Драматичну поему «Оргія», закінчену в березні 1913 р., можна вважати лебединою піснею Лесі Українки.
Тема трагічної долі митця-патріота висвітлюється тут у кількох аспектах. А трагізм життя грецького композитора і музиканта Антея зумовлений насамперед колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Звідси – гострота психологічного конфлікту, який рухає дію. Страждання Антея пов'язані із занепадом рідної культури, адже ж її носії заради матеріальних вигод переходять на службу до колонізаторів.
Перший удар Антеєві завдав улюблений учень Хілон. Митець довго не міг зрозуміти, чому Хілон залишає його школу: чи неспроможний заплатити за навчання – тоді вчитель готовий працювати з ним безплатно, чи прагне знайти кращого вчителя. Виявляється ж, що Хілон переходить до латинської школи Мецената, бо не хоче скніти у бідності й невідомості, як Антей, котрий залишився вірним і рідній землі, і її занедбаній культурі. Страшна новина викликала у митця справедливий вибух обурення:
Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? В тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!. [10, 145].
Дія продовжує розвиватися ще навальніше, конфлікт між митцем і його оточенням загострюється ще дужче. Мати дорікає Антеєві за те, що, викуповуючи з рабства свою наречену, а тепер уже дружину Нерісу, він залишив без посагу сестру. Та, виявляється, Неріса не така, якою її вимріяв Антей. Її знову тягне в світ оргій, блиску і розкоші, її пригнічує скромний затишок дому чоловіка.
Ще одного удару завдає приятель, скульптор Федон, котрий фігуру Тєрпсіхори, вирізьблену з Неріси, продав Меценатові. Продав у чужі руки, бо римляни-окупанти «дарують славу». Федон вважає, що вчинив мудро, і навіть не намагається виправдатися перед Антеєм: «Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?» [10, 147]. Федон вважає, що своїм вчинком він уславлює й рідну Грецію, на що Антей резонно заперечує. Його твір не прославить Елладу, він, навпаки, підноситиме багатий Рим, котрий стягує до себе культурні цінності завойованих країн.
Гострий діалог між митцями виходить за межі естетичної теми, набирає політичного забарвлення. Авторка вдається до обігравання таких деталей, які не залишають місця для двозначного трактування порушених питань. Федон, з першого погляду, оперує правильними сентенціями: «Хто слави не бажає, той не еллін» [10, 149], «Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть» [10, 149], «Слава і в полоні все буде славою» [10, 149]. Однак патріот Антей висловлює болісну істину, яка спростовувала «аргументи» Федона: переможець тільки тоді хвалитиме невільника, коли той схилиться перед ним до самих ніг «і порох поцілує з-під стіп його» [10, 151].
Митець важко страждає, бо і Неріса намагається виправдати вчинки скульптора: митцям, мовляв, почестей без допомоги меценатів не дочекатися. До них може прийти тільки посмертна слава, а доки живі, їх ніхто не знає, «кемов вони поховані в могилі». Зрештою, й Неріса, слідом за Хілоном і Федоном, зраджує Антея, з яким щойно одружилася. Розвиток конфлікту ставить митця-патріота в найтрагічніші ситуації, примушує його зробити єдиний у таких умовах правильний вибір.
Друга частина твору підтверджує слушність застережень Антея. Меценат, Прокуратор і Префект, які представляють офіційний Рим у Коринфі, зневажливо ставляться до греків, їхньої історії та культури. Для них не існує навіть грецької мови, а є тільки «іонійський діалект, аттічний». Всупереч очевидній правді Префект хоче «довести», що грецька поезія «таки супроти нашої не встоїть». Він цинічно кидає в очі Антеєві брутальні репліки: мовляв, тільки завдяки Меценатові в Коринфі є кілька «перлів хисту і науки». Навіть дещо гнучкіший, обачливіший Меценат безсоромно заявляє, що «на всяких смітниках» вишукує «коштовні перли», Інакше кажучи, в цій сцені прорвалася зневага завойовників до старовинної країни європейської цивілізації, славнозвісної високої культури.
