Драгоманов поставив перед собою мету — довести можливість окремого розвитку локальних українських літератур «під одним спільним, російським дахом» (І. Франко); через російську літературу розширити український напрям і, отже, підірвати галицький клерикалізм і бюрократизм, обернути молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна самосвідомість постане сама собою.
Це була перша літературознавча стаття М. Драгоманова, до того ж написана українською мовою.
Зупинившись на питаннях суспільно-політичного і літературного руху в Росії, Україні та Галичині, Драгоманов робить стислий огляд російської літератури XIX ст.; міркує про панславізм, слов'янофільство й українофільство; про діяльність москвофілів і народовців, різко критикуючи їх.
Він прагне з'ясувати, «що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є., які потреби і які обставини суспільно-політичні викликали до життя цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? Які шанси може мати для будучого розвиття україн-ська література і яка, при тих обставинах, у котрих вона находиться, може бути дорога, котрою мусить іти українська література, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові!» .
Визнаючи право українського народу на розвиток своєї власної літератури і мови, Драгоманов, як і Костомаров, не бачить ні можливості, ні потреби розвивати її за межами «простонародної», «домової», «для домашнього вжитку» літератури. Російські українці здавна зжились з російською літературою і самі працюють у ній, то вони, на думку Драгоманова, майже не мають шансів виробити поряд з російською літературою не лише рівну з нею, а й слабшу від інших, віддаленіших від Росії, слов'янських племен.
Бо хто з українців російських задумав би перекласти Бокля або Дарвіна українською мовою, то витратив би на це вдвоє — втроє більше часу, ніж на таку роботу російською, та й не знайшов би і третьої частини читачів і мусив би збанкрутувати. «Ось де основний ре-зон, — пише він, — од чого д. Куліш переводив Маколея на російську мову, а п. Костомаров писав свої «Две русские народности» теж не по-українському; а другий резон — що, значиться, не тільки українська публіка, але й самі українофіли тепер не дуже — то журяться тим, що пишуть не чисто по-українському» .
Це було нігілістичне ставлення Драгоманова до української літератури, коріння якого — в його космополітизмі. В листі до М. Бучинського, визначаючи розвиток української культури, він підкреслював, що в цьому питанні не буде успіху, «поки не підведемо наших національних тенденцій під широкий космополітичний грунт».
Підкреслюючи оригінальність і високий ідейно-художній рівень російської літератури: Рилєєва, Грибоєдова, Лермонтова, Пушкіна, Герцена, Гоголя, Чернишевського, Тургенєва, Драгоманов принижує українську літературу. Із стислого огляду української літератури першої половини XIX ст. Драгоманов доходить висновку, що всі українські твори залежать від літературного процесу Росії: поява «Енеїди» І. Котляревського завдячує бурлескно-травестійному жанру в російській літературі; розвиток українського романтизму і сентименталізму не відбувся б за відсутності їх у російській літературі. «Українська ж література, — писав він, — або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, — не могла вислідити за цим прогресом російської і великоруської літератури — і то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентименталізмом і Кармазін» .
Визначивши українську літературу як «дитину Росії XIX віку», котра «через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією» , Драгоманов стосовно української літератури припускається поблажливо-батьківського тону, як личить говорити до дітей і про дітей. Такого ж тону дотримується автор статті і щодо Шевченка.
Досить сміливо він дорікає Шевченкові за «брак освіти», «європейської школи, звужений погляд на Україну», що зводиться до: «ревіли гармати», «танцювало лихо!», «воля козацька» у ранній творчості; за «недостатнє обрамлення своїх творів, особливо в «Тарасовій ночі» і «Гайдамаках», в яких Шевченко нібито поступається М. Гоголю з його «Тарасом Бульбою». Тому, на думку Драгоманова, і В. Бєлінський, який дотримувався тоді гегеліанської державної доктрини і, «як чоловік тонкого естетичного чуття, не міг, не будучи українцем, находити смаку у — скажемо правду — дуже необроблених і часом безпорядочних писаннях нашого великого Кобзаря і, яко гуманіст і мало знаючий історію відносин поляків і русинів, трохи жахавсь кровавих картин, котрі, як здавалось йому, з дуже великою суб'єктивністю змалював Шевченко» .
