Поетичний процес межі століть: Леся, Вороний, САмійленко та інш.

2.Лірика М.Воронного: тематика, філософічність, основні мотиви, символи, жанри.

Один з перших символісті, написав перший маніфест українського модернізму.

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»).

1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.

Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури.

Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1911) «В сяйві мрій» (1913) «Євшан-зілля» (1917). «За Україну» 1921)

3.Тематика, провідні мотиви, жанри лірики, засоби версифікації поезій В.Самійленка.

Літературна спадщина охоплює ліричні, гумористичні та сатиричні поезії, фейлетони та драматичні твори.

Самійленко глибоко усвідомлював велике значення поезії в житті суспільства та людини. Патріотичним почуттям пройняті поезії, присвячені пам'яті українських письменників.

Високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка».

В ряді віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині і людству.

Пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.).

В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898). У багатьох віршах використовує окремі образи та художні засоби української народної творчості. Майже завжди відчувається специфічна удавана наївність оповідача, властива для народного українського гумору.

Вірш «Ельдорадо» одразу набуває популярності серед прогресивних кіл інтелігенції. Поет часто читав його у колі друзів та знайомих, не раз доробляв та доповнював новими сатиричними куплетами, внаслідок чого існує декілька авторських варіантів вірша. В «щасливі» країні всі люблять волю, але за неї потрапляють в острог. За правду «дякують» батогами; карають лише бідних; розпалюють ворожнечу між народами; цензура «все черкає»; уряд висилає письменників до Сибіру. Остання строфа прямо вказувало, що річ йде про царську Росію. Вперше вірш був опублікований в Галичині у 1887 р.

«Пісня про вищого Василя» - травестія на пушкінського «Віщого Олега», в якій автор висміяв цензорів. За формою нагадує твір Пушкіна. Розповідається про огидні вчинки цензора Василя Рафальського.

4.Поема «Герострат» В.Самійленка: сюжетні джерела, тема, композиційна специфіка, провідні образи.

Важливі філософські питання підносить у своїй поемі-монолозі «Герострат» (1888) Володимир Самійленко. В основі твору лежить історичний переказ про спалення в античній Греції, в Ефесі, прославленого храму Артеміди Геростратом. Проте, в поемі В. Самійленко менш за все дбає про історичного Герострата, хоча по можливості зберігає історичні обставини і місцевий колорит.

В. Самійленко значною мірою модернізує сюжет, точніше образ головного героя твору. За складом мислення, поглядами на світ, психічним життям герой поеми В. Самійленка більш схожий на інтелігента кінця ХІХ століття, ніж на дійсного Герострата, що жив у четвертому столітті до нашої ери. Це атеїст, матеріаліст, що задумується над розвитком всесвіту, вічним плином матерії в часі і просторі, над місцем людини в цьому гігантському потоці. Його не задовольняє і тривожить те, що людина, мислячий дух, який збагнув будову всесвіту і матерії, безслідно зникає з життя.

У Герострата виникає думка покінчити з коротким, нікчемним життям, та далі він відчуває, що цього зробити не зможе, бо «не тому життя свого рішатись, хто тільки вічністю задовольниться». Тоді міркування його йдуть в іншому напрямку. Пригадуючи імена героїв, славетних поетів, що живуть у пам'яті людей, хоча самі давно відійшли з життя, Герострат приходить до висновку, що можна фізично зникнути з життя, хоч «себе частину тут покинуть, і частку ту, ім'я, зробить безсмертним». Героя охоплює бажання зробити щось надзвичайне, величне, безсмертне, щоб залишити своє ім'я в пам'яті поколінь. Та раптом він згадує, що його намагання прославитись в корисному і величному не дали результатів. Він не здатний на військову доблесть, бо боягузливо втік з поля бою. Не створив він поеми, на яку покладав надії, бо його спроба цього плану викликала лише сміх і глузування. За інше він навіть і не брався, бо «знав кінець, іще й не починавши».

Егоїстичне бажання прославитись будь-яким чином, жадоба помсти людям за свою нікчемність породжують в голові Герострата страшне рішення. Він вирішує спалити красу і гордість древньої Еллади, витвір генія народу, його зодчих та майстрів - чудовий храм Артеміди, в такий спосіб зробивши своє ім'я безсмертним.

