С п о л у ч н и к и — це службові слова, які слугують
для зв’язку однорідних членів речення та частин склад-
ного речення. Наприклад: Міські проспекти і майдани ба-
гатолюдні і шумні (Уп.); Ні риби то були, ні раки (Котл.).
Сполучники і, ні…ні поєднують однорідні члени речення: Біля
вогню було тепло, і ми навіть могли по черзі спати, згор-
нувшись бубликом на постелі (36.); Змолоду треба набра-
тися знань, щоб не пуста була твоя власна криниця (Цюпа).
Сполучник і поєднує частини складносурядного, а щоб — час-
тини складнопідрядного речення.
Сполучник — це службова частина
мови, яка служить для зв’язку од
норідних членів речення та частин
складного речення. Сполучники не
мають власного лексичного значення
й виконують у реченні граматичну
роль. На відміну від прийменників,
вони не пов’язуються з формами пов
нозначних слів:
Висиха душі криниця
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду у село.
сполучними словами, за сучасним
визначенням, «називаються займенникові слова, в яких сполучаються властивості
самостійної (повнозначної) і службової частин мови» [Русская 1980, с. 720]. До них
належать: займенники-іменники -хто, що; займенники-прикметники -який, котрий,
чий; займенникові прислівники — де, куди, звідки, коли, як, наскільки; займенниковий
числівник — скільки. З них відмінювані — хто, що, який, котрий, чий, скільки,
невідмінювані — де, куди, звідки, коли, як, наскільки. Особливості повнозначної
частини мови в сполучних словах проявляються в тому, що вони можуть бути
членами речення — підметом, присудком, додатком, означенням, обставинами,
наприклад: «Хто в полі ростить все нові урожаї, той любить Вітчизну свою»
(В. Соссюра); «Яка вода, такий млин, яка мати, такий син» (Присл.); «Що в
пам’яті нести могли, ми все в поході зберегли» (Т. Масенко); «І найдорожчі
книги… прийшли в руки кожного, чис серце по-радянськи б’ється»
(О. Кобилянська); «Там, де зорі сяють з-за гори, над водою гнуться явори»
(А. Малишко). Виступаючи членом підрядного речення, сполучні слова водночас
приєднують його до головного, тобто виконують функцію службової частини мовн
- сполучника.
Сполучні слова ще називають відносними словами, бо вони частково або
повністю втратили питальне значення і позначають відношення підрядного
речення до головного. У наш час поняття про відносні слова дещо уточнене.
Під ними розуміються тільки ті займенникові слова, які виконують відсильно-
замінну (анафоричну) функцію, тобто, які стосуються вже згадуваного в
головному реченні («Уперше спокійним було таврійське небо, яке ще кілька днів
тому свистіло снарядами» — О. Гончар) або означають особу чи предмет
головного речення («Не поет, хто покидає боронить народну справу» — Леся
Українка). При анафоричному вживанні займенникове слово втрачає питальне
значення і перетворюється на суто відносне слово. Воно набуває також деяких
специфічних рис. Прикметниковий займенник який може виступати замість
іменника: «Вінчає слава нашу добру зброю, яка звелась над чорною ордою»
(М. Бажан); іменниковий займенник що замість прикметникових форм який,
котрий: «Аж до зір, що вгорі тремтять, ми несем Революцій грозу» (В. Сосюра).
сполучні слова відрізняються від сполучників тим, що вони мають
ознаки повнозначних частин мови, тобто бувають членами речення. Однак не
завжди можна чітко розмежувати сполучники і сполучні слова. Це пояснюється
походженням сполучників, чимало з яких утворилося од відносних займенників.
Відповідний процес переходу займенників у сполучники не цілком завершився;
деякі відносні займенникові слова ще й досі виступають то як сполучні слова,
то як сполучники. Звичайно науковці вказують на омонімічність таких
сполучних слів і сполучників, як що, чим, як, коли. У методичній літературі
подаються різні рекомендації для розмежування цих форм — встановити, чи є
членом речення дане слово, чи можна випустити його, визначити наголошеність,
замінити аналогічною формою перетворити на просте питальне речення тощо.