Дія драматичної поеми, сягнувши в цих сценах кульмінації, стрімко котиться до розв'язки. На оргії з'являється Неріса і, знехтувавши проханням чоловіка, не тільки опиняється в гурті танцівниць, а й безсоромно приймає «почесті» від гостей Мецената. У той момент, коли Префект цинічно запрошує Нерісу сісти біля нього, Антей важкою лірою вбиває свою дружину, а сам задавлюється струною з ліри.
Підтекст твору дуже виразний: Леся Українка правдиво відбила стосунки між імперською Росією й колоніально пригнобленою Україною, викрила політику великодержавного шовінізму в ставленні до культури поневоленого народу, культури давнішої, старшої, багатограннішої, ніж та, що насаджувалася імперією. Облудність ідей завойовників, що особливо виявляється в їхній колоніальній політиці, недвозначно розкривається в одній з реплік Мецената про «дикість» звичок переможених. Фальшиво і нині звучать його слова про необхідність подолати «недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду коринфського – римлян і греків». Звичайно, годі краще схарактеризувати політику російських колонізаторів.
Високий патріотичний пафос, художня досконалість забезпечили «Оргії» першорядне місце в українській драматургії.
Леся Українка: божественна одержимість творчістю
Це визнання Леся Українка вкладає в уста митця Річарда Айрона — героя драми «В пущі», якого громада засуджує на вигнання. Сорок днів, за присудом одного з найповажніших громадян у колонії Джона Мільса, відступник Річард повинен перебувати поза межами пуританської громади. Як людська душа, за християнськими віруваннями, покидає за ці сорок днів грішний світ, так і непокірний скульптор Річард на цей термін звільняється від опіки фанатичної громади пуритан. Та це не лякає вигнанця. Хоча він внутрішньо і розривається між покликом власного «я» і громадським обов’язком, проте вигнання для митця — вихід за власні межі і перехід його душі в сфери трансцендентного буття. Вірніше, в стан інтуїтивно-чуттєвого пізнання і переживання.
Такого переходу індивідуального Я в сферу духовно-творчого буття жадала Леся Українка, усвідомлюючи необхідність набуття нового типу естетично-художнього самовираження. Та цей перехід давався поетесі дорогою ціною. Владарка її душі, її творчих поривань — Муза була безжальною до фізично знесиленої поетеси, хоча сама Леся Українка жадала пришестя гордої музи:
О чарівниця, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!
(To be or not to be?..)
Найщасливіші та найстражденніші миті для Лесі були тоді, коли горда муза безжально вихоплювала із її душі народжені в стані божественної одержимості слова, які жадають з’явитися перед світом у нових художніх формах. У листі до матері 2 січня 1912 р. Леся Українка виповідає цей нестерпно виснажливий стан горіння й боління, який несподівано накочується на неї і знесилює її душу і тіло. І наче навмисне ці демони творчості налітають в неочікувані миті, як це сталося тієї зими 1912 року, коли Леся змушена була лежати в ліжку внаслідок гострого запалення нирок: «...Ледве заберуся до якоїсь «спокійнішої роботи», так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?..»
Ця солодка мука творчого прозріння, це емоційно бурхливе вираження індивідуального підсвідомого, ці спонтанні сполохи образної уяви виводили Лесю Українку на якісь миті, що могли тривати й годинами, як це було із творенням «Одержимої», за межі усвідомленого буття. З поетесою відбувалася дивна для раціонального осмислення метаморфоза, коли розум був не здатний збагнути ці перетворення, ці переходи свідомості в стан трансцендентного пізнання. Леся Українка не знала, не могла передбачити, коли, в який час і в якому стані її захопить оця «непереможна сила» і її творчий задум, її ідеї почнуть з’являтися на папері у певній художній формі. Цей процес інтуїтивно-чуттєвого осягнення істини в системі художніх образів був для Лесі Українки бажаним, хоча й болісним, бо рятував її на деякий час від фізичних страждань від «чорних хмар лихого передчуття» передчасного згасання тіла. «...Я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee lixe, якась непереможна сила», — признається на початку червня 1912 року Леся Українка в листі до Людмили Старицької-Черняхівської.