І коли підпалена ним будова горить в шаленому полум'ї, Герострат відчуває сатанинську насолоду: врешті ціною страхітливого злочину він досягає ганебного безсмертя.

Образ Герострата В. Самійленко створює в поемі скупими засобами, лише за допомогою самохарактеристики і саморозкриття. Роздуми героя над життям і смертю, над питаннями безсмертя, що бентежать його душу, роздуми над величчю і незбагненністю світобудови у певній мірі ріднять цей образ з Каїном із поеми І. Франка «Смерть Каїна». Та у порівнянні з Франковим Каїном Герострат з однойменної поеми В. Самійленка - постать значно трагічніша.

Якщо Каїн знаходить мету життя, моральне заспокоєння у любові до людей, праці для них, то Герострат в ім'я особистого прославлення вчиняє антилюдський ганебний злочин, цим самим назавжди відгородивши себе від людей.

5. «У Гайхан-бея» В.Самійленка: жанрова специфіка, сатира, гротеск.

Збагатив літ. Віршем-роздумом, віршами з драматичними моментами, сатиричними творами.

Автор визначає жанрову форму як фантазія-сатира у двох діях. Вперше надрукована 1917 року у Львові. Самійленко визначає її як сатиру на російський уряд під виглядом Туреччини. Простежують шляхи перетворення символів на поняття, які в контексті драматичної дії сприймаються як алегорії.

Автор знайомить нас з урядом правителя провінції Гайха-бея за допомогою епізодів його офіційної щоденної роботи (написання "докладів" про заборону, роботу товариств- міністерств, арешти, повішання тощо) та любовної лінії Галіми, дочки правителя, і Селіма, його коханого, секретаря "Товариства примусового збору вільнх дарунків". Якнайкраще представлений образ Гайхан-бея. Він виявляє неабияку "творчу натуру", наказавши дитині представлятися "я, дочка фернамбука Гайхан-бея, правителя всього острова, на якому ми маємо приємність жити...". Називає себе видатним вченим, що написав 115 доклдів-монографій, проте його ж "дурна" дочка переконана, що він автор 30 тисяч відозв і циркулярів. Актуальність цих докладів автор підкреслює видумкою Галіми: "...докладом куховарка накрила глечик сметани" Селім заради кохання Галіми намагається тимчасово підлаштуватися під урядові правила, від яких йому сумно, "що аж нудить". Бей так марить своїми обов'язками, що навіть тримає під підозрінням власну дочку. "Признаюся, що мені легше повісити 10 соціалістів, котрі навіть не соціалісти, ніж з тією граматикою...". Він упевнений, що робить свою справу сумлінно, хоча виглядає дурнуватим (не знає про існування о. Сицілія, тому наказує повісити сіцілійця, бо впевнений, що він соціаліст, як і соціолог). Його новий доклад - "астрономів — до біса", слідкувати за зорями буде поліція. Коли Селім зізнається Бею у коханні до дочки, він говорить принести кіпу документів про його політичну благовірність, 3 фотокартки тощо.

Фінал — Селіма звільняють з-під суду, вони одружуються (але повинні написати письмовий запит). Бей: "Зараз будемо пити за щастя молодих і за процвітання нашого ідеального державного ладу". У відповідь Селім: "Що мало не довів мене до шибениці?".

6. Гумористичні та сатиричні поезії Самійленка.

Народився в м. Великих Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Син наймички та поміщика, який рано помер. Добру освіту допоміг отримати багатий батьків родич. Навчався у Полтавській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Входив до літературно-мистецького гуртка "Плеяда". В останні роки жив у м. Боярціна Київщині, де й похований.

Виявив себе у жанрах ліричної поезії та гумористично-сатиричній, відомий і як перекладач поезій Беранже, Байрона, Верхарна, Пушкіна, комедій Мольера та ін. (знав дев'ять мов).

Талант Володимира Самійленка найповніше виявився у його гумористичних та сатиричних поезіях. Особливу майстерність виявив митець у викритті тогочасного суспільного ладу і в розкритті справжнього обличчя українських лжепатріотів. У цьому він продовжував традиції Тараса Шевченка. Кращими творами Володимира Самійленка на ці теми є «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Слова і думки» (1917), «Патріоти» (1889), «На печі» (1898), «Дума-ця-ця» (1907).

