Схарактеризуйте витоки античної цивілізації (спираючись на художні тексти)

1. Схарактеризуйте витоки античної цивілізації (спираючись на художні тексти) Античність у перекладі «давнина». Але цьому «стародавньому» передувало ще щось стародавнє. Античність розпочинається з 8 ст. до РХ. До 8 ст. до РХ була Крито-мікейська цивілізація. До 20 ст. ця цивілізація не була відкрита і тому не була описана. Її центр – о. Крит, м. Мікени. Ця цивілізація була палацово-фортечною. На терені Греції цей палац оточували високі мури. Там проживали аристократи (вони ж воїни), жерці (себто священнослужителі), землероби і ремісники. Основні знаряддя виробництва були з бронзи, але культура була досить розвиненою. Греки називали себе ахейцями. Приблизно з 12 ст. до РХ з півночі прийшли інші грекомовні народи, котрі називали себе дорійцями. Вони володіли залізною зброєю і вбили усіх чоловіків, котрі мали бронзову зброю, зруйнували фортецю та мури. Відбувається поступова асиміляція автохтонного населення. Під асиміляцією розуміється знищення чоловічої статті на певній території та одруження з жінками переможених. Отже, з півночі прийшли грекомовні народи. Греки називали себе ахейцями. З 12-8 ст. – темні століття. Себто ніякої культури, ніякого розвитку. Вже значно пізніше почала розвиватися давньогрецька культура, але і «Іліада» і «Одіссея» розповідають про події Крито-Мікенської доби. Тобто про ті події, котрі відбувалися до 8 ст. Гомер, власне, написав про Троянську війну вже після 4 ст. Згодом у 18 ст. до РХ прийшла нова цивілізація. Особливістю історичного розвитку Давньої Греції було її заселення спорідненими племенами, що розмовляли різними діалектами грецької мови. Усі вони брали участь у створенні єдиної для всіх олімпійської релігії, сповідували її і, зрештою, об’єднувалися спільною еллінською культурою. Антична цивілізація (далі - АЦ) починає своэ існування у 8 ст. до РХ і завершується у 4 ст. після РХ. Ідеологічною основою для неї є політеїзм (віра в багатьох богів) або міфологія. АЦ тривала 12 століть. На зміну їй приходить християнська цивілізація, котра поділяється на східну і західну. Тобто на зміну політеїзму прийшов монотеїзм (віра в одного Бога). Ахейці перетворилися на дорян, але все одно залишилися греками. Римляни називали греків «еллінами». Греки називають себе так і досі. Грубо кажучи, греки жили усюди, але водночас, не мали централізованої держави. Вони мали спільних богів, звичаї, їжу, проте не мали держави. А жили греки на теренах сучасної Греції, Туреччини, пд. Італії, о. Сицилія і т.д. Витоки античної цивілізації (доба пізньої бронзи). На теренах давньої Греції існувала Крито-Мікенська (мінойська) цивілізація – приблизно з 3 т. до н. е. – 2 т. до н. е. Приблизно в 2000 р. до н. е. з півночі прийшли дикі грекомовні племена. Греки називали себе ахейцями. Вони створили спільну цивілізацію. Зброя і знаряддя праці були бронзові. Остання велика подія цієї доби – Троянська війна (прибл. 12 ст. до н.е.). Приблизно з 12ст. прийшли інші грекомовні народи – дорійці, які володіли залізною зброєю. Вони зруйнували Крито-Мікенську цивілізацію. Настали «темні віки» про які мало відомо. Стара цивілізація загинула, а на зміну їй прийшла нова (прибл. 8 ст. до н.е.) «Античний» означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства стародавніх Греції та Риму з IX ст.. до н. е. до V ст. н. е. У наш час поняття античності включає також крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.). Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія. Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та Ін., підтримувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, немало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство. Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н. е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилась в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неперехідне значення античної доби для людства, його культурного поступу. 2. Опишіть співвідношення між Крито-Мікенською культурою та давньогрецькою (при оперті на художні тексти) – щодо худ. текстів… Гм… Знову ж таки – «Іліада» та «Одіссея». Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мікенської культури. Ця культура розквітла у III та II тис. до РХ у східній частині Середземного моря — на о. Крит. О. Крит був могутньою монархією, де існувало рабовласництво. Крит став центром розвинутої цивілізації. Спочатку з’являється лінійне письмо А (догрецька мова), згодом лінійне письмо Б (грецькомовне). Об'єднуючу, формоутворюючу роль для всієї давньогрецької культури грала міфологія. Вона почала складатися ще в Крито-Мікенський період. Найдавнішими були божества, що втілювали сили природи. Від союзу Геї — землі і Урану — неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим — Кронос. За міфологією Кронос вирішив помститися своєму батькові за те, що він ув'язнив його братів циклопів у тартарі. Поки Уран спав, Кронос наніс йому тяжкого удару і став царем усіх богів. Діти Кроноса — боги на чолі із Зевсом у суворій сутичці з титанами отримали перемогу і розділили владу над світом. Паралельно із міфологією розвивалася культова практика — жертвопринесення і молитви, що проходили у храмах. Кожне місто мало бога — заступника. Афіна вважалася покровительницею Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні Олімпійські змагання. Місце головного святилища Аполлона — Дельфи, де знаходився найвідоміший дельфійський оракул, як вважали греки тут знаходився відмічений особливим каменем центр Землі. Людяні, пройняті гармонією образи грецької міфології, стали своєрідним ґрунтом для розвитку давньогрецького мистецтва. У ході розвитку античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання і освіти, унікальна для свого часу. Саме в полісах Еллади уперше в історії постало завдання навчання дітей усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Окрім того, існували приватні і державні учбові заклади. ____________________________ Художній процес в Давній Греції пройшов декілька етапів: початок його пов'язують з крито-мікенським (егейським) (III – II тис. до н. е.) та так званим гомерівським періодом (XI – IX ст. до н. е.). Після цього в Давній Греції виокремлюють період архаїки (VIII – VI ст. до н. е.), класики (V – IV ст. до н. е.). Крито-мікенський період в історії культури Давньої Греції вважають її передісторією. Її центром був острів Крит, а пізніше місто Мікени. І сьогодні дуже багато нез'ясованого в цій культурі, яка пов'язана з безліччю міфів. Зразками егейської культури є величезні палаци на острові Крит у Кносі, Малії та Фесті. Серед них виокремлюється Кноський палац – гігантське об'єднання приміщень, яке нагадує міфічний Лабіринт, величний й водночас розмірений з людиною, одночасно релігійний, адміністративний і господарський центр, щедро прикрашений фресками, скульптурами. Художні твори дуже подібні до єгипетського мистецтва. Наприкінці XVI ст. до н. е. історія Криту була загадково закінчена, а центром цивілізації стала материкова частина Греції, де досягла розквіту Мікенська (Ахейська) культура. Її зміст найбільш повно проявився в архітектурі і скульптурі. Характер будівництва палаців свідчить про те, що життя тут було пов'язане з війнами. Найбільш відомі Мікенський і Тірінфський палаци – справжні фортеці, розташовані на пагорбах, складені з кам'яних брил. Ансамбль палаців включав місця для поховання царів – шахти-могили. Обличчя померлих царів покривали золотими масками-портретами. Мікенська культура відіграла визначну роль у розвитку грецької міфології, з нею пов'язують створення найбільш відомих міфів. Її зміст відтворений у двох поемах, авторство яких приписують Гомеру – "Іліада" та "Одіссея", сюжетну основу котрих пов'язують з епічними переказами X – VIII ст. до н. е. Письмово зафіксовані "Іліада" і "Одіссея" Гомера з'явилися в добу переходу до архаїки. У них визначені ті моральні цінності, які пізніше стануть основою життя давніх греків. Серед них особливо високе значення мала військова доблесть (арете). В поемах, як і взагалі в реальному житті, затверджується агон. Поява "Іліади" та "Одіссеї" знаменує перехід до останнього періоду існування крито-мікенської культури, який отримав назву "гомерівського". Тоді, у XII ст. до н. е., тут з'явились північні племена – дорійці, які підпорядкували собі великі міста – Мікени, Тірінф, Пілос. Дорійська культура додала до художніх здобутків мікенського мистецтва так званий геометричний стиль, тектонічність, конструктивність. Найбільш відомими пам'ятками того часу були керамічні вази, прикрашені геометричним орнаментом, теракотові і бронзові скульптури. 3. Опишіть часові та просторові обрії античної цивілізації. Продемонструйте це на прикладі специфіки художніх текстів Зародження цивілізації: приблизно 9 ст. до н.е. Сюди прийшли грецькі народи, які володіли залізною зброєю, зруйнували культуру бронзової доби і замість того постала нова культура – культура залізної доби. З 12-9 ст. до н.е.- «темні віки» або «темні століття». Історію Стародавньої Греції прийнято ділити на п'ять періодів: - егейський або крито-мікенський період (III - II тис. до н.е.) - гомерівський період (XI-X ст. до н.е.) - архаїчний період (VIII-VII ст. до н.е.) - класичний період (V-IV ст. до н.е.) - період еллінізму (друга половина IV - середина I ст. до н.е.) Перші три епохи часто об'єднують під спільним ім'ям докласичного періоду. Греція чітко ділилася на три частини: північну, що охоплює Фессалію і Епір; центральну, обмежену з півночі Малійскім і Пагасейскім затоками, а з півдня - Коринфским і сардонічну; нарешті, південну, тобто Пелопоннес. Центральна Греція ділилася на сім областей, однією з яких була Аттика, з центром АфінамиІдеологічна основа культури – політелізм (багатобожжя). Ознака античної культури – це антропоморфність богів (схожість з людьми). Криза культури розпочалася 7 квітня 30-го року н.