Вони, звичайно, можуть допомогти відрізнити сполучник від сполучного
слова, але, як зазначають самі дослідники, жодна з порад не є універсальною, бо
вони спираються лише на зовнішнє вираження істотних внутрішніх відмінностей.
Щоб усвідомити ці внутрішні відмінності, необхідно розглядати вживання
зазначених форм у кожному виді складнопідрядних речень. Це тим необхідніше,
що більшість сумнівів виникає під час вивчення не загальної характеристики
складнопідрядних речень, а їх окремих видів.
Найчіткіше протиставляється сполучне слово що сполучникові що.
Займенник що насамперед можна виявити в складнопідрядних означальних
реченнях. У таких реченнях, як правило, підрядні пов’язуються з головними
сполучними словами, насамперед займенником який. Цього сполучного слова
вимагають співвідносні слова в головному реченні той, такий (наявні чи
можливі). На місці який при співвідносному слові той чи без нього іноді буває
що. Можливість заміни що словом який є свідченням того, що речення -
означальне, наприклад: «Та багато чого довелося зазнати дітям тієї країни,
що стала серцевиною нового світу» (М. Стельмах); «Яка стала
серцевиною…» Отже, вживання що, як і слова який, зумовлюється будовою
складнопідрядного означального речення. Оскільки що вживається замість слова
який, воно виконує функцію члена підрядного речення — підмета або прямого
додатка. Коли пропустити в підрядному реченні що, то зміниться його значення
і будова. Все це переконує: форма що виступає у складнопідрядних
означальних реченнях сполучним словом. Сполучне слово що не може повністю
замінити слово який, бо не відмінюється за відмінками й числами. Ближче до який
стоїть давнє сполучення української мови що він (його, її, їх…). Але в цьому
сполученні що виступає службовим словом, а основну роль відіграє займенник
він, який відмінюється за відмінками та числами і викомує функцію члена речення,
наприклад: «Шматок чорного засохлого хліба, що ви ледве вгризете його зубами,
здається краще найсолодшого медяника» (Панас Мирний); «Гори налитої
сонцем пшениці, що її не вміщали сховища, розлягались просто під відкритим
небом» (О. Гончар). Саме цей засіб зв’язку мали на увазі автори деяких
посібників з української мови для вузів, коли зазначали, що підрядні означальні
речення можуть приєднуватися сполучником що [Сучасна 1972, с. 341;
Чередниченко 1959, с. 99]. Але в цих працях наводяться й інші типи означальних
речень: з віддієслівними іменниками (чутка, що..; надія, що…) або із співвідносним
словом такий та іменником (такий глибокий роздум, що..; з такою певністю, що…)
тощо. Там речення, справді, приєднуються сполучником що, але як уже
доведено, вони не означальні, а з’ясувальні або міри чи ступеня. Отже,
твердження, що підрядні означальні речення можуть приєднуватися
сполучником що, грунтується тільки на наявності в українській мові сполучень
що він, що його, що ним, у яких що виступає не самостійно, а в поєднанні із
займенником ви, створюючи єдність, яку І. Г. Чередниченко в згадуваній праці
[Чередниченко 1959, с. 99] вдало назвав сполучниково-відносною. До того ж ця
єдність характерна не стільки для літературної мови, скільки для українського
розмовного мовлення. У підручниках з української мови для середньої школи під
впливом вузівських посібників теж твердиться, що означальні підрядні речення
можуть приєднуватися сполучником що. Але це твердження не підкріплюється
ніякими прикладами і тому непереконливе. Навряд чи варто називати такий
своєрідний засіб зв’язку означальних підрядних речень у шкільних підручниках,
де повинні подаватися тільки основні відомості із синтаксису.