Стаття буквально шокувала галицьких і російських українців і викликала зливу відгуків, що започаткували велику літературну дискусію 1873—1878 років, у якій узяли участь галицько-українські письменники старшого і молодшого поколінь. «Пан Українець (Дра-гоманов) у своїй статті «Література російська, великоруська і т. ін.» зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, — відповідав І. Нечуй-Левицький Драгоманову, — По виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або старша на літа під своєї мами... Шановний пан Українець, познаходивши в великоруській літературі батьків та кумів для українських письменників, забув знайти там такого кума, що держав до хреста Шевченкову музу. Це зовсім подібне на «Любопытного» в байці Крилова, котрий «слона-то и не приметил» між букашками та таракашками. Конечно, ми говоримо тут не про масу писаного паперу, а про літературне прямування, про глибоку основу й її душу».
Новими, незвичними і «крамольними» для українського суспільства були погляди Драгоманова на національне питання, «національні святощі», що йшли врозріз з усталеними постулатами українського національного катехізису. Драгоманов намагався довести, що причиною відсталості українофільства взагалі й української літератури зокрема є надання переваги націоналізмові, партикуляризму над загальними європейсько-російськими ідеями; що українська національна ідея і традиція тільки тоді мали сенс і вагу, коли вони йшли однією дорогою з росіянами і «про своє розказали, і других навчили» — російською мовою. Драгоманов упевнений, що різко поставлена українська сепаратистично-національна програма, «націоналізм з вузив і обезсилив українофільство і прогрес української літератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоч трохи уперед, то ще більше силою прогресу загальноросійського, ніж місцевими, чисто українськими елементами».
Такі ж думки Драгоманов висловив у статтях «Малорусское литературное движение в 1874 году», «Українське письменство 1866— 1873 років» (1873—1874), «Русские литературные общества в Галиции» (1875), «Галицько-руське письменство» (1876), «По вопросу о малорусской литературе» (1876); «Три листи до редакції «Друга» (1875—1876), кинувши виклик не лише галичанам, а й наддніпрянцям.
Неприйнятною для українсько-галицьких письменників була порада Драгоманова пошанувати російський народ, включаючи в свої твори теми «про краї великоруські, про устрій держави, про загальні цілі й інтереси Росії, котрі так торкаються щоденного життя і українця: б) у правописі і в) у мові».
Цю пошану росіянам, за Драгомановим, треба виявляти не інакше, як російською мовою, — і краще, і зручніше, і набагато легше, оскільки українська термінологія ще надто бідна, мало розроблена. «Націоналісти попереду усього будуть ставити одрубність, оригінальність і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни зовсім народні [...] або одшукувати слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальших од того, од котрого хочеться оборонити автономію свою».
Драгоманов застерігає українських письменників від такої «безплідної праці» і радить їм «усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і понятий», звертатись до російської мови, де багато характерних слів, дуже близьких до українських».
Така позиція Драгоманова щодо української мови явно була до вподоби її недругам. П. Валуєв міг «ілюструвати» свій сумнозвісний вердикт: «Української мови нема, не було і бути не може», тим більше, що статтю було надруковано під час його дії.
Заклики Драгоманова до дружби і любові з росіянами в часи неймовірних політичних, економічних і національних репресій також не додавали ентузіазму українцям, особливо російським, котрі на собі перенесли «дари» тої любові, яка в устах О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського асоціювалась з «обрусінням», «русифікацією».
Типовою у цьому зв'язку може бути відповідь Драгоманову О. Кониського в журналі «Правда» у статтях: «Український націоналізм» (1875); «Коли ж виясниться?» (За проводом повісти І. Левицького «Хмари» (1875). Перераховуючи шкоди, що чинить великоруська національність на Україні, О. Кониський закликає українських письменників виявляти той шкідливий слід «великорущини» і помогти Україні: «Я не знаю, чим тут український націоналізм вузький, коли він виступає проти великорущини, котра грає соціальну роль в нашому житті, псуючи гармонію в нашому розвиттю, вносячи моральний нелад в громадські шари й українську сім'ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас на ході нашого вільного розвиття і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику».