е – коли розіп’яли Ісуса Христа. Як наслідок через 34 р. в конфлікт з політелізмом виступає політеїзм(гоніння на християн).Останні гоніння на початку 4 ст. н.е. 313р.- християнська церква легалізується , 319р-забороняються всі інші культи, окрім християнського. Перехід продовжується ще приблизно 3 ст. Основна ознака – монотеїзм. Просторові обрії: Зароджується антична цивілізація на території Давньої Греції (суч. Греція, Зах. Туреччина) .З 8-7ст до н.е. розпочинається масова експансія давніх греків на інші території міста-колонії вздовж усього Середземного моря,Чорного моря і проток Дарданелли, на тер. Суч України – м. Ольвія(суч. Миколаївська обл.). Грецькі колонії на о.Сицилія за культурним значенням конкурувала з грецькою. Греки називали себе – еллінами, а країні – Еллада. 330-312р.р. до н.е.- відбувалося завоювання Александра Македонського, тоді формується культура еллінізму. Грекомовна культура: тер. Сучасного Єгипту , суч. Палестина,Ливан,Сирія, Ірак, Іран, Туреччина. Домінувала грецька к-ра,мова ; а в м.Олександрія- єгипетська. Існування продовжується до загибелі Клеопатри. Домінування греків до завоювання мусульманами (до 8 ст. н.е. Антична цивілізація існувала з 18 ст. до н.е. по 14 ст. н.е. Зароджується антична цивілізація на території Давньої Греції (суч. Греція, Зах. Туреччина) . З 8-7ст до н.е. розпочинається масова експансія давніх греків на інші території міста-колонії вздовж усього Середземного моря,Чорного моря і проток Дарданелли. На теренах Давньої Греції прийшли грецькі народи(дорійці), які володіли залізною зброєю, та зруйнували культуру бронзової доби. Настали темні віки, адже все було зруйновано. Взагалі антична цивілізація поділяється на 3 доби: архаїчна, класична та елліністична. За архаїчної доби формується епос та лірика. Центром культури за класичної доби були Афіни. В Афінах виникає трагедія і комедія, записуються вперше поеми Гомера. Основною ознакою античної цивілізації був політеїзм, тобто багатобожжя. 330-312р.р. до н.е.- відбувалося завоювання Греції Олександром Македонським, тоді формується культура еллінізму, тобто розпочинається елліністична доба. Після смерті О. Великого імперія розділяється на декілька держав. Олександрія Єгипеткська була культурним центром. Грецька держава була децентралізовано. Римська імперія поділялася на сх.(латиномовну) та зх.(грецька). У 313 р. н.е розпочалася християнська епоха. Тоді Медіоланським едиктом було введено повну релігійну свободу для християнства. Тобто політеїзм замінюється монотеїзмом. Цим завершується антична цивілізація. 4. Розкрийте проблему, що являв собою «античний світ» у різні епохи (спираючись на художні текстиАнтична культура вплинула на розвиток європейської та вітчизняної культури в наступних областях: Вона заклала основи європейського менталітету. Латинь і грецька мова увійшли складовими частинами в усі європейські мови, склавши основу наукової, музичної, політичної, юридичної та іншої лексики. - Політика дала зразки державного устрою, принципів демократії, форм управління державою. - У праві - заклала основи загального та приватного права всіх європейських держав. - У мистецтві послужила зразком для наслідування, школою художнього смаку та естетичних принципів освоєння світу. - У спорті - дала основу багатьох видів спорту-боротьби, легкої атлетики, кінних змагань і ін, заклала принципи змагальної діяльності та Олімпійських ігор. - В освіті - принципи дидактики та виховання підростаючого покоління. - У військовій справі - правила організації війська, навчання військовому справі, основи стратегії і тактики. - У науці та медицині - дала безліч базових знань, оснастила мовою науку і медицину дала термінологію. - Сформувала теоретичну базу багатьох областей наукового знання в тому числі філософії, логіки, філології та ін. Цей етап охоплював близько трьох століть (з кінця 4 ст. Н.е. до 1 ст. До н.е., тобто до початку завоювань території Єгипту Римом). Він пов'язаний з завоюваннями македонського царя і полководця Олександра Македонського, який за підтримки грецької армії та армій інших завойованих їм держав протягом 10 років створив величезну імперію. Після смерті Олександра імперія розпалася на ряд монархій, на чолі яких стояли його наступники (діадохи): Македонія, Єгипет зі столицею в Олександрії, Сирію зі столицею в Антіохії і Пергамское царство - з центром Пергам. Олександр Македонський увійшов в історію як видатний полководець, не програв жодної битви, людина, яка отримала різнобічну на той час освіту. Досить сказати, що його вчителем був відомий грецький філософ-енциклопедист Арістотель, творець праць з політичного устрою держав, логіки, етики, риторики, біології, поетики, філології та філософії і ін.. Ідея всесвітнього космополітичного царства, що об'єднує численні народи і держави, створення єдиної культури - така була рушійна сила завоювань Олександра. Однак йому не вдалося до кінця здійснити свою ідею. Він помер у Вавилоні в 323 р. У розумінні сучасної науки античність – це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури і т.п. Буквальний переклад слова “античний” з латинської – “стародавній”. В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати “антиками”. Пізніше у Франції виникло вже власне поняття “античність” – для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився. Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури – освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології. Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок. _____________________ Декілька тисячоліть відділяють нас від епохи, що увійшла в людську історію під назвою «античний світ». Коли кажуть про античність, мають на увазі дві країни – стародавні Грецію і Рим. Популярність античної цивілізації вже з часів Середньовіччя зростала з кожним століттям. Греко-римська література стала однією з важливих підвалин при створенні літератури народів Зх Європи і, безперечно, прискорила цей процес. Латинська мова стає мовою духовенства, учених і письменників, а також мовою міжнародного спілкування. Давньогрецька мова була мертвою вже десь із початку нової ери. Особливе зацікавлення античністю виявили гуманісти епохи Відродження. У вузькому значенні це означало відродження давно забутої грецької мови. Перед гуманістами постав захоплюючий і неповторний світ еллінської давнини. Вони відстоювали можливості людського розуму і свято вірили у його всеосяжність, захищали вільні почуття людини, її прагнення до пізнання навколишнього світу – і раптом усе це знайшли в багатьох творах грецьких письменників. Форма «Декамерона» Бокаччо, так зване «рамкове обрамлення» очевидно запозичене з платонівських «Діалогів». За доби класицизму культурна вагомість античного світу не зменшилася, проте змінюється сам підхід до античної спадщини. Головний принцип – наслідувати в усьому спадщину античних класиків. Наприклад, у трагедії класи цисти обстоюють штучний принцип – обов’язкове дотримання трьох єдностей – часу, місця і дії. П.Корнель «Смерть Помпея», «Горацій». У вік Просвітництва ставлення до античності знову змінюється. Характер цих змін залежав від особливостей історичного розвитку кожної європейської країни. Ф.Шіллер створює вірші на античні теми «Боги Греції», «Тріумф кохання». Мистецтво греків і римлян живе і в сучасній культурі. Поетичні розміри. У військовій справі - правила організації війська, навчання військовому справі, основи стратегії і тактики. У спорті - дала основу багатьох видів спорту-боротьби, легкої атлетики, кінних змагань і ін, заклала принципи змагальної діяльності та Олімпійських ігор. У науці та медицині - дала безліч базових знань, оснастила мовою науку і медицину дала термінологію. 5. Опишіть культурно-історичні моделі античної цивілізації й античної ментальності (при оперті на художні тексти) – згадуємо лекції Дабо і уявляємо, як відсвяткуємо закінчення сесії. Менталітет античних греків первісно був тісно пов'язаний із системою давньогрецьких міфів. Грецькі міфи завжди були невід'ємною частиною культури стародавніх греків, з давніх років вони створювали персоніфіковані сказання, щоб виправдати і пояснити явища, сутності яких не могли осягнути, а також щоб прославити все те, що хотіли передати прийдешнім поколінням. Герої у свідомості давніх греків прирівнювались до напівбогів — наприклад, міфи про героя Академа, Геракла, сказання про героїв Троянської війни. Гесіод перший називає покоління борців під Троєю й Фівами напівбогами. У Піндара герой вперше стає об'єктом релігійного культу. Місцем поклоніння герою спочатку були їхні могили, але поступово культ деяких героїв зростає, їм починають споруджувати вівтарі та храми. Певне уявлення про ментальність давніх греків доби архаїки дає кераміка. З середини 6 століття до нашої ери коло сцен, зображуваних на вазах, виходить за рамки міфології, все частіше змальовуються сцени повсякденного життя — перш за все, це сцени релігійної, військової, морської, соціальної (зокрема, весіьні церемонії), спортивної, промислової, музичної тематики. \Агональність У добу класики основним рушієм грецької культури стало бажання творити та навчатись, а віддзеркаленням грецького менталітету стає філософія. Стародавні греки вважаються найбільш цивілізованим народом свого часу, людьми, чиї ідеї випереджали їхні можливості. Саме завдяки своїй гіперактивності греки досягли такого високого рівня розвитку культури. Головна проблема, із якою стикаються дослідники, чому грецька цивілізація, яка так швидко спалахнула, настільки ж швидко і вичерпала себе. Найперше потрібно згадати про поліс, який уособлював собою всю повноту грецького менталітету — всі їхні досягнення, і показував строкате обличчя грецького суспільства. Дивлячись абстрактно на міста-держави греків, видно, що