Іван Франко писав, що В. Самійленко «показує реальні картини живої дійсності або схоплені в дзеркалі своєї душі карикатури, не раз ближчі до дійсності». В. Самійленко досяг високої майстерності у віршуванні. Використовуючи форми сонетів, секстин, октав, гекзаметрів тощо, він уже цим самим вів боротьбу проти примітивізму й штампів, поширених тоді в українській поезії. Особливу сторінку творчої спадщини В.Самійленка становлять сатиричні та гумористичні поезії, в яких митець висміює негативні вчинки своїх земляків-українців, їх неробство та боягузтво, псевдопатріотичне базікання про високі матерії.

Великим успіхом серед студентської молоді користувався сатиричний вірш "Ельдорадо" (1886), який завдяки своїй викривальній силі, спрямованості став своєрідним студентським гімном. Хоч на початку вірша мова йде нібито про якусь казкову країну, та зовсім не важко зрозуміти, що криється під її символом:

Десь далеко єсть країна

Пишна, вільна, щастям горда,

Кожний там живе щасливо -

Держиморда, держиморда.

Останній рядок строфи недвозначно натякає на самодержавну Росію.

Гостро й влучно висміював В. Самійленко негативні риси земляків-українців, їх неробство та боягузтво, псевдопатріотичне базікання про "високі матерії". У цьому плані показовим є вірш "Патріоти" (1899) з простим сюжетом: двоє хлопців базікають про "долю землі", а третій стоїть собі мовчки, бо "він мовити красно не міг", хоч щиро вболіває за долю своєї безталанної України. Та за цим нескладним сюжетом криється глибока мораль. Автор доводить, що мало самого лише співчуття і словесного захисту народних прав, розумів "про окремість натури", "давність своєї культури", фантазій про те, "як дійде народ своїх прав". Мало й мовчазної підтримки неосвічених патріотів - таких, як третій хлопчина:

Вбачались йому патріоти Із купою слів голосних, А поруч мільйони голоти, І темність, і вбожество їх. У своїх творах Самійленко використовував:

-      Гумор - доброзичливий сміх, спрямований на викриття певних вад людського характеру чи недоладності в житті людей, у їх поведінці; спосіб зображення комічного.

-           Сатира - вид художньої літератури у прозі чи віршах, де зображення здійснюється через різке осміювання, критику всього негативного. Об'єкт висміювання часто малюється в перебільшеному смішному чи комічному вигляді. У вузькому значенні — вірші з таким змістом.

-        Антитеза - стилістична фігура протиставлення явищ, предметів, характерів, посилює змістовне й емоційне звучання твору. Використовується і віршах прислів'ях та приказках, у назвах книг і творів.

-        Іронія - троп: приховане кепкування, глузування. Також уживання слова в оберненому, протилежному значенні. Наприклад, із серйозним виглядом удавано стверджують протилежне тому, що думають у дійсності про якесь явище чи людину. Іронія може бути доброзичливою, сумною, злою, дошкульною, гнівною. Дошкульна, гнівна іронія близька до сарказму.

!!! Додаток. Поза питань. Творчість О. Олеся.

Починаючи з перших збірок — «З журбою радість обнялась» (1907), «Поезії» (1909), «Твори» (1910) — митець уміло поєднував інтимну (насамперед любоен) лірику з пейзажною та громадянсько-політичною. Збірки, написані в еміграції: «Чужиною» (1919), «Поезії» (1931), «Кому повім печаль мою» (1931), насамперед перейняті мотивом ностальгії. Не обминув поет і болісну тему голодомору 1921-1922 рр. (цикл «Голод»), створив також низку іронічно-сатиричних відгуків про емігрантське життя: збірка «Перезва» (1921).

Чимало творів написав Олесь для дітей. Це вірші, віршовані казки і п'єси — «Злидні», «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок» та ін

Митець працював переважно в неоромантичній манері. Серед найхарактерніших стильових ознак його поезії:

•  загострена чутливість; тонке художнє сприймання світу, нестримне поривання до краси;

•  щирий ліризм, сповідальність;

•  глибоке відчуття й оригінальне переосмислення фольклору;

•  часте використання антитез контрастів;

•   майстерне відтворення в слові тами звуків і кольорів довколишнього світу, вишукана мелодійність.