Повністю підтримуючи ідею М. Драгоманова про вихід української літератури з вузьких меж хуторянства та етнографізму, О. Кониський заперечує потребу спиратися при цьому на російську літературу: «Але при тому ми бажаємо, щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела, а не перехоплюючи їх з десятих рук. Про історичний український націоналізм ми не маємо на думці тепер говорити».
Великорущина тисне зусібіч. Вона пливе до нас через адміністрацію, губернаторів, єпископів — переважно росіян, через вищі, середні і народні школи; через літературу, через московське військо, через «московське українське дворянство й духовенство, котре робить на Україні великоруське діло. Великорущина загрібає жар в нашій печі нашими ж таки руками».
Великорущина зденаціоналізувала наше дворянство. І хоч вважає себе українським, але мовою, освітою, симпатіями воно великоруське. «Наші багатші пани зовсім не знають народного язика, нехтують ним, як мужичим, не горнуться душею до інтересів свого народу, свого краю». Кониський відзначає своєрідність, відмінність українського націоналізму від загальноприйнятого, оскільки він «не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим-то його не можна назвати ні вузьким, ні нікчемним, а тим більше шкідливим».
1875—1876 рр. Драгоманов пише «Три листи до редакції журналу «Друг». Написані російською мовою, з огляду на читачів і на завдання студентського органу, вони були перекладені І. Франком, одним з редакторів «Друга», і опубліковані в 17-му і 18-му числах (перший), 13, 14, 15 (другий і третій) під псевдонімом Українець.
Листи Драгоманова були реакцією на статтю Галичанина (Гната Онишкевича (1847—1883)), співробітника «Друга», згодом професора української мови і літератури в Чернівецькому університеті, видавця трьох томів «Руської бібліотеки» («Новое направление украинской литературы» (1874)).
Розраховані на галицьку молодь, листи мали агітаційний характер. Піддавши гострій критиці діяльність москвофілів, зокрема журнал «Друг» москвофільської орієнтації, Драгоманов спрямовував молодь на зв'язок з культурою Росії та Наддніпрянщини, радив відмовлятися від рутенської обмеженості в трактуванні мовних, літературних і політичних проблем. Найгострішої критики зазнало «рутенське язичіє», не зрозуміле і не потрібне ні галичанам, ні літературі.
У другому листі Драгоманов настійно радить молоді висловлювати свої думки народною мовою, якщо вони не бажають виокремити освічених людей в особливу касту і приректи їхню діяльність і літературу на завмирання. «Тут нічого ховатися за фразу, що «похлопськи не можна всього висловити». Якщо ми не хочемо виокремити освічені класи в особливу касту, а разом з тим і засудити їх діяльність і літературу на мертвотність і відсутність оригінальності, то ми повинні, наскільки можливо, намагатися виразити наші думки готовою мовою «хлопів», а де не можна, то словотворення наші повинні робити в дусі народної мови в міру можливого народу зрозуміліше» .
У зв'язку з цим Драгоманов радив галичанам читати літературу Наддніпрянської України, через яку Галичина стане ближче до Росії, а отже, міцнішим і глибшим буде вплив російської літератури на формування естетичного смаку молоді. «Мабуть, ми всі російські українофіли, перейшли ту школу, — вивчились напам'ять Гоголя,
Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського, Костомарова і не лише не перестали бути українофілами, в кріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка . Те саме буде зі щирішими та догадливішими із вас. Перейшовши, як належиться, нашу великоруську літературу, вони непримінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім ґрунті се й єсть українофільство» .
Драгоманов перший порушив проблему про призначення літератури — служити інтересам народу: «...нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ. От тут-то у великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов», — писав І. Франко.