саме завдяки полісній системі влади греки ставали «демократами» (див. Афінська демократія), олігархами чи «тиранами». Особиста свобода означала духовну свободу чи точніше свободу індивідуальної творчості в різних сферах культури і політичної діяльності. Це зумовило появлення критики авторитетів і критики сталих традицій. Протилежна сторона цієї свободи — розбалансованість всієї системи духовних цінностей. Гіперестетизм і надмірний артистизм греків робили їх більш чутливими до всякого роду проблем. Нервувати індивіда, штовхати його в крайності — автоматично означало напружувати атмосферу всередині самого суспільства. Саме психічна нестабільність призводила до їх душевних злетів і падінь (свого роду нервових зривів). Греки завжди прагнули бачити в усьому щось героїчне, красиве і гармонійне. Ці ілюзії швидко розбилися через об'єктивну реальність їх історичної долі, що призвело до ще більшого внутрішнього розчарування. Греки не вірили в безсмертя душі і тому сконцентровувалися на швидкоплинному земному житті. Звісно, що поширення соціальних неврозів серед населення античної Греції було процесом не моментальним і не лінійним. Це складний процес, який швидше розпочався у економічно-культурних центрах, таких як Афіни, Коринф, Сіракузи, Родос і інших, в яких психіку громадян кожен день травмував прискорений і неконтрольований пульс економічного життя, матеріальна нерівність і крайня політична нестабільність. В сільських місцевостях цей процес був повільнішим через більш зрівноважене і спокійніше життя. __________________________ Від людини й полісу до відчуженої особистості. Сократ – людина полісу. Луцій – відчужена особистість. Менталітет античних греків первісно був тісно пов'язаний із системою давньогрецьких міфів. Грецькі міфи завжди були невід'ємною частиною культури стародавніх греків, з давніх років вони створювали персоніфіковані сказання, щоб виправдати і пояснити явища, сутності яких не могли осягнути, а також щоб прославити все те, що хотіли передати прийдешнім поколінням. Герої у свідомості давніх греків прирівнювались до напівбогів. Стародавні греки вважаються найбільш цивілізованим народом свого часу, людьми, чиї ідеї випереджали їхні можливості. Найперше потрібно згадати про поліс, який уособлював собою всю повноту грецького менталітету — всі їхні досягнення, і показував строкате обличчя грецького суспільства. Поліс – це місто-держава, це окремий світ зі своїм законом, обрядами, календарем. Курт Хюбнер, німецький вчений, вважає, що людина міфічної доби не є індивідуальністю. Вона належить до певної спільноти, без якої не уявляє себе. Особиста свобода означала духовну свободу чи точніше свободу індивідуальної творчості в різних сферах культури і політичної діяльності. Греки завжди прагнули бачити в сьому щось героїчне, красиве і гармонійне. Цікаво висловився про це Фрідріх Ніцше у своїй книжці «Народження трагедії із духа музики». За ним, античні греки були меланхоліками, чий характер перебував між діонісійським безумством, хаосом і аполлонівською просвітленістю, гармонією. Для нього греки рухалися в процесі своєї історії, як маятник, від одного то до другого. Отже, греки в самих собі, в своєму етнічному характері несли основну причину, яка погубила їх. Недугу для молодої нації — надмірність і меланхолія. Зовнішні фактори лише прискорювали цей процес. 6. Визначте, чим була елліністична цивілізація у культурній площині. Продемонструйте це на прикладі специфіки художніх текстів Процес культурного розвитку в період еллінізму проходив в нових умовах і мав значні особливості в порівнянні з попереднім часом. Ці нові умови створювалися в ойкумені, яка розширилася, тому колі земель, в яких жила людина елліністичної епохи. Якщо в попередній час людина відчувала себе передусім жителем невеликого полісу в Греції або сільської общини на Передньому Сході, то в епоху еллінізму посилилося переміщення і змішення населення, розсувалися вузькі рамки і житель не лише великих держав Селевкідів, Птолемеїв, Македонії або Пергама, але навіть невеликих грецьких полісів відчув, що він не лише член свого міста або общини, де народився, але і більшого територіального об’єднання і певною мірою всього елліністичного світу. Особливо це відносилося до греків і македонян. Грек, який народився в глухій Аркадії міг опинитися на службі в Єгипті, далекій Бактрії або Причорномор’ї і сприймав це не як надзвичайний поворот долі, а звичайний хід свого життя. Розширення навколишнього світу, знайомство з новими умовами життя і місцевими, часто дуже древніми традиціями збагачувало розумовий кругозір, посилювало творче начало кожної людини, створювало сприятливі умови для розвитку культури. Як вже відомо, в період еллінізму спостерігається інтенсифікація господарства, зростання громадського і особистого багатства соціальних прошарків і окремих людей.Менандр «Відлюдник»(Кнемон-бідний селянин,Сострат та його батько Каліпід) Елліністичні суспільства мали в розпорядженні великі матеріальні можливості, і частина коштів могла бути витрачена на фінансування культури. Соціальна структура елліністичного суспільства, яка припускає поєднання рабовласництва полісного типу і давньосхідних громадських відносин, різноманіття соціальних і класових протиріч, нестабільність соціальної системи еллінізму загалом створювали особливу громадську атмосферу, комплекс різних взаємовідносин громадських груп і прошарків, які утілювалися в різних ідеологічних системах, по-різному проявлялися у філософії і науці, архітектурі і скульптурі, дрібній пластиці або літературі. Змінилася і роль держави у сфері культури в порівнянні з класичним часом. Елліністичні монархії, які мали в розпорядженні величезні матеріальні ресурси, розгалужений центральний і місцевий апарат, виробили певну політику в області культури, зробили спробу спрямувати процес культурної творчості в потрібне їм русло, виділяючи значні кошти для фінансування тих або інших галузей культури. Особлива увага була приділена перетворенню столиць, резиденцій елліністичних правителів і їх центрального апарату в потужні культурні центри не лише своєї держави, але і всього елліністичного світу. До царських дворів запрошували великих учених з різних куточків елліністичного світу, які мали утримання з державних коштів і вели наукову роботу. Такі колективи учених склалися в Антіохії на Оронті, Пергамі, Сіракузах, Афінах, на Родосі та інших містах, але найбільш великий знаходився в Александрії при царському дворі Птолемеїв. Засновник династії Сотер, за порадою одного з учнів Арістотеля Деметрія Фалерського, заснував особливу установу, присвячену дев’яти музам, і назвав її музеєм. Музей включав ряд приміщень, призначених для читання лекцій і наукових занять, бібліотеку. До кінця III ст. до н. е. велика частина книжкових багатств старовини була зосереджена в Александрійській бібліотеці Музею. Вона налічувала понад півмільйона папірусових сувоїв. Окрім бібліотеки були побудовані спальні і загальна їдальня для вчених, які проживають тут, спеціальні приміщення для прогулянок. На утримання музею відпускалися спеціальні засоби з царської казни. Птолемеї охоче запрошували для роботи в музеї найбільш видатних учених зі всього елліністичного світу. У III ст. до н. е. у Александрійському музеї працювали Аполлоній Родос, Ератосфен, Аристарх, Архімед, Евклід, Каллімах і багато інших прославлених учених. Главою музею був хранитель бібліотеки, який в той самий час був вихователем спадкоємця єгипетського престолу. Птолемеї всіляко протегували діяльності Александрійського музею, щедро субсидуючи його, самі брали участь в роботі учених. Александрійський музей перетворився на добре організовану, свого роду міжнародну академію, потужний науковий і культурний центр, вплив якого на долі елліністичної науки і культури був величезним. Значна частина видатних наукових відкриттів цієї епохи була зроблена александрійськими ученими. Важливим чинником активного розвитку елліністичної культури була взаємодія традицій власне еллінської і давньосхідної культур. Синтез грецького і давньосхідних начал дав особливо багаті результати в області світогляду і філософії, науки і релігії. Елліністична культура стала синтезом грецької полісної і давньосхідної культури, але в цьому синтезі структуротворну роль грала грецька культура, саме вона визначала вигляд елліністичної культури. Визнаною мовою була грецька у формі загальногрецької мови койне, на якій спілкувалися усі освічені прошарки елліністичного суспільства, створювалася елліністична література. На грецькій мові говорили і писали не лише греки, але і освічені люди з місцевих народностей, які сприйняли грецьку культуру. Грецький вигляд елліністичної культури визначався також і тим, що вирішальний вклад в створення більшості культурних цінностей внесли саме греки (представників місцевих народів нам відомо мало), а розвиток більшості галузей культури (окрім, можливо, релігії) визначався тим, що створили греки в класичний період V—IV ст. до н. е. (містобудування, архітектура, скульптура, філософія, театр та ін.). Елліністична культура є закономірним продовженням тих напрямів, жанрів, круга ідей і уявлень, які склалися в Греції в V—IV ст. до н. е. Вплив давньосхідної культури на розвиток елліністичної культури проявився не стільки в загальному характері тих або інших напрямів культури, скільки в заплідненні її рядом нових ідей, наприклад ідей містицизму і глибокого індивідуалізму у філософії, впровадженні ряду досягнень давньосхідної науки, зокрема в медицині, астрономії і багатьох інших. 