Синтаксичні одиниці

В українському мовознавстві набуває поширення вчення про три синтаксичні
одиниці:
• речення;
• словосполучення;
• мінімальна синтаксична одиниця.
Вивчення синтаксичних одиниць передбачає багатоаспектність підходів,,
зокрема:
• формально-синтаксичний (враховує формальну будову синтаксичних оди­
ниць);
• семантико-синтаксичний, або семантичний (враховує взаємозв’язок фор­
мальної будови і значення синтаксичних одиниць);
• комунікативний, або функціональний.
Чільне місце в сучасному мовознавстві посідає ф у н к ц іо н а л ь н и й п ід х ід до ви­
вчення синтаксичних явищ. Функціональний підхід враховує о б ’єктивно-смисло­
вий зміст речення як відображення явищ позамовної дійсності. Він реалізується в
концепціях:
• американських мовознавців Чарлза Філлмора (нар. 1929), Уолеса Чейфа
(нар. 1927);
• голландського мовознавця Симона-Корнеліса Діка (нар. 1940);
• чеського мовознавця Вілена Матезіуса (нар. 1882);
• українського мовознавця Івана Вихованця (нар. 1935).
Іван Романович Вихованець визначає синтаксичні одиниці за:
• формально-синтаксичними;
• семантично-синтаксичними ознаками.
Мовознавець розглядає синтаксичні одиниці учгфері:
• мови і мовлення;
• синтаксичних зв’язків;
• семантико-синтаксичних відношень;
• структури і семантики речення.
Цікавими й грунтовними щодо визначення синтаксичних одиниць є концепції
американських лінгвістів Ч. Філлмора і У. Чейфа, які значну увагу приділяють дифе-
ренційним семантико-синтаксичним ознакам тієї чи іншої мовної одиниці. Голланд­
і ї Синтаксис як розділ граматики
ський лінгвіст Симон-Корнеліс Дік синтаксичні одиниці досліджує через взаємо­
відношення функціонального і системного аспектів синтаксису.
Чеський мовознавець Вілен Матезіус для виділення синтаксичних одиниць спи­
рається на комунікативний аспект функціонального синтаксису.
З урахуванням ідей зазначених концепцій у лінгвістиці виділено три основні
синтаксичні одиниці:
• речення як основна і найбільша предикативна одиниця в мовній системі,
оскільки його зміст через модально-часові параметри (ірреальність, спону-
кальність, бажальність, теперішній, минулий, майбутній час) співвідноситься
з дійсністю;
• словосполучення — непредикативна синтаксична одиниця, яка лише в складі
речення як одиниці повідомлення є його компонентом;
• мінімальна синтаксична одиниця, яка функціонує лише в межах речення чи
словосполучення і є їхнім складником-компонентом: 1) члени речення виділя­
ються на основі синтаксичних зв’язків; 2) синтаксеми — на основі семанти-
ко-синтаксичних відношень.
Отж е, центральною синтаксичною одиницею у синтаксисі є речення, а сло­
восполучення і мінімальна синтаксична одиниця підпорядковані реченню. Слово­
сполучення і мінімальні синтаксичні одиниці переважно є компонентами, що репре­
зентують найвищі морфологічні одиниці (частини мови та сукупність їх форм).
Синтаксичні одиниці перебувають в ієрархічних зв’язках. Вершиною цієї ієрар­
хії є речення, якому підпорядковані словосполучення і мінімальна синтаксична
одиниця. Відмінності між синтаксичними одиницями зумовлені передусім гра­
матично, оскільки за змістом вони можуть бути лексично тотожними, пор.:
Утворили слово (речення) — утворення слова (словосполучення) — словотво­
рення (мінімальна синтаксична одиниця).

базовими синтаксичними категоріями, на основі яких формуються всі інші синтаксичні одиниці і, найперше, основні, слід кваліфікувати слово й конструкцію. Слово як елементарний, мінімальний лексичний компонент мовленнєвого ланцюга, конструкцію як деяку послідовність слів, що є тим чи тим мовленнєвим ланцюгом. Як слово, так і конструкція як складники предмета синтаксису є субстанціональною базою, своєрідною точкою відліку у формуванні системи синтаксичних одиниць і виступають як найважливіша ланка системи основних синтаксичних одиниць – найбільш, безсумнівно, фундаментальної категорії синтаксису.

