вже на забудеш.
Письменник висвічує кожну деталь, яка пов’язана із стражданням батька, і як митець уважно сприймає світ у всій його складності, стверджує думку про зверхність життя над смертю. Пафос непереможності життя, оспіваний письменником, пояснюється безупинним плином буття, його діалектикою, зітканою із суперечностей і контрастів.
Новели Коцюбинського, що з’явилися на початку XX сторіччя, стати свідченням художнього новаторства автора, який зумів витончено відтворити суб’єктивні враження та спостереження, ні на крок при цьому не відступаючи від життєвої правди.
Імпресіоністична поетика значною мірою виявилася в акварелі «На камені» (1902). Характерні її особливості — епізодична конструкція фабули, фрагментарна характеристика героїв, суб’єктивна форма нарації і ліризовані настроєві описи природи, колористичні асоціації. Втім, усі ці прикмети імпресіоністичного стилю помітні вже і в етюді «Лялечка» (1901). Більше того, не тільки окремі імпресіоністичні прийоми, а й властивий М. Коцюбинському психологічний імпресіонізм цілком виявилися в цьому творі. Діалектика взаємодії людини і суспільства — складний процес, внаслідок якого людина, з одного боку, збагачується соціальним, морально-етичним, естетичним та іншим досвідом людства, з іншого — не руйнується як особистість, зберігаючи свою цілісність, вносить певну частку в розвиток суспільства. В етюді «Лялечка» М.Коцюбинський звертається до проблеми самотності, проте художньо осмислює її не тільки в індивідуально-психологічному, а й у соціально-історичному плані. Коцюбинський не обмежується зображенням тільки психологічної сутності поведінки героїв. Він показує, як нестійкі народницькі погляди Раїси Левицької, що були більше даниною моді, віковим захопленням, аніж переконаннями, вибореними у практичному житті, легко злущуються, як оболонка лялечки, відкриваючи глибинну жіночу сутність героїні. Проблема самотності набирає тут і соціально-історичного звучання: йдеться не просто про відірваність людини від інших, а конкретно — певної частини інтелігенції від народу, який «був десь далеко, в Росії (як вважала Раїса^; на селі були самі мужики…». У етюді порушуються проблеми сенсу буття, характерні для імпресіоністичної літератури. Це передусім проблема кохання в тому вигляді, як її зображує письменник. [8, стр.20-21]
Поетика прози письменника розвивається в двох напрямках. З одного боку, він продовжує використовувати традиційний сюжет, з другого — вдається до більш складних форм художньої умовності, зокрема до розкриття характеру через внутрішні душевні процеси. Ці дві тенденції постійно взаємодіють як у кожному окремому його творі, так і у творчості в цілому.
«Intermezzo» — це найбільш характерний імпресіоністичний твір М.Коцюбинського, тому ми вирішили взяте саме цю новелу для нашого дослідження.
Новела «Intermezzo» — складний, різноелементний за художньою структурою твір. У його художній тканині майстерно поєднані і взаємодіють багато видів та форм літературного зображення. В їхній системі два основні, найважливіші щодо ідейно-естетичного змісту образи дійових осіб, розповіді і вчинки яких становлять сюжет новели. Це два персонажі, які розповідають про степове українське село, про його прекрасну природу й складні, нерозв’язані соціальні проблеми у час революції 1905-1907 років. Перший, провідний персонаж новели — інтелігент, громадсько-політичний діям, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне intermezzo. Другий персонаж — селянин,
* •
«звичайний мужик», якого інтелігент зустрів у полі. Утомлений громадськими справами інтелігент скаржиться: «Мене втомили люди». Він шукав самотності, хотів тиші й безлюддя. [11]
Важливою рисою твору є оповідь від імені ліричного героя, характерно для імпресіоністичного стилю. Тобто все зображуване подається крізь призму сприйняття героя, через його відчуття, враження. Будь — які об’єктивні характеристики відсутні, натомість перевалює суб’єктивний кут зору. [2]
Для новели, яким є «Intermezzo» характерний динамічний сюжет, несподівані повороти дії. Але подійний сюжет тут дуже ослаблений. Якщо його зобразити схематично, то це буде виглядати так: від’їзд героя з міста — перебування в селі, спілкування з природою — повернення до міста, до людей. Однак читач відчуває наявність у творі іншого, «внутрішнього» сюжету, що стосується переважно ліричного героя, сюжету як душевної драми, як внутрішнього конфлікту. [2]
Психічне переживання героя — внутрішній сюжет — відтворюється мозаїчно, фрагментарною структурою новели. Одинадцять окремих фрагментів, мініатюр — мазків відбивають сприйняття героєм потоку вражень від навколишньої дійсності. Водночас вони складають певну цілісність, передаючи переживання людини в критичній ситуації. [2]
Найбільша напруга внутрішнього сюжету припадає на перший епізод — фрагмент. Саме тут за допомогою контрасту «я — ти (людина, людство)» показано внутрішню духовну кризу героя і розкрито її причини. Усі наступні фрагменти, аж до останнього, фіксують процес спаду нервово напруження, поступове встановлення душевної рівноваги. Фінал: герой, сповнений духовних сил, життєвої снаги, готовий виконувати своє призначення. [2]
Таким чином, «внутрішній» сюжет буде виглядати так:
- Переживання героєм втоми від міста, від людей, прагнення звільнитися, набути самобутності. Стомилося його серце, що стало «сховком людських страждань і болів, розбитих надій і розпачу, всього страху і бруду людського існування».