Перебуваючи в такому важкому фізичному і морально-психологічному стані, Леся народжувала в творчих муках «Лісову пісню» — переживала своєрідну духовну трансформацію індивідуального Я в художню систему міфопоетичного дійства. Як перевтілюється душа Мавки, так і перевтілюється душа її творця — автора драми-феєрії завдяки Слову, завдяки мові образного уявлення. У хвилини пристрасного запаморочення поетичним уявленням, інтуїтивно-чуттєвим осягненням дивовижних трансформацій людської уяви і фантазії Леся Українка наче переступала незриму межу між реальним і трансцендентним і поринала в іманентні глибини сакрального мовлення. Це мистецьке саможертвоприношення Ніла Зборовська вважає за «інстинктивний різновид творчого процесу, що включає в себе фази одержимості, або так зване божественне безумство»1.
Леся Українка не лише усвідомлювала божественну природу творчого «вивільнення» духу, ірраціональний характер мистецького самовираження, але й свідомо прагнула набуття такого стану творчого натхнення, коли вона, як митець, спалює себе на пекельному вогні жертовної одержимості самовираження в Слові.
«Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати...» — ділиться з Людмилою Старицькою-Черняхівською своїми візіями і переживаннями Леся Українка.
Тоді відбувається естетичне переживання себе, творця, який водночас і пізнає себе, собі невідомого, і виражає себе в системі художніх образів. Завдяки появі «демона, лютішого над всі недуги», поетка на якийсь час виходить за межі реального життя і поринає в уявний світ — світ художній, який твориться її свідомістю, її фантазією, її думкою.
У ці щасливі й гіркі хвилини душа поетеси виривається в безмежний простір творчого розкрилля — наче відокремлюється від тіла і поринає в стихію абсолютної внутрішньої свободи. Унікальний і не підвладний логічному осмисленню цей стан творчої одержимості «як феномену творчого духу і водночас як факту виявлення індивідуального підсвідомого»...2 Проте, як наголошує Наталя Малютіна, «ірраціональність природи творчості усвідомлювалася Лесею Українкою як теургійний акт переживання надлюдського, при якому митець згорає як особистість (згадаємо Мавку з «Лісової пісні») і народжується як провідник таємних процесів несвідомого»3.
Ця незбагненна таїна творчості надзвичайно цікавила і вабила Лесю Українку, яка вважала мистецтво своєрідною релігією, вірою, здатною кликати митця до себе, брати його розум і почуття у полон, відкривати магнетичну силу «штуки», захоплюючу гру уяви, фантазії. Адже драматична поема «У пущі», яка творилася Лесею Українкою понад десять років, увібрала колосально багатий комплекс знань, роздумів і пошуків найоптимальніших художніх засобів задля образно-виражального прояснення суті й природи мистецтва, специфіки художньої творчості.
Непокірний, бунтівливий Річард готовий скоритися лише єдиній духовній силі — вічному «Богові невідомому», єдиній релігії — мистецтву, яка вимагає від нього бути «покірним тільки правді і красі». І все це заради того, щоб привернути людей «до краси і хисту», щоб вони пізнали мистецьку довершеність витвореного художником шедевру, вміли і жадали захопитися прекрасним, тим, що є Божим даром, бо передає красу і гармонію сотвореного Богом світу. Тому так страждає скульптор від Бога Річард Айрон, коли пуританська громада залишається байдужою до його творінь, — йому ніяк не вдається їхнє «серце оживити», йому не судилося облагородити красою їхні заземлені, уярмлені щоденним добуванням хліба та вогню душі.
Коли я вмів живим робити камінь,
чому не вмію серце оживити оцих людей?
Адже серця в них, переконаний митець, не камінні, вони жертовно виборювали волю, в єдності та в колективній вірі поставали «за правду й за святеє Боже слово», а тепер, мов глухонімії, мовчки проходять мимо його витворів, не дивляться, не бачать, більше того — за покликом учителя і проповідника Годвінсона розбивають досконалий мистецький витвір — оголену фігуру жінки, трощать бюсти, спалюють ескізи...
Та скульптор не стільки звинувачує і засуджує отих вороже наставлених до нього громадян, скільки роздумує над тим, чому йому не вдається полонити красою їхні душі.
Невже нема такої сили в світі,
нема снаги, щоб до краси і хисту
людей тутешніх якось привернути? —
запитує він себе і винуватить себе, свою безсилу мрію, свій розум і свої руки.
Якби я знав, чого тим людям треба,
я б, може, вдав, але тепер...