Усі щойно згадані риси виразно проступають уже у вірші, що дав назву першій збірці, «З журбою радість обнялась...». Як бачимо з вірша, журба і радість, щастя і мука, смерть і воскресіння, день і ніч — ці антитези завжди переплітаються у світовідчутті й творчості митця, власне, як і в реальному житті, що зіткане з химерних суперечностей. Цю закономірність майстерно втілюють визначальні художні засоби вірша — антитеза й оксиморон.

У деяких творах митця переважає поетика символізму (драматичні етюди «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Ніч на полонині»). В антиімперській, антикомуністичній п'єсі «Земля обітована» проступають риси драми абсурду.

7. Збірка «З журбою радість обнялась» О. Олеся: ліричний герой, провідні мотиви, символи, версифікаційна майстерність.

У 1907 році вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась»

За словами О. Олеся, життя непередбачуване, різноманітне, ньому постійно переплітаються радість і журба. І треба сприймати це як даність, як день, що змінює ніч, і як ніч після дня. Слова цієї поетичної мініатюри: «з журбою радість обнялась» — стали крилатими.

Радість і журба злилися в поезіях Олександра Олеся - тонкого лірика, співця краси й кохання. Його твори сповнені глибоким ліризмом, щирістю й подекуди сумом. Так у житті переплітаються щастя і горе, сльози і сміх, біле і чорне. Тому назва першої збірки поета видається симсволічною: журба і радість - одвічні супутники людської долі:

В обоймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто - не знаю я...

У багатьох віршах Олесь намагається передати сприйняття світу, природи через звуки і барви ("Є слова, що білі-білі..."). Мабуть, саме тому велика кількість його поезій покладена на музику. Так, наприклад, романс "Чари ночі" має кілька варіантів музичного супроводу; ця пісня давно вже стала народною:

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, -

Знов молодість не буде!"

За жанром це романс, не випадково він став популярною народною піснею. Автор закликає читача влити «струмінь власної душі» у «шумляче море» краси весняної природи, до дна випити чашу щастя молодості й кохання, тим паче, що щастя надто швидкоплинне. Отже, краса життя, краса кохання — над усе. Такий провідний мотив твору.

Провідна ідея твору, як, мабуть і всієї творчості Олександра Олеся, - гармонія людини і природи. Цей вірш називають гімном життю, весні, коханню. Автор закликає любити життя, не забувати про те, що воно - мить, так швидко спливає, тому треба насолоджуватися кожним прожитим днем, кожною хвилиною:

Лови летючу мить життя!..

...Гори! Життя - єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.

Але помилкою буде вважати, що Олесь обмежувався сферою інтимної лірики. Тематика громадянської поезії митця різноманітна: поет-патріот вболіває за Україну, докоряє землякам за рабську покору, короткозорість, обмеженість, закликає до боротьби за свободу, спонукає поважати мову рідної землі. У вірші "О слово рідне! Орле скутий!" слово є символом усього рідного, найдорожчого: це спадок батьків, втілення краси природи, степів, лісів, Дніпра. Через твір проходить думка про те, що для поета слово є

тією зброєю, за допомогою якої він бореться з несправедливістю, злом, жорстокістю, захищає Батьківщину:

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй смій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Але про що не написав би Олександр Олесь, - про кохання і природу, про Батьківщину, народ і рідне слово, - в його поезіях мотив журби і радості, що утворюють єдине ціле. Сум змінюється надією на краще. Нелегким було життя поета, але він зміг залишити по собі неоціненний спадок - слово, що зберігається в пам'яті народу.

8. Збірки поезій «Чужиною», «Поезії. Книга Х» Олеся: провідні мотиви, образи- символи.

У 1919 р. О. Олесь виїхав за кордон. Здавалося, ненадовго, а вийшло назавжди. Відень, Берлін, Прага — місця проживання поета, але думки, спогади, надії, минуле і майбутнє — все було пов'язане з Україною. У Києві залишилася дружина з сином, за якими він дуже сумував. З 1923 р. живе в Чехословаччині, тут, на Ольшанському кладовищі у Празі, поет похований. За могилою доглядає син Олесь Кандиба. Поруч — могили російських письменників, зокрема Аркадія Аверченка, матері Володимира Набокова — Гелени Набокової. Якою трагедією стала для них еміграція — важко сказати. А ось для О. Олеся, і про це свідчить насамперед його поезія, вона — невгамовний біль, печаль, відчуття нудьги і самотності. Цими настроями пройнята перша «закордонна збірка» — «Чужина» (Відень, 1919). У 1927 р. він напише:

Чужина — могила, чужина —

труна.