- Переживання невпевненості у можливості звільнення із залізних рук міста великої тиші вдома, що героєві навіть «соромно стало калатання власного серця».
- Знову переживання перевтоми. Навіть у новій обстановці героя обступають людські обличчя і долі: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід невільний!». Серце переповнене людським горем, воно більше не може сприймати, перейматися, навіть нездатне
адекватно реагувати. Це вже край. Межа людських можливостей. «…Я раз читав, як вас повішали, цілих дванадцять…і позіхнув». А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою».
Символічне переживання звільнення через змалювання сцени, де відпущено з ланцюгів білих вівчарок: «Тобі воля дорожча, ніж задоволена злість!»
- Переживання набутого спокою й самотності як найбільшого блага: «…самотній на землі,*як сонце у небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь котрогось третього…» Спочатку ще певний острах втратити благо, навіть якщо це лише тінь від хмари. А потім нарешті повна внутрішня гармонія, «як стародавній Ісав»
5.
6.
7.
- Ці фрагменти фіксують переживання ліричним героєм почуття умиротвореності, внутрішньої гармонії, набутих внаслідок спілкування з природою, з сонцем, небом, нивами, птахами. Він відчуває себе часткою природи, і вона наповнює його своєю могутньою енергією.
- Герой, благословенний «золотим сонцем і зеленою землею», відчуває готовність до зустрічі з людиною, з її проблемами, горем.
- Враження від зустрічі з людиною. Він знову здатен «тремтіти», перейматися чужими бідами, він може грати на них!»
- Ліричний герой переживає прощання з нивами, позолоченими сонцем, зозулею, що теж потроїла струни його душі. Він сповнений енергії рідної землі, жаги до життя, бажання служити людству: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає». [2]
На початку твору автор подає список дійових осіб. Але дійові особи — прерогатива драми. Справа в тому, що дія твору відбувається в душі ліричного героя — це і є однією з рис модернізму. У Коцюбинського дійові особи — це не люди, а почуття, вірніше, символи суперечливих почуттів, які постійно ведуть боротьбу в душі героя. [4]
Автор прагне показати не стільки зовнішній перебіг подій (втеча з міста, приїзд у село, мандрівка серед поля), скільки суперечливу душевну боротьбу за право і можливість повернення до людей. Чим більше герой переповнюється негативними емоціями і почуттями, тим чіткіше і виразніше простежується його зневага до людини, її проблем. І, навпаки, позитивні почуття наближають його до суспільства. Отже, дія твору відбувається в душі героя. [4]
Як імпресіоніст Коцюбинський вихоплює із життя героя лише хвилинні враження, настрої, що виникли тільки в певний момент і, можливо, більше ніколи не з’являться. Він прагне відкрити перед читачем усю душу свого героя, не оминаючи навіть стану депресії і стресу. [4]
На основі позитивного і негативного дійових осіб можна поділити на дві групи: перша — це ті образи, які наповнюють душу позитивними емоціями: сонце, жайворонки, ниви; друга — почуття, які вносять смуток, продовжують нервовість, стрес: втома, людське горе, залізна рука міста. [4]
Ми бачимо, що вже на початку твору ліричний герой перебуває у стані втоми, яка ось-ось має спричинити стрес і депресію. І сам герой усвідомлює причини своєї втоми: «мене втомили люди», «мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять», «я чую, як чуже існування входить у моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Отже, сам герой дає відповідь. [4]
Так, душа переповнена людським горем, вона більше не спроможна сприймати і відчувати чужу істоту. А трагедія ліричного героя полягає в тому, що він стомився від людей, але водночас не може бути без них. Він, мов губка, вбирає в себе людське страждання. «А врешті — хіба я знаю, де закінчується власне життя, чуже починається?» для нього немає власного «Я» — є лише одне ціле. Тому так важко, залишивши все, втекти від людей. [4]
Проведемо спостереження над хронотопом імпресіоністичної новели.