7. Схарактеризуйте давньогрецький і римський варіанти античності. Продемонструйте це на прикладі аналізу художніх текстів Давньоримська й давньогрецька цивілізації дуже подібні одна до одної. У деяких випадках їхні культури навіть можна розглядати як одну загальну греко-римську культуру. Грецька культура вплинула на розвиток римської за рахунок того, що вона розвивалася в більш ранній період часу, а римська культура успадковувала її риси, вона була їх логічним продовженням і, звичайно, додавала до неї безліч нових ознак і особливостей.. При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв'язання основні філософські проблеми. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини. На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Культура Давньої Греції та Давнього Риму стали основою європейської цивілізації. Звичайно, грецька й римська культури дуже схожі, але Давньогрецька відрізняється агоністичністю (змагальністю); колективізмом; антропоцентризмом (гуманізмом) – висуванням людини на перший план; завершеністю усіх жанрів культури; відкритістю культури для інших країн і культур. Давньоримській характерні патріотизм і почуття боргу; слабший, ніж у Греції, розвиток культури мови й ораторського мистецтва.Мистецтво Давнього Риму, як і Давньої Греції, розвивалося в рамках рабовласницького суспільства. Але є й відмінність: у Давній Греції – бачення реальності в її єдності крізь призму міфів; головна тема мистецтва – образ людини. У Давньому Римі – продовження традицій грецького мистецтва, перевага символіки й алегорії, аналіз явищ, розчленування цілого на частини й їх детальне зображення, більш чітке, ніж у греків, сприйняття й опис явищ, утрата відчуття цінності світобудови. Римська цивілізація – імперська, децентралізована. 8. Розкрийте особливості релігійної ситуації у Даній Греції Вона була політеїстичною, відгомони її та еллінських міфів увійшли до культури всіх європейських народів. Релігійні уявлення і релігійний побут давніх греків перебували в тісному зв'язку з усім їхнім історичним життям. Різноманітність релігійних уявлень знаходила вираження і в різноманітності культів. У різних регіонах особливо вшановувались певні божества. Наприклад, Зевс — у Додоні (місто на північному заході Греції) та Олімпії, Аполлон — у Дельфах та на острові Делос, Афіна — в Афінах, Гера — на острові Самос. Існували й шанобливі всіма греками святині на зразок Дельфійського і Додонського оракулів або острів Делос, де згідно давньогрецьких міфів, народилися боги Аполлон і Артеміда. Релігійні обряди в Греції були вкрай прості і могли виконуватися будь-якою людиною. Фактично вони зводилися до жертвоприношень і молитов, що відбувалися, здебільшого, у храмах. Із 7 століття до н. е. набули поширеня богослужіння, доступні лише для втаємничених — містерії (в Елефсіні на честь Деметри, орфічні на честь Діоніса і т. д.). Прадавній стан грецької релігії відомий з табличок крито-мікенської культури, заснованої на культі богині Землі. Для цього періоду характерна невелика кількість богів, до того ж більшість з них носять іншомовні імена. Втім, вже відомі Зевс, Афіна, Діоніс та деякі інші боги. Їх ієрархія також могла відрізнятися від пізніше встановленої. Релігійний світогляд правдавніх греків ахейського періоду відтворений у «Теогонії» Гесіода, написаній у 6 столітті до н. е., коли греки вже заселяли Елладу і значною мірою асимілювали поширену там розвинену крито-мікенську культуру. На базі цієї культури і створюється давньогрецький пантеон богів. Спочатку існував лише вічний і безмежний темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Боги, що з'явилися з Хаосу — Гея (Земля), Нікта (Нюкта) (Ніч), Тартар (Безодня), Ереб (Морок), Ерос (Любов), боги, що з'явилися від Геї — Уран (Небо) і Понт (внутрішнє Море). Боги мали образ тих природних стихій, які вони втілювали. Згідно з Гесіодом, решта богів походять від Урана. Уран-Небо, з'єднавшись з Геєю-Землею, породив циклопів і титанів. Після того, як Уран відмовився випустити світло на Землю, його повалив один з синів, Кронос. Кронос — повелитель Часу. Розділивши Небо і Землю, він встановив перший принцип Всесвіту. Проте, не бажаючи бути поваленим власним сином (як йому було пророчено), він почав пожирати своїх дітей — символізуючи цим смерть — час, відміряний людині строк. Один лише Зевс зміг уникнути смерті. Він виріс у печері гори Іда на острові Крит. Змужнівши, він переміг Кроноса і змусив його випустити дітей, яких той проковтнув. Народна етимологія зблизила ім'я Кронос з найменуванням часу — Хроносом. Зевс не був богом Світла чи богом Природи, у прадавній грецькій релігії він просто верховне божество. Він не був покровителем якого-небудь міста чи місцевості, і правив усіма з вершини священної гори Олімп. Його дружина Гера була покровителькою шлюбу, що не заважало Зевсові мати дітей від інших богинь і земних жінок: від титаніди Лето народилися Аполлон (бог мистецтва, музики і священних культів) та Артеміда (богиня полювання), від Деметри — Персефона. Леді, дружині спартанського царя Тіндарея, Зевс з'явився в подобі лебедя, Європі (доньці фінікійського царя) — у подобі бика, Данаї (аргосській царівні, ув'язненій батьком у підземному мідному будинку) — золотим дощем. Іншими дітьми Кроноса були — Посейдон, володар моря, що отримав у спадок морські простори, та Гадес ( Аїд), правлячий мертвими у підземному царстві. Серед дітей Кроноса виділяється також його син від німфи Філіри — мудрий кентавр Хірон. Одного дня бог підземного царства Аїд викрав Персефону. У пошуках своєї доньки мати, Деметра, залишила свої обов'язки богині родючості. На землі почався голод. Тоді Зевс звелів, аби взимку Персефона перебувала у підземному царстві, але навесні поверталася назад — подібно до рослин, які проростають навесні. Богинею краси була Афродіта. Існують різні версії легенд про її походження. _________________ Політеїзм. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки в Древній Греції. Кожне місто мало бога — заступника. Афіна вважалася покровительницею Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні Олімпійські змагання. Місце головного святилища Аполлона — Дельфи, де знаходився найвідоміший дельфійський оракул, як вважали греки тут знаходився відмічений особливим каменем центр Землі. Із 7 століття до н. е. набули поширення богослужіння, доступні лише для втаємничених — містерії. Міст – це людина, яка посвячена в містерію. Есіхл був містом Деметрії. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. Жертвоприношення— форма шанування богів у Древній Греції. Усі жертовні тварини повинні були бути бездоганні, без найменших недоліків. Жреці перед початком священнодійства облачалися в білі одяги й омивали руки в солоній воді. Обряд проходив у повному мовчанні, при музичному супроводі флейтистів. Частина заколотої тварини спалювалася на вівтарі, частина діставалася жрецям, а інше з’їдалось на урочистому бенкеті, що відбувався після богослужінь. Після жертвопринесення жрець вимовляв молитву до богів, що за ним повторювали всі учасники церемонії. 9. Опишіть специфіку релігійної ситуації в Римі та Римській імперії (при оперті на художні тексти) – Релігії Стародавнього Риму. Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні віру¬вання стародавніх греків. Певну роль в ній відігра¬вали залишки тотемізму. Римляни вважали, що похо¬дять від вовчиці, котра вигодувала засновників Ри¬му — Ромула і Рема. Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули землеробські культи. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства. Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму. Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів. До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології. З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов'язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами.Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки — Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарст¬ва Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а зжатий — Опс. Кожний чоловік мав свого інди¬відуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка — покровительку Юнону. Згодом, до початку 2 ст. до н. е., остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Церцери. Всі вони мали відповідних "візаві" в грецькому пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Риму, де відбувалися збори римлян і всі державні події, — Форумі — були встановлені статуї богів. Всі релігійні справи вирішував сенат. До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світовою державою. Завойовані народи зберігали свою релігію, римляни до неї ставилися терпляче, але все ж у їх очах це була культура варварів. Релігія набирає вкрай політизованого вигляду. Безумовно, в першу чергу вона обслуговує духовно, задовольняє релігійні потреби громадян відповідно до їх запитів. Разом з тим, вона стає зброєю боротьби за владу. І це яскраво виявилося на заключному етапі існування Римської імперії. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення влади за собою. Наприклад, Цезар Август був головним понтифіком, тобто верховним жерцем одного бога, Римської імперії. Римляни вірили, що кожний день пов'язаний з певним божеством-понеділок-день місяця, вівторок-день Марса. . Народні маси нерідко поклонялись богам не тільки не популярним у вищих верствах, а навіть таким богам, якими вельможні гордували. В епоху імперії улюбленим богом рабів був Сільван. Найвищим серед державних богів, «батьком богів», що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був установлений обов'язковий культ так званої трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). У римському релігійному культі суворо зберігалися старовинні традиції, що сягали родового ладу. Між богом і людиною ніколи не доходило до фамільярності Одіссей, який сперечався з Афіною, Діомед, який боровся з Афродітою, усі сварки й любовні інтриги грецьких героїв з Олімпом були для римлянина незрозумілі. Досконало розроблена система жертвоприношень та обрядів становила все релігійне життя римлян. З-поміж жерців виділялася колегія понтифіків, яку очолював «великий понтифік» ( Pontifex Maximus). Унаслідок постійних контактів з іншими народами римська релігія зазнала великого впливу чужоземних вірувань. Наприклад, Юнона й Мінерва були етруського походження. Від етрусків запозичено численні релігійні обряди й організацію жрецьких колегій. Під впливом греків відбулося майже цілковите ототожнення римських богів з грецькими. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність і вберегтися від їхнього гніву. Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: «Боже чи богине, що поширюєте опіку над народом і державою карфагенян, ви, що є покровителями цього міста, до вас звертаюся з молитвами, вам віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте ласкаві й прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри». Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур. З Малої Азії в II ст. до н. е до Риму проник культ богині Кібели. В добу імперії дуже поширився культ єгипетської Ісіди, фрігійського Аттіса, сірійської Атаргатіс, кападокійської Беллони, іранського Мітри. Для релігійного життя періоду пізньої імперії характерний синкретизм. У Римі розмаїті обряди, вірування, боги поступово зливалися. Усунення богів значною мірою залежало від надання однакових функцій різним божествам. Певного бога вважали всемогутнім, йому давали атрибути всіх інших. Це було наслідком підриву політеїстичної системи давньоримської релігії і переходу римлян до монотеїзму. ________________ Архаїчна римська релігія, по крайній мірі за відношенням до богів, була створена не з записаних оповідань, а скоріше на основі комплексних взаємовідносин між людьми та богами. У багатьох аспектах вона була близька до грецької, аж до прямого запозичення окремих міфів. На відміну від грецької міфології, боги не були персоніфіковані. Вірили також у божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові та безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді. Їм приносили жертви, присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення надавалося різного роду ворожінням (за польотом птахів, за нутрощами тварин і т.д.) Під впливом італійських племен у римському пантеоні з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, богині Юнона і Мінерва. Деякі боги шанувалися головним чином представниками одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники — Мінерву). Із зростанням контактів з греками, старі римські боги почали ототожнюватися з грецькими. Римські боги також набули атрибутів та міфології цих грецьких богів. За імперської доби римляни увібрали міфологію завойованих народів, що призвело до того, що храми римських божеств стояли поруч із храмами іноземних богів. Таким чином, проникли до Риму і східні культи — Ісіди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога. 11. Розкрийте тему «Міф та міфологія як підвалини античної ментальності й античної літератури» (на конкретних прикладах) Міфи починають виникати на зорі існування людського суспільства у всіх без винятку племен. Цей час збігається з початком розвитку первісно-родового суспільства, коли людині були зрозумілі лише общинно-сімейні відносини. Навіть і зараз у окремих сучасних племен,в силу різних історичних обставин відсталих у культурному розвитку міфи продовжують лишатися важливим чинником їхнього життя і визначають ставлення людей до навколишнього світу. Є два магістральні погляди на природу та характер міфу: культурно-історичний та ідеалістичний. Згідно з першим міф виник тому, що люди, що люди в сиву давнину не могли пояснити явища Природи, відтак «офантазувати», наділяли її вигаданими формами. Отже,міф зрештою віддзеркалює реальний побут прадавньої людини. Ідеалісти по-своєму спростовують культурно-історичний погляд на міф. Передусім,на їх думку, людський розум не може сповна пізнати дійсність – природну і божу. Таким чином, у матеріалістів міф є віддзеркаленням людського побуту, у ідеалістів – одкровенням, законом вищого Розуму, Духу, Бога. У процесі історичного розвитку людського суспільства ці божества обростають обрядами, культовими дійствами з принесенням жертв, якими нібито можна було задобрити ці божества, просити в них заступництва. (Це також пояснює появу богів – кожен античний бог уособлює в собі певну силу, яка на той час здавалася незрозумілою чи яку не могли пояснити люди. Так,наприклад, Зевс – цар і бог людей, шанувався як символ природи;Посейдона – володар моря; Деметра – богиня родючості, хліборобства та шлюбу,Афродіта – богиня вроди та кохання та багато інших. Специфікою богів є також їхня схожість до людей, а саме родинні зв’язки та стосунки. (можливо це забезпечувало краще розуміння) Давньогрецький міф у зародку містив у собі пізнішу філософію, поезію, науку, психологію…,і сприймався він у ті часи не як казка,а як Закон, найвища мудрість, і ставлення до нього було дуже серйозним. __________________ Уже давньогрецька міфологія дійшла до нас здебільшого не в науково надійних описах чи записах, а в її літературному, історичному, філософському переосмисленні, у творчості Гомера, Гесіода, Піндара, Есхіла, Евріпіда, Каллімаха, Ликофрона, Вергілія та ін. Коли в добу Європейського Відродження зріс інтерес до античної спадщини, імена давньогрецьких богів і героїв та розповіді про них стали поширеними в Європі саме завдяки літературним пам’яткам. Трактування цих пам’яток мало здебільшого популярний та пізнавальний характер. Таким воно збереглося донині [2], бо мало хто бере в основу вивчення античної міфології дослідження А.Ф.Лосєва, який до письменницьких трактувань міфів додав античні та пізніші міфографи, античні словники, коментарі схоластів до міфологічної літератури тощо [3]. Давньогрецька література, філософія, історія уже не застали міфологію як цілісну систему, вони мали справу з стадією розпаду міфології, її трансфрмації в інші мистецькі і наукові системи і в першу чергу в фольклор, а через нього - в літературу. Масштабне і функціонально строкате проникнення рудиментів міфології у фольклор і в літературу на стадії розпаду міфології як світоглядної системи, потягло за собою таку ж строкатість трактувань взаємин цих двох стадіально різних систем. 12. Схарактеризуйте добу героїв в уявленні давніх греків. Назвіть основних грецьких героїв та їхні діяння (за конкретними художніми творами) – коротко, ясно, систематично, лаконічно :D Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Герої та їх функції (роль) - позитивні: Прометей – Приніс вогонь людям «прометей закутий»есхіл Геракл (багато подвигів – мужність, розум, сила, відвага) Персей (боротьба зі злом, переміг медузу Горгону)згадувався в іліаді Икар (перший політ людини до сонця) Орфей и Эвридика (спроба перемоги смерті) Аргонавти і Ясон (плавали за Золотим Руном, відкриваючи нові землі та нові народи) Асклєпій (займався лікуванням людей з метою здобути їм безсмертя), Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв — напівбогів, легендарних полководців, засновників міст, їх вважали посередниками між богами і людьми. Деякі з них у давні часи самі були богами. Греки вірили, що герої, які часто несли в собі риси казковості, впливали навіть на долю людей, захищали і рятували їх від злих сил — жорстоких розбійників, ненажерливих потвор. Вважалося, що відсутність пошани до героїв з боку мешканців якогось міста або невідправлення відповідного культу могли викликати їх гнів і помсту, наслідки яких важко було передбачити. Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса і земної жінки Алкмени, що здійснив дванадцять знаменитих подвигів.Він знищив лютого Немейського лева, жахливу Лернейську гідру, стімфалійських птахів з мідними пазурами і дзьобами, отруєним пір’ям-стрілами, вполював Ерімантського вепря, Кірінейську золоторогу лань, подолав Критського бика, здобув пояс цариці амазонок Іпполіти, очистив Авгієві стайні, переміг царя Діомеда і викрав Геріонових корів, а потім золоті яблука німф Гесперід і, насамкінець, здійснив найважчий свій подвиг — здолав і вивів на поверхню пекельного пса Кербера. Після смерті став олімпійським божеством. Популярними героями були Тесей(вбив мінотавра), легендарний афінський цар, і Персей, син Зевса й аргоської жінки Данаї, який здійснив ряд подвигів. Про подорож героя Ясона з товаришами до берегів далекої Колхіди за золотим руном з багатьма пригодами оповідає чималий міфологічний цикл про аргонавтів. Проте найзначнішим таким циклом, у якому діє величезна кількість уславлених героїв — Ахілл, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Аякси, Агамемнон, Паріс та ін., — став Троянський цикл міфів. Він становить розповідь не тільки про Троянську війну, але й про події, що їй передували. Міфи набували нових ознак і нюансів, а герої міфів удруге народжувалися у творах античних письменників, змінюючи з волі автора свої риси та якості. Немає сумніву, що титан Прометей (бог старшого покоління) так і залишився б одним із маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім інших рис, зробив ідейним борцем проти Зевсової деспотії, носієм усього світлого й прогресивного («Прометей закутий»), І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася в багатьох присвячених йому творах (як не згадати тут шевченківського Прометея!), то цим ми завдячуємо тільки Есхілові.Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства, гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї. 13. Розкрийте специфіку культу героїв у давніх греків (за конкретними художніми творами) – голлівудська посмішка, веселе обличчя і знання міфології вам неодмінно допоможуть. Культи героїв. Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв — напівбогів, легендарних полководців, засновників міст, їх вважали посередниками між богами і людьми. Деякі з них у давні часи самі були богами. Греки вірили, що герої, які часто несли в собі риси казковості, впливали навіть на долю людей, захищали і рятували їх від злих сил — жорстоких розбійників, ненажерливих потвор. Так, Тесей убиває Періфета, Скірона, Сініса, Керкіона, Прокруста- розбійника, Мінотавра в Лабіринті, а герой Персей, знищивши морське страховисько, врятовує красуню Андромеду. Вважалося, що відсутність пошани до героїв з боку мешканців якогось міста або невідправлення відповідного культу могли викликати їх гнів і помсту, наслідки яких важко було передбачити. Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса і земної жінки Алкмени, що здійснив дванадцять знаменитих подвигів. Він знищив лютого Немейського лева, жахливу Лернейську гідру, стімфалійських птахів з мідними пазурами і дзьобами, отруєним пір'ям- стрілами, вполював Ерімантського вепря, Кірінейську золоторогу лань, подолав Критського бика, здобув пояс цариці амазонок Іпполіти, очистив Авгієві стайні, переміг царя Діомеда і викрав Геріонових корів, а потім золоті яблука німф Гесперід і, насамкінець, здійснив найважчий свій подвиг — здолав і вивів на поверхню пекельного пса Кербера. Після смерті став олімпійським божеством. Популярними героями були згадувані Тесей, легендарний афінський цар, і Персей, син Зевса й аргоської жінки Данаї, який здійснив ряд по-двигів. Про подорож героя Ясона з товаришами до берегів далекої Колхіди за золотим руном з багатьма пригодами оповідає чималий міфологічний цикл про аргонавтів. Проте найзначнішим таким циклом, у якому діє величезна кількість уславлених героїв — Ахілл, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Аякси, Агамемнон, Паріс та ін., — став Троянський цикл міфів. Він становить розпо-відь не тільки про Троянську війну, але й про події, що їй передували. Крім цих двох, по-справжньому героїчних циклів, існував ще Фіванський міфологічний цикл, що розповідає про трагічну долю нещасного і багато-страждального героя Едіпа і чотирьох його дітей — Антігону та Ісмену, Полініка та Етеокла. Та хоча процес міфотворчості давно завершився, а самі легенди й міфи набрали сталої форми, деякі зміни в них усе ж відбулися. «Винними» у цьому стали трагічні поети, які, відповідно до своїх творчих задумів, сміливо йшли на зміну окремих епізодів того чи іншого міфу або, можливо, використовували маловідомі якісь варіанти, що з'являлися в інших районах Греції. Отже, міфи набували нових ознак і нюансів, а герої міфів удруге народжувалися у творах античних письменників, змінюючи з волі автора свої риси та якості. Немає сумніву, що титан Прометей (бог старшого покоління) так і залишився б одним із маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім інших рис, зробив ідейним борцем проти Зевсової деспотії, носієм усього світлого й прогресивного («Прометей закутий»). І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася в багатьох присвячених йому творах (як не згадати тут шевченківського Прометея!), то цим ми завдячуємо тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства, гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї. __________________ 14. Визначте, на які періоди можна поділити давньогрецьку літературу (з прикладами творчості конкретних письменників) 1. Архаїчний період. Характерно: гострота в соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення. Розвивається усна народна творчість та міфологія.Найвищого розквіту набуває епічна поезія, до нас дійшли тільки гомерівські-«Іліада» та «Одісея». 2. Класичний (аттичний) період. (7-4 ст до н.е) . Держави-поліси.У цей час центр культурного життя перебуває в Афінах. Після Греко-перської війни почався розвиток Афін, які незабаром стало прикладом для всієї Греції. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія,(Есхіл «Орестея», Софокл «Цар Едіп», «Антігона», Евріпід «Медея», «Іпполіт») потім комедія.(Арістофан «Жаби», «Хмари», «Лісістрата») Розвивається лірика(Архілох,Сапфо До Афродіти»,Анакреонт«Дай мені Гомера ліру»,,Алкей) й ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза ( «Крітон», «Федон»). Спочатку з'являється історична проза (Геродот, Фукідіт, Ксенофонд), потім філософська. (Платон «Аплогогія Сократа», Арістотель «Поетика») 3. Елліністичний період (з 4 століття до нашої ери по 1 століття до нашої ери). У цей період Греція завойовується спочатку Філіпом, потім Олександром Македонським. Полісна система віджила себе. В Олександра є велика ідея - нести грецьку культуру варварам. Потім Олександр розуміє, що грецька культура – не єдина конкурентноздатна у світі. Еллінізм - симбіоз грецької й інших культур. Культурний центр переноситься в Єгипет, в Олександрію. Там виникає гуманітарна наука. Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія (Менандр «Відлюдник») про родину, про дім.побут 4. Період грецької літератури епохи римського панування (перші 5 ст нашої ери). Загарбання римлянами низки Еллінських держав призвело до економічної розрухи низького зниження їх культури, проте римляни цікавились грецькою культурою. Еллада для Риму – історико-культурний музей. Почався широкий процес злиття грецької та римської культур. Освічена частина римлян добре володіла грецькою мовою, а греки знали латину. Розвивається жанр роману, зокрема такі його різновиди як Авантюрний роман випробувань (Харітон «Херей і Калліроя» ) та Роман-ідилія або пасторальний роман. (Лонг «Дафніс і Хлоя»). 15. Визначте, на які періоди можна поділити римську літературу (з прикладами творчості конкретних письменників) Так само як і грецьку літературу, римську літературу необхідно ділити на періоди 1.Література епохи республіки: А. Долітературний період (до середини IIIст. До н.е) Міфотворчість,історичні легенди,народна поезія. Б. період ранньої римської літератури ( до середини II ст.. до н.е) Тіт Макцій Плавт,Скарб,Близнята Публій Теренцій Афр.Свекруха,Брати В. література періоду громадянських воєн Характеризується великою кількістю повстань рабів. Гостра політична боротьба в середині країни. Часта зміна правителів. Представники: Гай Валерій Катулл любовна лірика «Вірші до Лесбії»,Марк Тулій Ціцерон 2.Література Епохи Імперії: А. Література ранньої Імперії (або «віку Августа», до 30-40х років. Н.е) Встановлення принципату Октавіана Августа та ряд його реформ. Уславлення Августа стало найвищім завданням літератури. На його честь писали: Вергілій («Буколіки», «Георгіки», «Енеїда»), Квінт Горацій Флакк («Сатири», «Ода до Мецената». В цей період популярний жанр Елегії: Овідій( «Любовні Елегії») Б. Література пізнішої Імперії (до кінця 5 століття н.е) Падіння династії Юліїв – Клавдіїв. Рим з часів Августа стає головним культурним центром. Імператори підтримують публічні виступи і змагання ораторів і поетів. Стверджується декламоційно риторичний стиль (чітко сформульовані моральні настанови і приємні до слуху метафори.) Вони відрізнялися від суворих філософських роздумів Цицерона.(література цього періоду – «Метаморфози» Апулея та «Сатирикон» Петронія). 16. Розкрийте проблему: чому гомерівський епос можна вважати підмурком грецької та всієї античної культури Мистецтво Гомера складне і незвичайне, як життя, яке він зображує. Він височить в античній літературі подібно до величної гірської вершини. І для того, щоб вичерпно пізнати її — ту рослинність, що вкриває її, тваринний світ, що населяє її, сховані у її надрах мінерали й викопні поклади, — цю вершину слід ретельно вивчати. Гомер вклав у свої поеми величезну ерудицію, енциклопедичні знання про свою епоху, глибокі й цінні спостереження, врешті весь колосальний талант художника. Тому, уважно читаючи його творіння, в них можна відкривати дедалі нові й нові дані, факти, свідчення та деталі, що складають величезну панорам у гомерівської доби. А вплив Гомера на розвиток дальшої грецької літератури переоцінити взагалі неможливо. Першою відчула на собі вплив гомерівських поем грецька трагедія, що запозичила в них зачин дії. Адже кожна трагедія розпочинається з якогось гостродраматичного моменту міфологічного сюжету, який негайно вводить читача в центр подій. У «Прометеї закутому» Есхіла це покарання бога-титана, в «Антігоні» Софокла — розповідь Антігони про смерть двох братів і суворий закон Креонта, в «Медеї» Евріпіда — розмова між годувальницею і ви-хователем дітей Медеї про зраду Ясона тощо. Усі ці події чи діалоги відразу визначають граничне напруження і швидкий розвиток подальших драматичних подій. Трагічний ореол навколо персонажа (в трагедії) часом створюється тими ж засобами, що і в гомерівських поемах. Наприклад, трагічність образу Ахілла посилює його знання про свою неминучу загибель у Троянській війні, драматизм образу Едіпа — наперед визначена страшна доля і марні зусилля втекти від неї. Прийом «пізнавання», чудово розроблений Гомером в «Одіссеї», пізніше стане улюбленим як для трагічних, так і для комедійних авторів. Особливий вплив гомерівські поеми справили на римську літературу. Багато елементів з них використали у своїх епічних поемах Енній та Невій. Надзвичайно виразно це виявилося у творчості найвизначнішого римського поета Вергілія. Найбільша його поема «Енеїда» цілком спирається на твори Гомера і в дечому навіть копіює їх і повторює. Вергілій, який хотів стати «римським Гомером», запозичує для своєї поеми композицію «Іліади» та «Одіссеї» (перші шість пісень повторюють події «Одіссеї», шість наступних — «Іліади»), відповідно будує систему образів героїв, використовує майже всі художні засоби Гомера. Навіть у нові часи Гомера (інколи через більш відомого Вергілія) намагалися наслідувати багато поетів різних країн (Т. Тассо, П. Ронсар, Вольтер, Гете, Ф. Шіллер, М. Херасков, В. Тредьяковський та ін.). У період античності епізоди гомерівського епосу та їхні герої були широко відображені в мистецтві грецьких і римських художників і скульпторів. Базовий розпис здебільшого втілював гомерівські сюжети. У пізніші часи художники охоче використовували найдраматичніші епізоди поем для своїх полотен, зверталися до них і композитори. 