Душа на чужині, як чайка сумна,

Літає і квилить в сльозах без гнізда:

У часи голодомору 1921 р. поет працює в закордонному українському товаристві у справах надання допомоги голодуючим. І знову благає:

О, принесіть як не надію,

То крихту рідно? Землі...

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію..

Водночас він дуже критично ставиться до представників еміграції, що оточували його, до самого себе, розчарованого і зневіреного. Схожі настрої у збірці «Поезії, кн. X» (1930).

Трагічна доля випала українській революції: молоду українську державу душили зовнішні інтервенти, роздирали внутрішні суперечності. Політична неписьменність і національна затурканість мас приносять поетові гірке розчарування.

Тяжкі настрої автора передані у віршах збірки "Чужиною" (1919).

9. Сатиричні поезії збірки Олеся «Перезва» емігрантські мотиви, тематика, засоби сатири.

«Перезва» - низка іронічно-сатиричних відгуків про емігрантське життя. Збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця.

Проте поет так і не спромігся на остаточні висновки чи рішення. Гостро-емоційно сприймаючи удари долі, він ладен вбачати у них непоясниме наслання, прокляття.

Вони зійшлися, небораки,

В ім'я найвищої мети,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

Це вірш із книги "Перезва" (1921р.), яку поет видав під псевдонімом В. Валентин і спорядив таким зверненням:

"До читачів!

(Коли будуть).

Я дуже перепрошую, що випускаю першу свою книжку без портрета і критичної розправи. Повірте, це не із скромності, а із-за браку відповідних коштів.

Автор"

Треба було мати велику мужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків, які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують і бідують... Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою "Емігрантська перезва".

Олександр Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крок бодай перед власною совістю, то впадає у відчай:

О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнанні в холодних світах, Ми своєї землі не побачимо... Тільки, може, у мріях, у снах. І чому по світах ми блукаємо, І який ми спокутуєм гріх, Ми ніколи до суду не взнаємо Від людей ні чужих, ні своїх!

10. Ідейно-художній аналіз символістського драматичного етюду Олеся «По дорозі в казку»

У 1914 р. вийшла друком збірка О. Олеся «Драматичні етюди». В ній уже переважає символістська поетика. Митець успішно продовжив, збагатив українським колоритом традицію європейської символістської драми (Генрік Ібсен, Герхарт Гауптман, Моріс Метерлінк).

Провідні мотиви цієї течії — вічне прагнення людини до кращого, досконалішого життя, туга за сонцем, світлом, «блакитною трояндою» ідеалу й болісне зіткнення цих мрій із суворою, приземленою дійсністю.

Одна з основних тем тогочасної символістської і загальномодерністської літератури — трагічне протистояння непересічної особистості, героя-одинака й сірої, байдужої чи й озлобленої маси («Бранд», «Ворог народу» Ібсена, «Затоплений дзвін» Гауптмана, «Мойсей» І. Франка, «Раїа тогдапа» М. Коцюбинського, «Блакитна троянда», «Лісова пісня» Лесі Українки, «Царівна» О. Кобилянської).

Розробляє цю тему й О. Олесь у драматичному етюді «По дорозі в Казку» (1908). Символіка твору досить прозора. Народ заблудив у лісі й не може знайти стежки, щоб вийти з темряви на світло. З'являється Він — юнак, який береться вивести заблуканих із мороку й указати їм шлях у прекрасну країну Казку. Одначе із часом Він починає сумніватись у своїх силах, усвідомлює, що ще не доріс до місії провідника. Під впливом сумнівів героя зневірюється й народ. Можна здогадатися, що описана ситуація символізує суспільні настрої часів реакції після поразки Революції 1905 р.