Теперішнє тут — це наповнена реальністю мить, що має незримі смислові зв’язки з минулим і майбутнім. [2]
Художній простір зовні змінюється (місто — село — місто). Однак одночасно спостерігається єдність простору, в якому відбуваються основні психологічні події: подолання утому, внутрішнє відродження. Цей простір — душа героя, і вона єдина. Тут ми і спостерігаємо, як на один стрижень нанизуються різні часові зони: минуле, теперішнє і майбутнє поєднуються в одне смислове ціле. Будь-яка мить теперішнього психологічного стану ліричного героя породжена минулим і сповнена передбаченням майбутнього. [2]
Традиційно основною функцією поза сюжетних компонентів художнього твору є інформаційна. Чи виконує цю функцію імпресіоністичний пейзаж та інтер’єр у новелі «Intermezzo»? [2]
Звернемося до третього фрагмента тексту: «Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари….Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?
Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте собі спокійно. Я не хочу про вас думати…» [див. за 2]
Навряд чи такий інтер’єр дає якусь інформацію, він носить враженнєвий, настроєвий характер, оскільки передає скоріше внутрішній стан, настрій героя, його враження від навколишніх предметів, спричинене цим настроєм. [2]
У пейзажах новели інформаційна функція також відходить на другий план, а враженнєвість і настроєвість відіграють головну роль. Зазвичай, у таких пейзажах переважають не зорові, а слухові, нюхові відчуття, з’являється імпресіоністичний ефект вібрації, миготіння, мерехтіння кольорів, світлотінь, що передають вічний рух у природі, динаміку. Прикладів можна навести чимало. [2]
«На небі сонце — серед нив я. більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів(догашс), шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом (звукові відчуття). Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівся(дотик)».
Або: «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.
Раптом все гасне, вмирає. Здри гаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилина темного горя — і вмить усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба…» (слухові, зорові відчуття, використання ефектів світлотіні, миготіння і т. ін..) [див. за 2]
У новелі велику роль відіграє колористика, за допомого вдало підібраних барв автор передає дивовижну красу природи. Звідси, можна говорити про Коцюбинського як про майстра пейзажу, який автор подає через сприйняття героя і будує на постійній взаємодії відчуттєвих вражень: «тихо пливе блакитними річками льон», пшениця «біжить за вітром, немов табун лисиць, й блистять на сонці хвилясті хребти»; герой гладить соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі, і просто під ноги лягає «співуча арфа». У новелі природа виступає не тлом і не контрастом до зображуваних подій, а як одна з дійових осіб, що рухають розвиток сюжету. Пейзажні малюнки психологічно вмонтовують закінчення твору — повернення героя до людей. [4]
Необхідно поставити ще одне питання, хто такий головний образ новели? Традиційний портрет та характеристики відсутні, не розкривається образ і через вчинки. Відтворюється лише психологічний стан ліричного героя. З’ясувати риси головного .персонажа допоможе виокремлення основної опозиції — глобального протиставлення, що лежить в основі драми героя. [1] «Я — ти»: ліричний герой — людина, людство. Ця опозиція закладена, як ми бачимо, вже в першому епізоді. Ліричний герой прагне самостійності, незалежності, спокою: «…заздрю планетам, вони мають свої орбіти…» . а «ти» «стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право,…ти влазиш в середину мене,…ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач, свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах і весь бруд свого існування», [див. за 2]
Результат цього протиставлення вже відомий — втома ліричного героя: «Я утомився.. .Мене втомили люди.. .Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш».