Враховуючи той факт, що в українській мові представлена велика кількість конкретних синтаксичних одиниць, сформованих на різних підставах і з різною настановою [3;4;8], а система основних синтаксичних одиниць повинна бути невеликою за обсягом, легко контрольованою, зручною й ефективною в практичній роботі, то ставимо за мету зробити спробу узагальнити наявні метамовні побудови в такій оптимальній, на наш погляд, системі.

Систему основних синтаксичних одиниць ми пов’язуємо в першу чергу з кваліфікаційним аспектом предмета синтаксису (адекватність граматичному ладу української мови) й будуємо її на основі базових синтаксичних одиниць так:

базові       [       слово                                          конструкція

                    словоформа           словосполучення               словоз’єднання

основні                                                                  речення

                                                       текст                          надфразна єдність

Наведена метамовна побудова заслуговує, на наш погляд, на детальний опис, оскільки йдеться про систему основних синтаксичних одиниць, які розширюють і конкретизують базові синтаксичні одиниці у їх структурному, функціональному й прагматичному аспектах. Це і є основним завданням статті.

Отже, слово як базова синтаксична одиниця є мінімальним складником деякої синтаксичної конструкції, тим чи тим її елементарним структурним компонентом. Водночас відношення між словом і конструкцією у системі базових синтаксичних одиниць – це відношення парадигматичні. Синтаксична конструкція теж як базова одиниця може носити найзагальніший характер і ніяк не детермінуватися, принаймні безпосередньо не детермінуватися словами, які входять до неї. Якесь слово можна, слід думати, кваліфікувати як вихідний, початковий компонент деривації мовленнєвого ланцюга, його побудови, але можна кваліфікувати і як складник цього ланцюга, якщо він уже заданий, по-різному розчленовуючи цей ланцюг на ті чи ті його фрагменти і співвідносячи наше слово або тільки з одним із таких фрагментів, або з усіма по черзі. Так, наприклад, ми можемо стверджувати, що таке, скажімо, слово, як забули є складовим елементом і речення (вони забули), і словосполучення (його забули) або що слова вони і його беруть участь у конструюванні відповідного речення й словосполучення як залежні від інших словоформ компоненти. З іншого ж боку, здійснюючи лінгвістичний аналіз тексту, і зокрема такого вірша Т.Г. Шевченка:

За що ми любимо Богдана?

За те, що москалі його забули,

У дурні німчики обули

Великомудрого гетьмана (10, 372), –

який являє собою синтаксичну конструкцію, що кваліфікується ще і як надфразна єдність (друге речення в цій конструкції не може функціонувати без першого), ми можемо стверджувати стосовно слова забули, що воно є компонентом всього тексту даного вірша, що воно є компонентом складного синтаксичного цілого, компонентом другого речення даної надфразної єдності й компонентом будь-якої іншої конструкції, яка не є основною синтаксичною одиницею: складного речення, підрядної частини складного речення, словосполучення й под.

Конструкція в спільній зі словом парадигмі – це суто структурне об’єднання слів за допомогою тих чи інших засобів даної мови, переважно, синтаксичних зв’язків, включаючи аранжування й смислове, скажімо, прилягання, це деяке поєднання слів. Якщо при цьому компоненти вказаного об’єднання пов’язані між собою підрядним синтаксичним зв’язком, ми говоримо про словосполучення. Для конструкцій з якимись іншими семантико-граматичними відношеннями на докомунікативному рівні окремого спеціального терміна, наскільки нам відомо, не було, не беручи до уваги, природно, терміна сурядне словосполучення, який, як ми вважаємо, недостатньо адекватний і змістовно не співвідноситься із загальним поняттям про словосполучення як номінативну принаймні одиницю. Тому ми вважаємо за доцільне для таких конструкцій увести і відповідний термін – словоз’єднання [5]. Тоді сполучення, а відповідно й словосполучення – це поєднання словоформ на основі підрядного синтаксичного зв’язку, поєднання номінативного характеру з тією ж функцією, що й у слова, а з’єднання, а отже, ісловоз’єднання – це поєднання словоформ і словосполучень на основі якихось інших семантико-граматичних відношень і з більш широкими, ніж номінативна, функціями. Лакун не буде, і будь-яку конструкцію як структурне синтаксичне утворення ми зможемо кваліфікувати або як словосполучення, або як словоз’єднання. Вимога повноти системи основних синтаксичних одиниць, що є конструкцією, буде дотримана повністю за умови збереження між словосполученням та словоз’єднанням парадигматичних відношень. Так, у наступному чотиривірші Михайла Стельмаха:

                               Поранений, лежав я у роздолі

                               На корені вузлатому  сосни.