Ні, певне,
щоб до душі душею промовляти,
то треба, щоб ті душі поріднились.
А що ж їх поріднить? О Боже духа!
Дай іншу душу творові моєму
або мою від мене одбери!
Справжній мистецький твір, за Геґелем, це плід «діяльності духу», це «дух у його цілості», який народжується-постає в процесі інстинктивної праці майстра. Саме майстер підносить зовнішню реальність до абстрактної форми усвідомлення і «своєю працею перетворює на форму, яка має душу»4.
Чому скульптор Річард переконаний: щоб душа майстра і душа мистецького витвору поріднились, необхідно досягти особливого стану одухотворення, надзвичайної пристрасті творчого палахкотіння? Тому що так вважає автор драми «У пущі», яка досягала такої одержимості переживання надлюдського, коли народжувався стан промовляння «до душі душею», коли душа вже все перемагала і ставала вільною. Тоді й з’являється мистецьке диво — довершений художній твір — та духовна субстанція, де, за Геґелем, «дух зустрічається з духом», досягає «єдності самоусвідомленого духу з собою»5.
Ці щасливі, хоча й болісні, виснажливі, миті божественного божевілля мистецької пристрасті, коли владарка її душі й почувань — Муза вихоплює з її душі слова, думки, образи і сюжети та надає їм нових художніх форм, Леся Українка не лише переживала, але й прагнула осмислити, прояснити. Саме тому в драмі «У пущі» митець Річард звертається до свого товариша, також скульптора Джонатана з такими словами:
Якби ти був митцем справдешнім зроду,
Ти б чисту мав фантазію і думку,
Ти б знав, що в урочистий час роботи
Ми не на грішнім світі живемо,
Навколо нас тоді країна мрії,
Те «царство боже на землі», якого
Даремно довго так шукають люди.
Леся Українка відкрила і пізнала те «царство боже на землі», переживала той стан божественної одержимості творчістю, «де дух зустрічається з духом», бо як стверджує творець сучасної філософської герменевтики Ганс-Ґеорг Ґадамер, «поетичне слово — це слово взагалі, а слово є чин і досвід власне божественного...»6.
Адже заповідала Леся Українка в драмі «Вавилонський полон»:
...Слово
в устах пророчих мусить тільки Богу
служити — більш нікому.
1 Зборовська Н. Пришестя вічності. — К. : Факт, 2000. — С. 97.
2 Малютіна Н.П. Художнє втілення екзистенційного типу мислення в драматургії Лесі Українки. — Одеса : «Астропринт», 2001. — С. 14—15.
3 Там же. — С. 15.
4 Геґель. Феноменологія духу. — Київ : «Основи», 2004. — С. 474.
5 Там же. — С. 476.
6 Ганс-Ґеорг Ґадамер. Герменевтика і поетика. — Київ : «Юніверс», 2001. — С. 200—201.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Написана 1913 року драматична поема «Оргія» викривала колонізаторську політику імперіалістичних держав. Історія стародавньої і сучасної Греції давала поетесі численний матеріал для створення патріотичного твору, в якому засуджувалася політика не тільки стародавнього Риму, але й сучасних Лесі Українці імперіалістичних держав.
Послідовний борець проти соціального й національного гноблення, яке ніс з собою російський царизм, Леся Українка наповнила свій твір численними фактами з життя рідної вітчизни. Пишучи про Елладу і про інші країни, поетеса завжди бачила перед собою Україну. Тому в словах і ділах Префекта і Прокуратора не важко розпізнати слова й діла царських сатрапів, ревних слуг самодержавства, які намагалися придушити будь-які прояви соціальної і національно-визвольної боротьби українського народу. Вся поведінка «філеллена» Мецената нагадує «українофільство» російських і українських панів та підпанків, які намагалися відвернути трудящі маси й інтелігенцію від соціальної боротьби і скерувати їх зусилля на лояльне культурництво. Відомо, що Леся Українка ще на початку 90-х років в листах до М. Драгоманова заявила про своє цілковите відмежування від «українофілів». У твердженнях римських вельмож про те, що греки нібито не мають власної мови, легко відчути твердження чорносотенців - великодержавних шовіністів, які виступали союзниками російського царату та буржуазії. Хілон і Федон проповідували національний нігілізм і космополітизм у мистецтві, а, по суті, були зрадниками народу. Такими були і представники реакційної української буржуазної інтелігенції, що виступали в літературі й інших галузях мистецтва. Саме проти них - проти винниченків, донцових і юркевичів, які зраджували, за точним визначенням В. І. Леніна, «інтереси не тільки демократії взагалі, але й своєї батьківщини, України» ‘, проти царського самодержавства, проти імперіалістичної політики капіталістичних країн і була скерована «Оргія». В ній Леся Українка наголошує на потребі послідовної соціальної і національно-визвольної боротьби. Поетеса писала «Оргію» в час, коли питання національного визволення постало перед народами Росії з особливою силою. На розгнуздану антиукраїнську чорносотенну пропаганду всіляких струпе і іцеголєвих, які саме тоді виступили в пресі з расистськими статтями і допощицькими книжками проти українського народу і його культури, Леся Українка відповіла твором, в якому піднесла гуманістичну культуру й національну гідність поневолених мас.