Однак це протиставлення є не тільки драмою ліричного героя, а й сенсом його життя (хоч на перший погляд це звучить парадоксально). Адже «я не можу розминутися з людиною…Я не можу бути самотнім». Отже, ліричний герой — це той, хто переймається усіма людськими проблемами, вмішує у своєму серце людській біль, страждання, всю ницість людини і її вищість. Недаремно герой порівнює свою душу з музичним інструментом: найменше коливання примушує її звучати у відповідь. Це інструмент, що «озвучує» людські долі. Тобто перед нами митець, поет, письменник. Сенс його життя — горіння — у служінні людям. Але він стомився. Він, як музичний інструмент від довгого служіння, розладнався і не здатен більше об’єктивно, адекватно реагувати на довкілля. Йому потрібне intermezzo, пауза, перепочинок.. .1 таким intermezzo може бути спілкування з природою (тут Коцюбинський близький до європейських митців початку ХХст., таких, як Стефан Цвейг, Кнут Гамсун та ін.., які вважали, що врятувати людську душу від руйнівної сили цивілізації може лише повернення до природи, спілкування з нею, насичення її енергією і гармонійністю). Звичайно ж, це мотив неоромантичний. Однак спілкування з природою потрібне герою Коцюбинського, не заради самого зцілення, а для того, щоб, сповнившись енергією землі і сонця, продовжувати виконувати свою місію. [2]
Таким чином, ідея твору — переживання митцем своєї долі, місії: бути причетним до всього, що відбувається в суспільстві, до долі народу й кожної окремої людини. Це вимагає титанічних душевних сил, а їх може дати рідна природа й самота. [2]
Проте зміст новели може прочитуватися ще більш узагальнено, універсально. Про це свідчать інші образи, сповнені абстрактного символічного смислу: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе. Уже те, що вони представлені під заголовком «Дійові особи», свідчить про їх неоднозначність. Цікаво, що «я» ліричного героя відсутнє серед його переліку. «Я» не є дійовою особою, його внутрішній світ, душа — це місце де відбуваються події: утома породжена Людським горем, Залізною рукою города, знімається Сонцем, Нивами, Зозулею, Жайворонками та наповнюється новою снагою. Утома тут може прочитуватися як несила далі жити в людському суспільстві і несила жити поза ним; Людське горе — як несправедливе влаштування світу, суспільства; Сонце, ниви, Зозуля, Жайворонки — це гармонійна природа, що єдина здатна відродити людину. [2]
Тепер ідея твору може звучати глобальніше. Можливо, у новелі йдеться не лише про драму митця, а про драму існування будь-якої людини, яка страждає від усвідомлення дисгармонійності світоустрою, але не може не бути до нього причетною і сили черпає з природи рідної землі? [2]
Отже, чи справді ліричний герой тікає від людей? Після перших рядків важко сказати. Здається, ніби справді герой тікає, тікає якнайдалі, щоб про все забути. Йому важко слухати розмови в потязі, важко чути постійне «треба, треба». Отже, тікає. Але перші враження можуть бути оманливими. [4]
Треба згадати перші хвилини перебування в кімнаті. Він збайдужів до людей: звістку про повішених заїдає стиглою сливою (це досить вагома деталь для імпресіоністичного твору). «…Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув у роті приємний смак», — зізнається сам ліричний герой. А довідавшись про страту людей, лише ліниво позіхнув. «Проходьте», — говорить він до невідомих істот. [4]
Душа вже перенасичена стражданнями, вона нічого не може вбирати в себе, інакше — загине.
Ще один важливий момент — перші хвилини приїзду. Героя здивувала абсолютна тиша, коли він почув навіть калатання свого власного серця. Нарешті знайдено те, чого так бажалось в останні дні. Приходить заспокоєння, «утома» повільно залишає героя, зникає і нервове виснаження. « Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця». [4]
Ліричний герой милувався стиглим колоссям, слухав спів жайворонка, простягав долоні до сонця. І раптом несподівана тінь на землі. Невже це знову людина знайшла його тут? Відкрита душа для вбирання проміння сонця раптом щільно зачинила свої дверцята. І з якою полегкістю зітхнув ліричний герой, переконавшись, що це лише тінь від хмари. І знову спокійні дні потекли серед степу. [4]
В творі знаходимо символічні образи. Головне місце серед яких займають сонце і жайворонки.
«На небі сонце, серед нив я», — думає герой. Він кохається в сонці, вдячний йому, бо саме воно сіє в душу золотий засів, наповнює її теплом і щирістю. Його проміння здаються материнським молоком, яке ставить на ноги дитину, воно лікує знервовану душу, вносить заспокоєння. [4]
Картина степу набуває максимальної озвученості там, де з’являється жайворонок — одна з дійових осіб. І цій пташині вдячний митець, бо вона натягує струни, єднає небо і землю. Якщо струни натягнуті, вони продовжують прекрасну музику без жодної фальшивої нотки. Жайворонок натягнув і струни душі, яка вже співає, веселиться. Світ природи, мов струмені чистої води, змивають з душі бруд і сміття буденщини, втому і депресію. [4]
Можна зрозуміти, що душа героя заспокоїлась, настала рівновага. Тепер герой знову здатен повернутися до людей.
