Аспекти аналізу речення:
- Логічний підхід: речення ототожнюють з судженням. Речення – судження, виражене словами.
- Психологічний – речення тлумачать як одиницю, спрямовану на реалізацію емоційно-психологічного стану мовця та особливостей його думки..
- Власне лінгвістичний – в аналізі речення за основу беруть внутрішньо-реченнєві зв’язки.
Член речення - це найменша синтаксична одиниця формально-граматичного рівня. Членом речення називається слово (синтаксичне слово), що виконує в реченні певну синтаксичну функцію, зумовлену його семантико-синтаксичними відношенням до інших слів у реченні та відповідними синтаксичними зв'язками. Розрізняють головні та другорядні члени речення.
- До головних членів речення належать підмет і присудок двоскладного речення та єдиний головний член односкладного речення.
- Другорядними називаються члени речення, пов'язані з головними або другорядними членами різними видами зв'язку і смислових відношень.
- За характером смислових відношень розрізняють другорядні члени речення: додаток, означення, прикладка, обставина.
- Додаток пов'язаний з головним словом об'єктними відношеннями: Дівчина вишиває рушник. Хлопець навчив орла літати.
- Означення перебуває з головним словом в атрибутивних відношеннях: На столі лежали нові підручники. Учителі школи виступили на зборах.
- Прикладка пов'язана з головним словом апозитивними відношеннями: Тільки народ- творець спроможний на збереження пам'яті про минуле заради майбутнього.
Обставини перебувають з головним словом в обставинно-адвербіальних відношеннях: Навесні завжди пахне квітами. Вечорами на пасіці збиралися знайомі.
- Підмет і присудок як головні члени речення
Відповідно до синтаксичної традиції головні члени утворюють предикативну основу речення. У лінгвістичній науці склалося три основні погляди на співвідношення головних членів речення.
Одні лінгвісти вважають, що між головними членами речення наявний субординативний зв'язок і визначальним є підмет (О. Мельничук, О. Шахматов). Підтвердження цьому вбачають у наявності узгодження присудка з підметом (у формах роду, особи та числа).
Другий погляд, який послідовно розвивався в працях дескриптивістів (Л. Блумфільд), пражців (В. Матезіус, В. Шмілауер) та інших лінгвістів (Т. Ломтєв, А. Мухін), базується на тезі про взаємопідпорядкування підмета і присудка. У цьому разі основним виявом предикативного зв'язку є координація,
Треті лінгвісти дотримуються погляду, згідно з яким не існує ніякої відмінності в синтаксичній поведінці підмета порівняно з іншими додатками. Цей підхід найпослідовніше арґументовано Л. Теньєром, К. Бейзеллом, О. Ербеном, Г. Глінцем, І. Кріадо де Валем, О. Холо- довичем.
Найпереконливішим є розгляд підмета і присудка як взаємозумовлених членів речення.
Для підмета властиві такі кваліфікаційні ознаки:
- входить до структурної схеми речення;
- є носієм предикативної ознаки;
- в типових випадках співвідноситься із суб'єктною позицією (семантико-синтаксичний аспект);
- виражається спеціалізованою відмінковою формою (наз. в. іменника, займенника тощо) (формально-граматичний аспект);
- перебуває в двобічному (предикативному) зв'язку з присудком;
- поєднується з присудком координацією як основною формою предикативного зв'язку;
- за прямого порядку слів стоїть перед присудком;
є носієм теми (комунікативний аспект).