Як видно з листа, поява імені Лесі Українки серед імен постійних авторів «Дзвону» була провокацією, підступно підстроєною соціал-шовініспічпими видавцями журналу. Що ж до змісту «Оргії», то, як ми вже бачили з розповіді К. Квітки, це була своєрідна літературна відповідь па ренегатство Винниченка, зокрема в питанні національної літератури. Відомо, що в 1905 році Леся Українка зацікавилася оповіданнями Винниченка і почала було писати про них статтю. Та в дні революції, переконавшись у двоїстій грі Винниченка, вона припинила працю над статтею, а пізніше гостро негативно поставилася до багатьох його творів. Діставши одностайний осуд з боку прогресивних українських письменників, Винниченко почав писати свої пасквілянтсько-порнографічні твори російською мовою, сподіваючись на підтримку з боку російських декадентських письменників. Поведінка Винниченка дуже нагадувала вчинки Федона, який дорікав своїм землякам, що вони не годні оцінити його талант. Цей перехід Винниченка, як і самі його твори, рішуче засудили Іван Франко, Михайло Коцюбинський та інші прогресивні українські письменники. Винниченко знайшов собі спільників по перу лише серед письменників типу М. Арцибашева, Ф. Сологуба, Ропши-на та ін. Більшовицька преса дала нищівну оцінку ренегатським писанням Винниченка. В листі до Інесси Арманд В. І. Ленін говорить про «архіпогане» наслідування Вишшченком «архіпо-ганого Достоєвського» 2.
Леся Українка, не маючи змоги відмовитися від обіцянки дати свій твір у «Дзвін», написала драматичну поему «Оргія», в якій в образах Хілона і Федона викрила зрадницьку поведінку людей, подібних до Винниченка і К°. Цей спосіб боротьби з ідейними противниками для поетеси був не новий. Вона його застосовувала ще 1903 року, коли на домагання буржуазного націоналіста Єфремова дати щось до укладеного ним збірника написала інтернаціоналістську поезію «Дим», заборонену царською цензурою.
Звичайно, стаття Струве, книжка Щеголєва і ренегатство Винниченка в умовах загострення національного питання були тільки конкретним імпульсом до написання «Оргії». Значення цього твору аж ніяк не обмежується переконливою одповіддю цим людцям. Ідейна продовжувачка традицій Гараса Шевченка, Леся Українка була послідовною і в своїй боротьбі проти поневолювачів, і в своєму патріотизмі. Вона не могла знати листа Тараса Шевченка до чернігівського цивільного губернатора П. Гессе, в якому великий поет, закликаючи допомогти в поширенні його альбома «Живописна Україна», виклав свої патріотичні переконання: «…Хай батьківщина моя найбідніша й най-мізерпіша - і тоді б вона мені здавалася кращою за Швейцарію і всю Італію. Ті, які бачили один раз нашу Країну, кажуть, що бажали б жити і померти на її найпрекрасніших полях. Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити і пишатися своєю найпре-краснішою матір’ю» ‘. Всю свою діяльність Т. Шевченко визначав як служіння «на славу імені України». Життя і творчість Шевченка були для Лесі Українки дороговказом. Тавруючи зрадництво Федона й Хілоиа перед Елладою, вона чинила згідно з заповітом великого поета-революціонера.