                              З небес зірки котилися поволі

                              І гасли в хвилях чорної Двіни (1, 217). –

словоз’єднаннями як синтаксичними конструкціями ми кваліфікуємо обидва речення цього чотиривірша, а також обидві їх предикативні основи (лежав я; зірки котилися), окремо чи разом із якимись поширювачами цих основ, конструкцію поранений я й комплекс однорідних присудків котилися й гасли.

Окрема словоформа й будь-яка конструкція, тобто й словосполучення, і словоз’єднання, можуть виконувати комунікативну функцію як у процесі реального спілкування, так і у якихось інших умовах звертання до мови і її практичного використання. І ось приклад:

Високі скирти. Серпень. Спека.

Усе так звично: синь ріки...

Летять над Ворсклою лелеки,

І ген над гаєм – літаки.

Все ближче... Всі, хто був надворі,

В даль подивились голубу... (1, 57).

А це означає, що і слово, і конструкція, найчастіше, зрозуміло, конструкція, марковані функціонально як комунікативні одиниці, переходять у нову синтаксичну категорію – речення. У наведених віршах Ігора Муратова вже реченнями є словосполучення високі скирти, словоформи серпень і спека, словоз’єднання все ближче та інші словоз’єднання, оформлені структурно як речення, прості й складні, повні й неповні. Відношення між словоформою й реченням, конструкцією й реченням є вже синтагматичними. Природно, що речення утворюється також і з певної послідовності слів і конструкцій, із тієї чи тієї комбінації базових синтаксичних одиниць, але слово при цьому вже виступає як словоформа.

Функціонально маркована як комунікативна одиниця словоформа, а також власне речення чи деяка їх сукупність можуть являти собою «нормативне і формально завершене мовленнєве утворення, що містить у собі прагматично орієнтовану інформацію» [6, 170]. У такому випадку й окрема словоформа, і речення стають текстом. Є тексти, складені з одного речення. Немало, однак, такого типу утворень, побудованих із однієї словоформи. І це можуть бути не тільки вказані І.І. Меншиковим написи на різних покажчиках і вивісках типу вихід чи аптека [6, 169], але й мовленнєві утворення інших жанрів, наприклад, однослівні військові команди: Шикуйся! Струнко! Вогонь! і под.

Конструкція, будучи словосполученням чи словоз’єднанням, у певних умовах теж може перейти в категорію тексту, але спочатку вона, мабуть, повинна бути маркована як комунікативна одиниця, тобто перейти з рівня номінації на рівень повідомлення і фактично стати вже реченням. Те ж саме загалом стосується й словоформи, але в словоформи як окремого мовленнєвого твору немає синтаксично пов’язаних із нею компонентів, які переводили б її в конструкцію, тому синтаксичний статус словоформи, звичайно ж, специфічний. До того ж достатня кількість словоформ в українській мові й без будь-яких компонентів функціонує як нормативні комунікативні одиниці – повні речення типу Розвидняється. Посутеніло. Тиша й под.

Деяка послідовність речень, не оформлена як завершене мовленнєве утворення або яка об’єктивно не є таким утворенням, утворює ще одну синтаксичну одиницю – надфразну єдність, чи складне синтаксичне ціле, відрізок мовлення, що складається з двох і більше речень, об’єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію [9, 359]. Ця синтаксична одиниця протиставлена в структурному плані й тексту, і реченню. Текст, як уже відзначалося, може складатися з одного речення й навіть одного слова, надфразна єдність – це, як мінімум, два окремих речення. У функціональному ж аспекті й за своєю прагматичною настановою текст і складне синтаксичне ціле можуть змикатися, і якщо відношення між реченням і текстом, словом і текстом – це відношення синтагматичні, то відношення між надфразною єдністю й текстом – парадигматичні. І ось приклад надфразної єдності з присвяченої цій синтаксичній одиниці словникової статті:Нерідко надфразна єдність збігається з абзацом, але може бути також меншою або більшою від абзацу. Вона набуває й таких цілісних мовленнєвих утворень, як стисле газетне повідомлення, коротке оголошення, телеграма й под. (9, 359).