Листи Драгоманова виконали своє призначення — за рік москвофільство з його язичієм було витіснено з журналу. «Друг» з органу москвофільської студентської молоді перетворився на орган молодих революційно-демократичних сил Галичини.
Листи Драгоманова були тим ферментом, який збуджував прагнення до знань, до праці: «Наші гадки ідуть межи молодіж незамітно, але сильно, -— писав Драгоманову М. Павлик 2.ХІ.1876 р. — так що молода партія явно вже каже, що львівські «народовці» далеко лишились позаду науки і бачить, що треба вчитися. Дольницького б не пізнали, Франка також. Він хотів було відібрати собі життя (через те), що таке (себто: незгідне з теперішнім його переконанням) уперед думав і писав, і казав, що у цім винен Дольницький... Той чоловік, що казав мені торік: «Я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і про хлопів», тепер зовсім перевернувся, побачити можете із «Друга» (псевдонім — Мирон)».
Роль Драгоманова у подоланні рутинерства, консервативності, провінціалізму, обмеженості була значною, про що писав і Франко: « ...Те, що в нас тоді привикли були звати «драгоманівщиною», був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів — філософічних, політичних чи соціальних, а радше отой моральний імпульс, оте «обличения» духового єства галицького рутенця, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати якихось нових доріг у житті, працювати над собою, держати себе у тузі, доводити до згідності думки з ділами, почувати себе в своїх словах і ділах одвічальним перед безпощадним осудом власного сумління».
У посвяті «Михайлові Петровичу Драгоманову» І. Франко у поетичній формі висловлює свою вдячність за той неоціненний внесок його праць для розвитку поступу в Галичині:
Тобі сей труд! Та ж смілим словом ти
Розбив круг нас невіжості границі!
На світло вирвав нас із темноти,
На волю вивів з мертвоти темниці!
Та ти ж вказав нам путь, куди іти,
Як жизнь і кров до людської скарбниці,
До поступу будови докладати,
Добра собі в добрі для всіх шукати.
Вплив Драгоманова на Франка і галичан не був таким всеохоплюючим, як це намагалися довести кілька поколінь літературознавців. Цей вплив мав як позитивний, так і негативний характер. У юнацькі роки Франко не лише читав Драгоманова, а й листувався з ним. Поступово, під впливом спілкування відмовився від москвофільської мовної мішанини і перейшов на широке використання в художній творчості народної мови.
Не без впливу Драгоманова Франко так швидко еволюціонував до реалізму в художній літературі, хоч на етапі становлення його як письменника Драгоманов більше нашкодив, ніж допоміг, що визнав сам Франко: «Без сумніву, великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але вплив дуже sui generis , більш негативний, як позитивний. Спеціально як белетрист я майже нічого нескористав від нього; він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, а коли де на що й звертав увагу, то тільки лаючись. Посередньо і безпосередньо він пер мене до публіцистики, але й тут не любив думок інших, крім своїх власних. Реасумуючи все, що лишилось мені в пам'яті з його впливу, я казав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цвігав мене. Се була важка школа, тяжча, як у дрогобицьких василіан».
Драгоманов один з перших виступив з протестом проти ганебного Емського указу, написавши брошуру французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом» і з великими перешкодами обнародувавши її в Парижі на літературному конгресі (1878). Голос українця про Україну, про її літературу від найдавніших часів аж до Шевченка і Костомарова включно почула вся Європа.
Восени 1876 р. Драгоманов їде за кордон, маючи чітке й архіважливе завдання: заснувати безцензурний громадсько-політичний і науково-літературний часопис. Для цієї мети київські громадівці зібрали певну суму грошей, зобов'язавшись щомісячно допомагати фінансами, інтелектуальною силою, навіть (за потреби) редакторами.
Драгоманов засновує збірник «Громада» (1876—1882), звертається до українських емігрантів, заохочуючи їх до праці. У передмові до збірника він закликає українських емігрантів не покидати українську справу, де б і в якій іпостасі вони не перебували: «Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, — єсть видаток з української мужицької скарбниці%