Про свою працю над «Оргією» Леся Українка писала в листі до Кобиляпської (як звичайно, в третій особі), що вона «все докінчує та ніяк не докінчить одної речі, початої ще дома літом. Хоч і докінчить (мусить, бо вже обіцяв ту річ), то тямить добре, що то не буде таке, як, напр., «Лісова пісня» а’бо «Камінний господар» (хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди кажуть, що то найліпше з усього хтосевого доробку), бо хтось не «горить» тепер так, як горів над тими двома драмами. Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо відай згорів би,- видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати» 2.
Відсутність найвищого горіння, яким позначені геніальні твори Лесі Українки, відбилися в «Оргії» на прямолінійності деяких історичних паралелей, на меншій психологічній розробленості негативних образів, особливо Федона. Разом з тим «Оргія» свідчить про величезний талант поетеси, який виявився в створенні образу Антея і його дружини, в стислих, але влучних характеристиках Мецената і Прокуратора, в залізній логіці розвитку подій від першої яви з Хілоном до заключних слів Антея - «Товариші, даю вам добрий приклад».
Художня майстерність поетеси властива й лаконічним та змістовним ремаркам драматичної поеми, що розкривають душевний стан героїв. Так, обурений зрадою Хілона Антей приховує своє хвилювання від сестри, але воно виявляється в мові: «слова після паузи прориваються у нього мов не своєю силою». В розмові з Нерісою він «трохи вражений», коли та говорить, що в Антеєвій хаті все чути з одного кутка будинку в другий. Коли Федон розповідає про те, як його приймав Меценат, «Антей робить рух урази». В другій дії ремарки характеризують Антея як митця, зачарованого блискучою грою арфи, якої торкнулися його пальці. Потім, побачивши Нерісу в танку перед римськими можновладцями, вій не може зразу отямитися «з дива та урази». І тільки вбивши її, він говорить «тихо і наче спокійно». Ці слова ремарки підкреслюють усвідомлену рішучість наміру Антея довершити розпочате. Антей в першій дії виголошував довгі промови, його діалог з учнями і дружиною часто переходив у монолог,- і це було не стільки даниною класичному стилю грецької драми, скільки випливало з його становища вчителя. Збудження Антея проходить по висхідній. Спочатку він тільки обурюється з вчинку Хілона, але коли до першого приєднується Федон, а потім і Неріса, то збурені почуття співця клекочуть у ньому, щоб вилитись назовні в убивстві зрадниці і зовні спокійному самогубстві.
Неріса влучно охарактеризована кількома епітетами, які застосовує поетеса до неї в ремарках. її погляд «холодний», вона «здержано» відповідає на пестощі Антея. Вона грає навіть перед чоловіком - «прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини». Сперечаючись з Антеєм, Неріса говорить «з коротким, злісним сміхом». Інакше поводить вона себе перед Меценатом. В ремарках поетеси двічі повторюється слово «соромливо». Неріса то «соромливо закривається покривалом», то «соромливо поглядає на Мецената». Ясна річ, що все це гра. В танку Неріса - «з несамовитими, але гарними рухами менади». Збуджена танцем, вона дивиться на Мецената, «очі її горять», а рухи нагадують «викрути хижого звіряти», яке назири-ло ласу здобич. І тоді на її вустах грає «розкішна і зальотна усмішка», яка дозволяє Меценатові поцілувати Нерісу в уста.
Так поетеса доповнює характеристику Неріси короткими вказівками на вираз її обличчя, на очі, вуста.
«Оргія» - поетична драма на дві дії. В останні роки життя Леся Українка особливо полюбляла цю кількість актів. Двоактною була драматична поема «йоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан», двоактна і «Оргія». Будова її трохи нагадує «Адвоката Мартіана» - так само па ГОЛОВНОГО героя на короткому відрізку часу спадає кілька подій, які ламають його узвичаєне життя.