Тут ланцюговий займенниковий зв’язок двох речень (єдність – вона) і паралелізм форм часу присудків цих речень (збігається, може бути, набуває). Кваліфікувати ж наведену синтаксичну конструкцію як деяке завершене мовленнєве утворення, тобто текст, остаточних підстав немає.

Отже, як основні синтаксичні одиниці української мови ми кваліфікуємо такі синтаксичні утворення: словоформу, словосполучення, словоз’єднання, речення, текст  і надфразну єдність. Визначити ці утворення можна так:

Словоформа – це структурно мінімальна синтаксична одиниця, що функціонує або як комунікативно значущий компонент деякого мовленнєвого ланцюга, або як самостійне синтаксичне утворення.

Словоформою є, наприклад, будь-який член речення, той чи той, стрижневий чи залежний, компонент словосполучення, але може виявитися й ціле речення типу Світає чи Встаньте, і навіть текст, якщо це, як було вже відзначено, скажімо, вивіска з назвою будь-якого закладу чи підприємства.

Словосполучення – поєднання двох чи більше повнозначних слів (словоформ) на основі підрядного зв’язку.

Це традиційно виділювана синтаксична одиниця, що кваліфікується як одна з основних одиниць синтаксису і визначається так більшістю, як нам здається, лінгвістів.

Словоз’єднання – поєднання двох чи більше повнозначних слів на основі сурядного зв’язку чи інших семантико-граматичних відношень, які не є власне підрядним зв’язком.

Словоз’єднання являє собою по суті будь-яку синтаксичну конструкцію, протиставлену словосполученню як номінативній синтаксичній одиниці, яка виражає подібно до слова одне поняття, хоча й так чи так розчленоване й доповнене. Водночас це може бути й конструкція, компоненти якої пов’язані між собою за допомогою координації, що актуалізує предикативні відношення в мовленнєвому ланцюзі, якщо, звичайно, сама ця конструкція не кваліфікована вже як речення, а розглядається тільки як його предикативна основа (Після вечері діти заснули під звуки колискової пісні) чи як частина, у тому числі й член речення, якоїсь іншої комунікативної одиниці, такого, скажімо, типу, як Речення «Діти заснули» є простим, розповідним, непоширеним. Словоз’єднання, на відміну від словосполучення, може одночасно співвідноситися з кількома поняттями: діти й дорослі; повечеряли, лягли й заснули. Словоз’єднання можуть являти собою не постійні, а ситуативні, конструктивні побудови, якісь спонтанні поєднання слів, як це буває в разі детермінації особових займенників не як частин мови, а як членів речення. Так, українська мова не допускає словосполучень типу високий та стрункий, він, однак з’єднати компоненти таких словосполучень в одну конструкцію можна: Високий та стрункий, він подобався жінкам. Такого ж типу ситуація виникає й у разі сепаратизації, коли якийсь член речення, будучи детермінантом, не може бути компонентом словосполучення, як це має місце, наприклад, у реченні У мене болить голова. Кваліфікувати послідовність слів у мене болить як словосполучення ми не можемо. Словоз’єднанням ж ця послідовність, безумовно, є. У словоз’єднання, нарешті, можуть об’єднуватися й такі поєднання слів, які самі вже є конструкціями (словосполученнями й словоз’єднаннями) найрізноманітнішого типу, включаючи відокремлені звороти, частини складного речення, внесення й под.

Речення – словоформа чи конструкція (словосполучення й словоз’єднання), які виконують комунікативну функцію й, отже, є одиницями спілкування.

Реченням, як уже відзначалося, може бути будь-яка словоформа й навіть квазіслово, будь-яка конструктивно детермінована послідовність слів, тобто будь-яка синтаксична одиниця, якщо вона функціонально маркована як одиниця комунікативна. Ось приклад із Ростислава Братуня:

конструкція речень у віршах якого найрізноманітніша, але щоразу це якась функціональна одиниця із своїм змістом, повністю адекватним плану вираження й тоді, коли це одна словоформа (Відкрий! Хто? З району?), і тоді, коли це словосполучення (Щось не ті голоси) чи словоз’єднання (Дощ і темінь. Де-не-де вогні) і тим більше, коли це повне просте чи складне речення. Речення як основна синтаксична одиниця посідає центральне місце в побудованій нами системі таких одиниць і не співвідноситься парадигматично ні з якими іншими одиницями.