17. Розкрийте культурно-історичну ґенезу давньогрецької трагедії Назва “трагедія” походить від двох гр.слів – трагос (цап, козел) і оде (пісня), назва свідчить про тісний зв’язок трагедії з дифірамбічним хором, у якому брали участь ряджені в козині шкури, що грали роль сатирів. Як відомо, термін «трагедія» має міфологічні витоки і пов'язаний з культом бога Діоніса (Бахуса, Вакха), який поєднував протилежні функції: родючості землі, виноградарства, символ високих урожаїв і функцію смерті, виступав як володар душ мертвих. Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполлону як виразнику психології родової аристократії. На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята – діонісії, наприкінці яких у жертву богу приносили козла – символ козлоногого сатира – супутника бога Діоніса. Так виникло поняття «трагедія» передсмертний крик козла. Подібно до того, як епос з його величними образами і формами поступився місцем ліриці, так і лірика змушена була відступити після появи драматичних жанрів, зокрема давньогрецької трагедії. В нових умовах становлення демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які б за своїм характером більше відповідали щойно встановленій молодій державній формі, допомагали б її зміцненню і, головне, могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри, передусім трагедія. Кілька джерел привели до появи драматичної дії, яку назвали трагедією. Найголовнішими джерелами трагедії можна назвати: Народні свята на честь бога родючості й виноградарства Діоніса. Оргіастичний характер. Сатири(одягнені у козині шкури)+фавни. Бог нестриманої пристрасті. На схилах Акрополя будують театр Діоніса у 560 р. до н.е. Не дійшло жодної сатирівської драми. Головну роль відігравали гімни на честь Діоніса – дифірамби. Народні свята на честь богині родючості й хліборобства Деметри. Культ щорічно відзначався у м. Процес формування трагедії був досить довгим, розпочався приблизно в 7 ст. до н.е. Грецька трагедія еволюціонує від абсолютно правильного відтворення міфів до повної зміни. За добу Шекспіра традиційна трагедія перестає існувати. Малі Діонісії означали початок весни. Свято запліднення полів Походження комедії – фалічні пісні. Співають у містах. Започатковано комедійні вистави в театрі Діоніса в Афінах. Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480-ч роках до н.е. 1. 18.Розкрийте культурно-історичну ґенезу давньогрецької комедії. Появі комедії сприяли кілька факторів і джерел. Першим можна вважати народні свята на честь бога Діоніса. Фалічні пісні – це пісні, що їх заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса, коли вже починалася нестрмно весела й буйна карнавальна чатсина урочистостей. Їх виконувала процесія селян, які вже добре почастувалися вином. Вони несли кошики з первістками сільськогосподарських плодів, деякі з них тримали в руках великі зображення символів плодючості – фали(дітородні органи), які символізували животворні сили природи, що пробуджувалися навесні. Учасники процесії часто мастили собі обличчя виноградом, одягали шкури тварин та, імітуючи їхні рухи, жестами вітали прихід весни й перші теплі промені сонця. Усе це супроводжувалося співом розгульних, часто сороміцьких пісень, непристойність яких була зумовлена традиціями самого обряду. Ця збуджена й галаслива юрба ряджених йшла по полях, заходила в селища, де її зустрічали натовпи святкуючи, частина яких також приєднувалася до процесії. З рядів ряджених лунали іронічні чи сатиричні вигуки, непристойності, когось називали на імя і соромили чи висміювали. Фалафори(носії зображення фалів) мали право вибігати з рядів, лаяти чи сварити когось із присутніх глядачів. 2. Подібний веселий натовп гуляк називався по-грецьки «комосом», а пісня – «оде». Звідси виникло слово «комодіа», наше – «комедія». У комедії набагато ширше, чим у трагедії, до міфологічних мотивів підмішувались життєві, що поступово стали провідними або навіть єдиними, хоча в цілому комедія як і раніше рахувалась присвяченою Діонісу. Так, під час комоса стали розігруватись невеличкі сценки побутового і пародійно-сатиричного змісту. Ці імпровізовані сценки являли собою просту форму народного балаганного театру і називалися мімами (в перекладі значить "імітація", "відтворення"; виконавці цих сценок також називалися мімами). Героями мімів були традиційні маски народного театру: горе-воїн, базарний злодюжка, вчений-шарлатан, простак, що задурює всіх, і т.д. Пісні комоса і міми - це головні початки древньої античної комедії. Комедія, яка виникла з античного комоса в V ст. до н.е. була політичною по своєму утриманню. Вона постійно торкалась питань політичного ладу, зовнішньої політики Афінської держави, питання виховання молоді, літературної боротьби й ін. Злободенність древньої античної комедії усугублялась тим, що в ній припускалася повна свобода в карикатурному зображенні окремих громадян, виведених до того ж під своїми справжніми іменами (поети Есхіл, Софокл, Еврипід, Агафон, керманич афінської демократії Клеон, філософ Сократ і інші). При цьому древня антична комедія створює образ не індивідуальний, а узагальнений, близький до маски народного комедійного театру. Наприклад, Сократ у "Хмарах" Аристофана наділений не рисами реальної особи, але усіма властивостями вченого-шарлатана, однієї з улюблених масок народних карнавалів. Така комедія могла існувати тільки в умовах афінської рабовласницької демократії. Грецька комедія виникає у VI ст. до н. е. з таких осоновних елементів: а) голосливі й веселі побутові сценки пародійного та карикатурного характеру, б) драматизовані пісні викривального характеру в селян, котрі ходили на свята Діоніса в місто висміювати тамтошніх мешканців, в) оргіастично-жертвений культ Діоніса, г) пісні на честь богів родючості на Діонісових святах. В результаті поєднання цих чинників з’являються веселі, буйні святкові походи та сцени карнавального типу, сповнені жартами, навіть непристойностями; з піснями, танцями, перевдяганням у різних тварин та істот з товстим задом, великим черевом і довгим шкіряним фалласом. Великого значення набували любовні пригоди, бенкети, різні буйства. Слово комедія походить від коммос, тобто святково-веселий натовп, гулянка (від come – “село” та ode – “пісня”). Класична комедія розвивалась під сильним впливом наростаючого антагонізму між вільнимиземлевласниками та великими виробниками. Від культу Діоніса до комедії перейшло багато важливих рис: а)хор, як невід’ємна частина ритуалу, б)агон двух напівхорів, в)парабаса, рух хору у бік глядачів та звертання до них від імені поета, г)багате маскування, д) бенкетування, любовні пригоди, весілля та заключний марш із смолоскипами. Обов»язково мало бути 2 хори, що вступали між собою в агон.За Арістотелем комедія втішає безболісним сміхом з приводу фіктивно страждаючих героїв, про загибель яких не ставиться питання. Арістотель: «Трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія з дифірамбів, комедія-із заспівувачів фалічних пісень». Засновник комедії-Кратет(Афіни, 5 ст до н е) І лише в Аттиці комедія досягла повного розвитку. Тут вона отримала розвинуту фабулу та структуру, різноманітні маски та визначене число акторів.Про неї Ніцще казав: «Пізніший рід мистецтва відомий як новітня аттична комедія. У ній продовжує життя відроджена постать трагедії-як пам»ятник її смерті». 19. Сформулюйте основні думки Ф. Ніцше щодо аполлонівського та діонісійського початків у трагедії Фрідріх Ніцше народився у 1844 р. у Німеччині. У 1871 він написав, а в 1872 р. опублікував свою першу велику наукову працю «Народження трагедії з духу музики». Аполлон(Феб, Делій, Піфій) – божество сонячного світла. У грецькій міфології один із 12 олімпійських богів. З 5 ст. до н.е. його культ поширений у Римі. Бог світла. Тому його культ пов'язаний з пророцтвами, котрі проливають світло на волю богів. Бог гармонії. Відтак – пов'язаний з мистецтвом музики. На бенкетах богів на Олімпі він супроводжував грою на кітарі спів Муз. Звідсіля – один із основних атрибутів Аполонна – кітара або ліра, що символізує його роль покровителя мистецтв. Виступає в якості організатора соціально-політичного життя й моральних норм. Отже, аполоннівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням і розумом. Діоніс(Вакх, Бромій, Дифірамб) – бог рослинності, родючості, покровитель виноградства та виноробства. Пов'язаний із підземним світом, тому міг набути подобу змія. Ритуали-свята на честь Діоніса були також ритуалами на честь померлих. Саме імя Діоніс фракійського походження. Фракійською мовою воно значило «син бога». Інше імя бога Вакх теж походить з Фракії. Тому вважається вірогідним такий варіант, що його культ прийшов до Греції із Фракії. Одначе, з іншого боку, культ Діоніса археологи та історики знаходять у памятках Крито-Мікенської цивілізації.Основою характеристикою культу Діоніса був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час вино пиття та безумного танцю. В оргіях мешканців Аттики на честь Діоніса брали участь лише жінки. Вони впадали у стан священної істерії, трансу. Бігали по горах, лісах, полях. Їм здавалося, що вони бачать, ніби із землі течуть ріки, наповненні медом, молоком, вином. Могли розірвати на шматки будь-яку тварину, що потрапить їм на очі, потім їсти сире м'ясо, бо воно символізує плоть Діоніса, і від цього вони набираються більшої сили. Діонісійський першопочаток - з інстинктивним піднесенням, істиною, осягненою в містеріях, а якщо з красою, то дикою і неприборканою 20. Сформулюйте значення творчості Есхіла для поступу трагедії як жанру – просто розповідаєте про Есхіла, Есхіл (525 – 456 рр. до н.