Так само, як у випадку з поемою «Орфеєве чудо», задум поеми «Оргія» можна упевнено віднести до 1903 року. Передісторія тут така : останніми роками 19 ст. Наукове товариство ім.Шевченка у Львові ухвалило замовити серію портретів видатних українських письменників і прикрасити ними залу засідань. До числа цих письменників товариство внесло й Лесю Українку як автора двох збірок поезій і ряду окремих публікацій. Звичаї тоді були такі, що письменники не бігали по інстанціях і не нагадували : «Відзначте мене, я видатний», а сама комісія пильнувала, щоб не пропустити когось гідного.Портрет Лесі Українки був замовлений Івану Трушу, який і написав його, перебуваючи в Києві, в кінці березня – на початку квітня 1900 року.
Труш повіз цей портрет до Львова, і Леся Українка не чула про нього до 1903 року. У жовтні 1902 року, їдучи до Сан-Ремо, вона заїхала до Львова і була прикро здивована, що її портрета в Товаристві нема: І.Труш продав його Л.Пінінському. В червні 1903 р. Леся Українка, повертаючись із Сан-Ремо до Києва, знову заїхала до Львова і вимагала від І.Труша пояснень. Той виправдовувався, що не віддав портрет до Товариства, тому що він ще був не закінчений; тим не менше він таки продав його Пінінському, а для Товариства збирався написати копію. Ця прикра історія висвітлена в листі Лесі Українки до М.В.Кривинюка з 19.06.1903 р.; наслідком її був повний розрив Лесі Українки з І.Трушем та Аріадною Драгомановою.
Для повного розуміння ситуації слід нагадати, що граф Леон Пінінський (1857 – 1938) був польським політичним діячем у Галичині. Юрист за фахом, він цікавався мистецтвом. В 1898 – 1903 роках він був намісником Галичини, і якраз перебуваючи на цій посаді, він купив портрет.
Так утворилось ядро конденсації нового твору. З цієї дуже неприємної колізії Леся Українка, своїм мистецьким звичаєм, зробила драму :
– Ти продав Нерісу?!
– Ні, статую богині Терпсіхори.
(варто зауважити, що Федон на звинувачення Антея виправдовується зокрема тим, що зробить іншу статую замість проданої Меценату – і тут прочитується риса конфлікту 1903 р.).
Ситуація, в якій розгортається трагедія Антея, обрисована з великою відвертістю, незвичною для інших романтичних творів Лесі Українки. Можна впевнено говорити, що Греція в поемі – це пригноблена Україна, а Рим – пануюча Росія. Така відвертість дозволяє зблизити метод поеми з методом маскування, про який ми ще будемо говорити.
З яких саме місць поеми це видно ? Антей звинувачує Рим такими словами :
Хто ж то перейшов
по нас, як по містках, до храму слави
всесвітньої? Кого ми на собі
з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
до мавзолею нашим переможцям?
Все це, звичайно, повною мірою стосується відносин Греції до Риму, який її завоював, і такою ж повною мірою – до відносин України й Російської імперії в 17 – 18 ст. Оце й є текст з подвійним дном – кожен може вибирати той зміст, який йому подобається, або слухати їх паралельно, поліфонічно.
Римляни зі свого боку характеризують Грецію так :
Такі ж і їх поети:
на грецький лад Горація спартачить,
і вже вінець на чолі – лавреат!
Тут важко не побачити натяку на І.Котляревського: «Енеїду» українці вважають визначним твором, а україножери – партацтвом.
Рим Греції дав спокій і закон,
чого вона не мала споконвіку.
І тут важко не побачити зближення між добою Руїни 17 ст. в Україні і безкінечними війнами грецьких полісів у 5 – 2 ст. до н.е. Ці війни припинились, коли всі їх учасники були завойовані Римом; українська руїна скінчилась на тому, що Україною опанувала Москва і завела свою адміністрацію.
А Греція в своїй преславній школі
навчила Рим лиш бабських теревенів,
що тільки нам релігію зганьбили.
Конфлікт в російському православії в середині 17 ст. стався через те, що київські вчені (випускники Києво-Могилянської школи) переконали патріарха Нікона виправити богослужбові книги. Це виправлення було доречним з точки зору наближення до грецьких оригіналів, але частина російського суспільства цих новацій не сприйняла, і закипіла жахлива релігійна війна, відома під назвою розколу.
В їх навіть мови не було ніколи!
Авжеж, був іонійський діалект,
аттічний, ще не знаю там який, –
що не письменник, то й балачка інша.