Яскравим доказом цього може бути зустріч з людським горем (селянином). Вони зустрілися, стояли мовчки і хвилину дивилися один на одного. Ліричний герой ніби перевіряє свою готовність повернутися до людей. Здавалося, треба тікати, адже знову до митця зближується страждання. Йому самому не віриться, що він може знову перейматися людським горем. Не віриться і читачеві, бо ще зовсім недавно була «стигла слива», «легке позіханя», «тінь від хмарини». Але раптом лунають слова: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавки й грім…Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори..» [4]
Ліричний герой після зцілення повертається до попереднього життя, «душа співає, струни натягнуті…»Гармонії досягнуто. Отже це була не втеча, а інтермецо — тимчасовий перепочинок, під час якого приходить заспокоєння.
[4]
Висновки
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українську літературу входить нове покоління прозаїків, яке розширює ідейно-тематичні обрії літератури, масштаби порушених проблем, збагачує стильовий діапазон. Із самого початку молоді письменники (М. Вороний, М. Коцюбинський, М. Чернявський) проголошують і утверджують своєю художньою практикою нові підходи до зображення людини, життя, суспільства.
На відміну від традиційного реалістичного письма прозаїків старшого покоління, в молодих письменників, котрі впадають перевагу імпресіоністичній стильовій манері, спостерігаємо зміну художнього мислення в головних його параметрах: новий зміст і художня форма, певні
♦ •
особливості творчого процесу, розширення читацької аудиторії та
специфічний вплив на неї. Якщо в творчому процесі реалістів переважає
раціональне начало, він базується на узагальненні (типізації) явищ життя
людини і суспільства, то в імпресіоністів — почуттєве (інтуїтивне) начало,
яке ґрунтується на процесі самоспостереження: спостереження себе в іншому
й іншого в собі. Індивідуальне та індивідуалістичне «Я» стають у них не
тільки предметом художньої обсервації, а й способом зображення людини.
Звідси увага до таких проблем, як самотність, протиставленість людині і
світу (природного й урбаністичного, соціального і внутрішнього). По суті, в
імпресіоністичній літературі змінюється концепція людини. Пошук єдності й
гармонії зі світом стає деякою мрією (це ріднить імпресіонізм із
романтизмом і неоромантизмом), натомість у літературу входить герой
стражденний і бунтівний, з рефлексіями й комплексами, втомлений і
водночас агресивний. Творам, написаним в імпресіоністичній манері,
притаманні заглибленість у внутрішній психодуховний світ індивідуума.
Імпресіонізм в українській літературі був явищем перехідним — від реалізму
до пошуку нових художніх форм. Зображення людини в реалістичному
мистецтві відтворюється через явища об’єктивного світу (природного,
культурного, соціального), в імпресіоністичному творі світ постає
38
заломленим крізь суб’єктивну сферу людини (враження, чуття), в суб’єктивних формах: враження зливаються в єдиний процес перебігу почувань, снів, уяви, утоми, марень, галюцинацій і т. п. Митці прагнуть до гармонізації відтворення таких явищ і досягають її завдяки ритмізації, музичності, живописності прози. Завдяки новому способу зображення відкривається такий психодуховний вимір людини, який дає змогу збагнути й інші проблеми, що не посідали помітного місця в реалістичній прозі (зокрема, сенсу буття), в їх, так би мовити, живому, трепетному вигляді, а не у формі авторського коментаря чи раціоналістичного монологу героя (на взірець «бути чи не бути?»).
У прозі М. Коцюбинського загальні принципи імпресіоністичної поетики втілені найвиразніше. Переважання кута зору героя, безсюжетність і фрагментарність, символіка кольорів і ефект вібрації атмосфери — провідні її ознаки. Орієнтуючись на зображення глибинного переживання людини, український митець передає внутрішній світ героя у двох важливих вимірах —психологічному й духовному. Ставлячи, як правило, героя у незвичну або критичну ситуацію, письменник простежує перебіг йот переживань від піднесення до найбільшого напруження й спаду. У цьому процесі герой осмислює своє ставлення до світу і самого себе — своє «Я». Самотність, відчуження індивіда, життя і смерть, відповідальність за своє існування — ці та інші проблеми постають у творах М. Коцюбинського в їх екзистекційному значенні. І в новелах, і у ширших прозових творах письменник дотримується загальних принципів психологічного імпресіонізму, що відрізняється від тих, які втілені в романних формах Е. і Ж. Ґонкурів, О. Вайлда, Т. Манна та ін. М. Коцюбинський відтворює потік світосприймання, що надає його прозі унікальної мальовничості й музичності.