Для складнопідрядних з’ясувальних речень, навпаки, сполучник що дуже
характерний. У цих реченнях опорні слова — дієслова, прикметники,
прислівники, віддієслівні іменники — інформативно незакінчені, недостатні. Щоб
доповнити їх, у підрядній частині називається їх внутршній об’єкт. Отже, засіб
зв’язку не повинен обов’язково дублювати об’єктне значення підрядної
частини, він може бути просто сполучником. Таким чином, саме значення і
будова складнопідрядних з’ясувальних речень свідчить про те, що в них
найчастіше виступає сполучник що. В цьому можна переконатися і на основі
інших ознак. У складнопідрядних з’ясувальних реченнях що не є членом речення
(бо в значенні такого члена виступає сама підрядна частина), на нього не падає
наголос, він може бути пропущений без особливої шкоди для розуміння
речення. Пор.: «Навіть не вірилось, що в темряві за тією тишею причаївся цілий
фронт» (В. Козаченко) — «Навіть не вірилось: у темряві за тією тишею причаївся
цілий фронт»; «В ті кілька днів я зрозумів, що не тільки хоробрістю і відвагою
воюють люди, а й умінням» (П. Вершигора) — «В ті кілька днів я зрозумів: не
тільки хоробрістю і відвагою воюють люди, а й умінням». Що може бути і при
співвідносному слові абстрактного значення те, яке поєднується тільки із
сполучником, наприклад: «З вітрами шепчуться тополі про те, що в радісній
далі зерно нап’ється сонця в полі (В. Сосюра). Отже, як бачимо, в з’ясувальних
реченнях що — переважно сполучник.
Лише в деяких випадках, коли в головному реченні є опорні слова, які
передбачають питання чи обізнаність, підрядне речення приєднується
питальним займенником що, тобто сполучним словом, наприклад: «Чумак
поцікавився, що там на селі зараз робиться» (А. Головко); «Сумна
повернулась додому Малайка й нікому не похвалилась, що бачила і чула»
(М. Коцюбинський). Таке що звичайно наголошується, а підрядне речення з
ним можна перетворити на просте питальне речення. Пор.: «Що там на селі
зараз робиться?»; «Що бачила і чула?»
Якщо в головному реченні вживається вказівне слово той (та, те) з
конкретним значенням вказівки на особу чи предмет, виникають займенниково-
означальні речення. З таким вказівним словом що утворює корелятивну пару і
тому виступає як сполучне слово, наприклад: «Ті, що не містились у хаті,
розклали на подвір’ї вогонь» (М. Коцюбинський; тобто — «ті люди…»).
У складнопідрядних реченнях способу дії співвідносним словам так, такт,
до того, настільки відповідає не сполучне слово, а сполучник що, бо він не
Види сполучників
За походженням сполучники бувають:
а) первинні: і, та, а, бо, чи;
б) похідні, що розвинулися з інших частин мови: зате, проте, однак, якщо, незважаючи на те що, через те що і т.д.
За значенням сполучники поділяються на сурядні, підрядні та пояснювальні.
Сурядні сполучники поєднуються однорідні члени речення або рівноправні частини складного речення: Місяць пливе оглядати і небо, і зорі, і землю, і море. Потухли води, але легкі хмари ще бачили сонце.
Підрядні сполучники поєднують нерівноправні частини складного речення: Люблю людей землі своєї, бо й я землі своєї син.
Пояснювальні сполучники приєднують уточнювальні слова і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх оформлення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи, багато втрачають.
До пояснювальних сполучників належать тобто, цебто, або (у значенні тобто), чи (у значенні тобто), а саме, як-от.
Сполучники до складу членів речення не входять і самі членами речення не виступають.
За будовою сполучники бувають прості, складні і складені.
Прості сполучники: і(й), та, але, а, бо, як, що.
Складні сполучники утворюються з кількох частин і пишуться разом: зате (за+те), проте (про+те), якщо (як+що), якби (як+би).
Складені сполучники утворюються з кількох частин і пишуться окремо: тому що; для того, щоб; тимчасом як; незважаючи на те, що.
За способом уживання в реченні сполучники поділяються на одиничні, повторювані та парні.
Одиничні сполучники вживаються один раз для зв’язку однорідних членів речення або частин складного речення: Була гроза, і грім гримів.
Повторювані сполучники вживаються кілька разів для зв’язку частин складного речення або однорідних членів речення одного ряду: І виріс я на чужині, і сивію в чужому краю (Т.Шевченко).
Парні сполучники складаються з двох частин, що вживаються при двох різних однорідних членах речення або частинах складного речення: як,... так; якби,...то; не тільки, ... а й: Не тількигомерівський епос, але й трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах.