Текст як синтаксична одиниця – це будь-яке певним чином оформлене і формально завершене мовленнєве утворення, яке містить у собі прагматично орієнтовану інформацію. Така суть дефініції тексту, запропонованої І.І. Меншиковим [6, 170]. І в цьому плані, тобто як власне синтаксична одиниця, текст у нас принципово протиставлений уявленню про нього як про лінійну послідовність висловлень, словесний масив, що складається з лінійно розташованої сукупності речень (Д.Х. Баранник [9, 627]), як про об’єктивоване у вигляді документа повідомлення, що складається із ряду висловлень (І.Р. Гальперін [2, 67]), як про деякий зв’язний смисл, який виражений суворо фіксованою послідовністю речень (М.І. Откупщикова [7, 28-29]) і под. У структурному плані текст, як і речення, нічим не регламентується й може бути утворений не тільки одним словом, про що ми вище вже говорили, але навіть і однією буквою типу ж або ч на дверях відповідно жіночих чи чоловічих кімнат.

Надфразна єдність – поєднання двох і більше речень, пов’язаних між собою якимись формальними лінгвістичними засобами лексичного чи граматичного характеру й об’єднаних спільністю теми, настановою на змістовну повноту акту комунікації.

Реченню надфразна єдність протиставлена тільки структурно, а нерідко формально (У мене був собака, і я кожного ранку виводив його у двір, там ми гуляли з ним біля години // У мене був собака. Я кожного ранку виводив його у двір. Там ми гуляли з ним біля години). Тексту ця синтаксична одиниця протиставлена і структурно, і функціонально. У структурному плані надфразна єдність може за своїм обсягом бути як більше, так і менше тексту, тобто бути й більш складною й менш складною синтаксичною одиницею. Функціонально від тексту вона відрізняється відсутністю прагматичного еталона, згідно з яким деякий мовленнєвий ланцюг може бути кваліфікований як закінчене мовленнєве утворення. Але якщо надфразна єдність, а точніше, як тільки надфразна єдність наповнюється достатньо для накладання на неї цього еталона інформацією й стає прагматично значущою, вона перетворюється в текст, чи то будучи якимсь документом, частиною цього документа (розділ, глава, стаття, параграф, пункт) чи навіть якимсь доповненням, якимсь зауваженням до цього документа загалом, а також до окремої його частини, чи то будучи будь-яким іншим писемним чи усним повідомленням.

Основні синтаксичні одиниці сучасної української мови являють собою, як це видно з побудованої нами схеми, єдине структурно-системне утворення з чітко детермінованими його параметрами і взаємозв’язками компонентів, які наповнюють це утворення, як на парадигматичній, так і на синтагматичній їх осі. Парадигматична вісь – це словоформа, словосполучення й словоз’єднання, тобто синтаксичні одиниці з різними структурними параметрами. Синтагматична вісь формується з указаних трьох синтаксичних утворень у разі їх функціонального переходу на комунікативний рівень, а потім на рівень комунікативно-прагматичний. Складниками осі є послідовно речення, текст і надфразна єдність як різновид тексту з якимись конкретними його характеристиками, який, зокрема, включає в себе, як мінімум, два речення. Отже, структурна детермінація базових синтаксичних одиниць дає нам словоформи, словосполучення й словоз’єднання; комунікативна детермінація перетворює мовленнєвий ланцюг і будь-який його фрагмент у речення; комунікативно-прагматична детермінація деякого синтаксичного утворення перетворює його в текст. Загалом усе це складає кваліфікаційний аспект предмета синтаксису, метамовний план вираження. У плані ж змісту основні синтаксичні одиниці являють собою іншу картину.

Отже, діапазон основних синтаксичних одиниць – це низка синтаксичних утворень від словоформи як елементарної синтаксичної одиниці до деякого розгорнутого повідомлення, яке являє собою структурно оформлений мовленнєвий ланцюг, який, у свою чергу, може складатися з кількох і теж основних синтаксичних одиниць, у тому числі й достатньо складних, таких, зокрема, як речення чи надфразна єдність. Усі ці утворення пов’язані між собою як на парадигматичному, так і на синтагматичному рівні й утворюють систему взаємозалежних і взаємообумовлених компонентів, кожний із яких орієнтований на побудову якогось повідомлення як остаточного продукту мовленнєвої діяльності.