І все ж автор, як і у вірші «Айстри», пропонує не втрачати надію: наприкінці твору з'являється хлопчик із Казки і розповідає вмираючому героєві, що там завжди сонце. Цей персонаж символізує моральну чистоту й правдивість ідей, які проголошував Він. Отже, провідник не помилявся, а лише зневірився і завагався, що й спричинило поразку в пошуках шляху до омріяної Казки. Передчасною загибеллю героя О. Олесь застерігає духовних лідерів народу, закликає їх не розчаровуватися, а свято вірити в досяжність ідеалів, бути витривалими й незламними.

Отже, письменник порушує традиційну для неоромантизму й символізму тему — народ і провідник на шляху до мети, порятунку.

Драма «По дорозі в Казку» безпосередньо перегукується з поемою І. Франка «Мойсей», де аналогом Казки виступає земля Ханаан. Ні Франковий, ні Олесів герої не потрапляють до омріяного краю. І все ж існують великі відмінності між цими творами.

Мойсей виступає лише як провідник волі Єгови, хоча й несе частку особистої відповідальності. Саме за своє невір'я (навіть миттєве) його не допущено до Ханаану. У драмі «По дорозі в Казку» ситуація інша. Люди живуть у страшному лісі, де немає нічого «рідного й знайомого», і кажуть: «Ти сам йди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем». Герой, провідник, — цілком самостійний, не керований жодною вищою силою. Він сам приймає рішення вивести народ із темряви і сам же зневірюється у своїх силах (немає тут і франківського демона-спокусника Азазеля), сам несе відповідальність за свою слабкість.

Країна Казка — символ неоднозначний. Зрозуміло, що це — щось нове, там завжди сяє сонце, але виникає запитання: а що ж за нею? Невже поступ спиниться, коли нарешті розчиниться золота брама? Може, саме тому люди залишаються в лісі? Це ж запитання не вирішене самим автором, і в цьому полягає таємничість етюду. Цілком можливо, що саме дорога була метою мандрівки, а не Казка. Дорога (як і сорокарічні мандри гебреїв пустелею в «Мойсеї») перетворюється на символ блукань, страждань, які допомагають очиститися від темряви примітивного себелюбства, страху, недалекоглядності.

Знову ж таки символічно, що єдиним мешканцем Казки є хлопчик «років десяти» — це молоде покоління, для якого «ми будемо йти вперед і грудь.ми дужими дорогу пробивать». Отож зберігається надія, що знову колись з'явиться герой, який поведе людей до світла.

Важливе значення має також образ Дівчини. Вона залишається однією з тих, хто «йде зустрічати ранок», на відміну від юрби, що вбиває провідника. Фігура Дівчини підкреслює розкол, який відбувся серед людей. Більшість із них уже не прагне ввійти до Казки, але невелика когорта сміливців хоче продовжувати шлях. Крім того, Дівчина — уособлення віри в себе, у власні сили, духовної міцності, символ світлих днів майбутності, яких Він не дочекався. «По дорозі в Казку» показує боротьбу, а не перемогу — у цьому особливість етюду.

11. «Ніч на полонині» О.Олеся

«Ніч на полонині» - найліричніший і найбільш сценічний з драматичних творів О.Олеся. Його ставили у Пряшівському і Львівському театрах. Народнопоетична стихія, розлита по всій сюжетній канві, пластично передає картини природи, закони її реального і казкового світу., найінтимніші людські переживання. Фантастична Мавка не піддається застережжю лісових істот, вона прагне земного кохання, домагається його, бо діє настирливіше, ніж Марічка. Для Мавки саме вона, дівчина з села, зруйнувала її щастя. Після смерті Марічки (при сприянні злих духів, намовлених Мавкою), здавалось, вже немає перешкод, або побратися Івану і Мавці. Однак відбулося порушення гармонії людини і природи, довічної людської моралі і совісті. Через те О.Олесь і зозв'язує драматичний конфлікт згідно з народними настановами: немає щастя, здобутого чесним шляхом, за рахунок іншого і на користь іншому.

Цей твір, як і драматичні казки першого періоду, утверджував перемогу добра над злом, світла над темрявою, весняної повені над кайданами зими, світлої казки над

понурою дійсністю, вищих загальнолюдських інтересів над дрібними, міщанськими. За рік до смерті О.Олесь, підсумовуюч зроблене, серед найкращих своїх твориів недаремно назвав «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Ніч на полонині».