Ці закиди, слушність яким визнає навіть філелін Меценат, нагадують закиди україножерів початку 20 ст. на адресу української літератури, яка на той час справді писалась на двох основних діалектах (наддніпрянському та галицькому).
На підставі цих фрагментів я роблю висновок, що в поемі другим дном Греції є Україна, а другим дном Риму – Російська імперія. Разом з тим основні герої та ситуації поеми досить узагальнені й абстраговані від реалій початку 20 ст.; розшукувати, хто з сучасників Лесі Українки ховався під іменем Антея, а хто – Мецената, є справою марною, бо темою поеми є зіткнення двох непримиренних ліній поведінки, а не зображення конкретних осіб. Тому в цілому метод поеми є методом подвійного дна, а не методом маскування (алюзій).
Отже, як має поводитись український митець в умовах ворожого іноземного панування ?
Панівні кола пропонують йому капітуляцію :
Я покажу Корінфові, що треба
римлянина для цінування хисту,
інакше хист лишиться неужитком.
Так чинять учні Антея (Хілон) та його друзі (Федон), цього ж прагне його дружина Неріса – але всі їх умовляння і пропозиції розбиваються об тверду волю Антея – не схилятись перед ворогом. Це несхиляння Антей розуміє надзвичайно широко, навіть фанатично, так що для нього не залишається ніяких можливостей для примирення з дійсністю. Можна сказати, що Антей – це друге, виправлене й доповнене видання Міріам, так би мовити Міріам++.
На думку Антея, капітулювати – це поїхати до Риму (імперського центру), щоб розвивати там мистецтво імперії; це пристосовувати свою творчість до смаків і вимог панів-переможців; це продавати свої твори ворогам або працювати на їх замовлення. Такі означення капітуляції можна вважати загальновизнаними, але Антей іде значно далі : він бачить капітуляцію навіть у виконанні своїх творів для ворогів, навіть у відвідинах парадного обіду (оргії), урядженої ворогами для своїх, тобто ворогів Антея.
Кожне ухилення від накресленої лінії поведінки він рішуче й без вагань засуджує як зраду :
– Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти
без хліба і без слави?
– Се повинен
терпіти еллін, коли хліб і славу
здобути може тільки з римських рук.
Антей не хоче зважати ні на які обставини й умови, ні на матеріальну скруту, ні на товариські зв’язки, навіть на свою сім’ю. Він не хоче знати, що люди можуть бути слабкими і що той тягар простування прямою лінією, який він несе не відчуваючи, виявляється для інших нестерпно важким. Подібно до легендарного Кітовраса, який міг ходити тільки по прямій, Антей теж не хоче і не збирається вникати у переваги обхідних шляхів і кривих ліній.
Оця фанатична відданість раз обраній лінії поведінки зближає Антея з іншим митцем, створеним руками Лесі Українки – з Річардом Айроном, героєм драми «У пущі». Оскільки ця драма написана без подвійного дна, то я зараз тільки відзначаю цю подібність, залишаючи докладну розмову про Айрона до слушного часу.
Несприйняття ворогів під будь-яким соусом (як безпосередньо-їстивним, так і метафоричним) є тільки негативною стороною програми Антея. На відміну від багатьох інших героїв Лесі Українки, він має і чітку позитивну програму :
– Чого ж ти ждеш?
– Признання в ріднім краї
без помочі ласкавих переможців.
Цей афористичний висновок є підсумком роздумів Лесі Українки над завданнями українських митців, є граничним виразом того, що може й повинен бажати собі діяч української культури. Це – не тільки підсумок творчості поетеси, але й своєрідний заповіт наступним поколінням митців.
Слід визнати, що серед цих наступних поколінь виявилось значно більше Федонів та Хілонів, ніж Антеїв. Хілони 20-го століття не тільки прославляли своїх панів-гнобителів, але й ганили все українське (такого простодушні старорежимні Меценати не здогадались вимагати від своїх панегіристів). З настанням незалежності України всі оці Хілони, не змигнувши оком, оголосили себе оборонцями і хранителями національної культури в умовах тоталітарного режиму. Не знати, чому тут дивуватись більше – чи безсоромності «хранителів», чи мізерії культури, яка потребувала для своєї «оборони» таких химерних способів…
Але ж Леся Українка не винна з того, що наступні покоління зійшли зі шляху Антея.