е.) — поет становлення афінської рабовласник цької демократії. Грецькі вчені почали називати Есхіла «батьком трагедії». Любов до батьківщини — одна з постійних тем у творах Есхіла. Внесок Есхіла до трагедійного дійства був надзвичайно великий. Він створює трагічну трилогію, що незабаром стає традиційною для змагань драматичних поетів. Великим поштовхом для швидкого розвитку трагедії стало введення Есхілом другого актора. Він увів формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з'являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин. Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбовані маски, надаючи їм певні трагічні вирази людського обличчя, винайшов котурни — черевики трагічного актора, що набагато збільшували його зріст. Він увів ряд театральних машин, без яких не могла обійтися вистава (наприклад, покарання Прометея, який у фіналі разом зі скелею «провалюється» під землю). Найвидатнішою трагедією Есхіла вважають «Прометея закутого», що входила до трилогії про Прометея. Написана трилогія, очевидно, у 469 р. до н. є. «Орестея» Есхіла – єдина трилогія, що дійшла до нас повністю. Кожна її трагедія становить закінчений твір, а всі вони об’єднані спільністю сюжету і системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої. Орестея заснована на троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атрідів. Сюжет: В Аргосі царював Пелопс, проклятий убитим ним героєм це прокляття падає і на синів Пелопса – Атрея і Тієста. Тієст спокусив дружину свого брата - Аеропу Атрей помщається Тієстові – він запрошує його до себ в гості та частує його м’ясом убитих Тієстових дітей. За це боги прокляли рід Атрея, що вплинуло на долю його чинів – Агамемнона і Менелая. Орестея сповнена найактуальнішими проблемами тих часів: закони родової пости, відплата за криваві злочини, родове прокляття, тощо.. Міфологічна основа: над родом Атрідів було прокляття за криваве злодіяння. Есхіл також дотримувався того, що за пролиту кров, подібно ланцюга буде викликана нова кров. І це буде тривати поки не буде відомщеною. Атрей убиває дітей брата Тієста, його син Агамемнон – дочку Іфігенію, Агамемнона вбиває Клеменестра, яка в свою чергу гине від руки сина. Аполлон виправдовує це вбивство здійснене за його наказом і очищая Ореста від крові і відправляє його до Афін, там його оправдовує суд. Те, чого не могли зробити боги – зробили люди. ________________________ Він першим синтезував усі елементи, пов’язані з дифірамбічними заспівами, надавши їм глибокого драматичного характеру. Завдяки його творчості трагедія набула першорядного суспільного звучання і стала найголовнішим драматичним жанром. Перетворилася на могутній засіб виховання співгромадян. Другий актор. Це значно збільшило діалогічну частину п’єси. Есхіл запровадив ряд прийомів, що збільшували її драматичний ефект. Зокрема, він увів формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Її фабула від початку до кінці залишалася глибоко драматичною, глядачі ставали свідками напружених переживань, бурхливих сцен, гострих конфліктів. Есхіл не дотримувався єдності часу. Порушується єдність місця – у «Хоефорах» дія спочатку відбувається на могилі Агамемнона, а в другій частині трагедії – біля входу в його палац. Хоча у Есхіла, хор стає колективним актором, своїми піснями часто сприяє розвиткові дії і посідає значне місце в трагедії, відбувалося збільшення акторів від одного до трьох, що призвело до зменшення хорових пісень і ролі хору в самій трагедії. Основою всіх відомих нам трагедій становили легенди та міфи. Щоправда, драматург, якшо того вимагав його йдейно-зудожній задум, сміливо йшов на деякі зміни в них. Так, щоб зробити образ Клітемнестри більш драматиничм, Есхіл вкладає їй у руки сокиру, і вона сама вбиває чоловіка – Агамемнона, хоч за мфіом герой загинув від руки коханця Клітемнестри Егіста. Закінчувалася трагедія переважно загибеллю героїв або тяжкими нещастями, що обрушувалися на них. Тому в ній не доречними були жарти чи дотепи, веселі розважальні сцени. 21. Опишіть міфологічну основу трилогії Есхіла «Орестея» й особливості її інтерпретації поетом . У 458 р. до н.е. була поставлена Есхілова «Орестея» - єдина трилогія, що дійшла до нас повністю. Кожна з її трагедій становить закінчений твір, а всі вони разом об’єднані спільністю сюжету й системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої. «Орестея» заснована на Троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атрідів. Передісторія трилогії така. В Аргосі царював Пелопс, проклятий убитим ним героєм. Це прокляття падає і на синів Пелопса – Атрея і Тієста. Останній спокусив дружину свого брата – Аеропу. Обурений Атрей помщається Тієстові жахливим чином – запрошує його до себе в гості й частує м’ясом убитих Тієстових дітей. За це боги прокляли рід Атрея, що вплинуло на долю його синів – Агамемнона і Менелая. Есхіл також дотримувався думки про те, що пролита кров, подібно до ланцюгової реакції, викликає нову кров. Основою всіх відомих нам трагедій становили легенди та міфи. Щоправда, драматург, якщо того вимагав його ідейно-зудожній задум, сміливо йшов на деякі зміни в них. Так, щоб зробити образ Клітемнестри більш драматиничм, Есхіл вкладає їй у руки сокиру, і вона сама вбиває чоловіка – Агамемнона, хоч за мфіом герой загинув від руки коханця Клітемнестри Егіста. 22. Схарактеризуйте поєднання в трилогії Есхіла «Орестея» аполлонівської й діонісійської первин. Провідною темою трилогії, її пафосом є священна необхідність покарання зла, помста за зло. Самі боги пильно й ревно слідкують, щоб Орест вчинив священну помсту над убивцями батька. Справа в тому, що давній грек сприймав буття як Космічну гармонію, правду, справедливість, встановлену богами. Чинити зло означало порушувати встановлений порядок. Покарання ж, помста за зло, як свято вірили греки, відновлює первісну гармонію. Також греки твердо вірили, що душа вбитого, якщо за неї не помститися, літатиме по світу й спричинюватиме багато зла як рідним, які не помстилися за кров, так і людям взагалі. Така філософія неодмінно натикалася на суттєву перешкоду. Адже той, хто мстить за зло насильством, сам коїть злочин, породжує нове зло, що вимагає іншого месника. Як же тут перервати зростання зла, єдиний вихід – страждання. Орест страждає, бо саме страждання – це той тернистий шлях, що веде людину до розуміння, мудрості, гармонії. Але Есхіл певно, добре бачив, що не всім людям притаманна здатність сягати мудрості та гармонії через страждання, часто, навпаки, страждання призводило до скоєння зла іншим. Діонісійський першопочаток - з інстинктивним піднесенням, істиною, осягненою в містеріях, а якщо з красою, то дикою і неприборканою. Діонісійський першопочаток викриває себе під час сцен вбивства Агамемнона і Ксандри, зради Клітемнестри і її загибелі, під час божевілля, відчуття жахливої провини, докорів сумління, які оволодівають Орестом під впливом ериній. Аполоннівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням і розумом. Аполлонівські витоки виявляються у протистоянні Аполлона, світлого. Мудрого, справедливого та Афіни з безжальними, жадібними до крові та помсти Ериніями. 23. Розкрийте розвиток трагедійного жанру у Софокла Трагедія Софокла стає більш реалістичною, наближенішою до життя, втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. Грандіозні й високі сюжети замінюються значно простішими, суто земними. І цей процес супроводжувався повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів. Проте всі сюжети Софокла, як і раніше, традиційно основані на міфах, які він черпав з циклічних поем. Софоклівська трагедія з її пристрасним інтересом до окремої особистості, прагненням пізнати її, глибше зобразити її почуття давала можливість обмежитися порівняно вужчими простором і часом. Вона являла собою викінчений твір, дія якого зосереджувалася навколо трагічного конфлікту. Тому, хоч Софокл і зберіг традиційну форму трилогії, але трагедії, що складали трилогію, вже не мали сюжетного зв’язку між собою. Кожна з них – окреме ціле, не пов’язане з двома іншими. У трагедіях Софокла часто присутня трагічна іронія, яка полягає в тому, що прихований зміст у висловлюванні персонажа розуміють лише глядачі, а не дійові особи, оскільки лише перші знають міфи. Софокл майстерно спрямовує дію трагедії до фіналу, що закінчується катастрофою для героя. Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає вершини. _____________ Софокл жив у період вищого піднесення афінського полісу і всі особливості цього періоду значною мірою відбив у своїх творах. Він був поетом рабовласницької демократії. Він був палким патріотом і активістом, тому у своїх творах намагався у своїх творах об*активно зобразити ті зміни і конфлікти, що виникали у суспільстві тих часів. Захищаючи демократію, виступав проти тиранії (Креонт «Антігона»); підносить проблему багатства та грошей; у його творах є місце для релігійних роздумів. Вірив що Боги визначають долю людини, але самі у вчинки людей не втручаються. Софокл (495-405 рр. до н.е.) Трагедії Есхіла – це породження епохи становлення і розквіту полісів. А молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – живе в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживає і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики. Художні особливості трагедій Софокла: 1) в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан; 2) трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві); 3) драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм; 4) відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15; 5) Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;) 6) Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації; 7) найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії. Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки. 24. Схарактеризуйте міфологічну основу трагедії Софокла «Цар Едіп» та особливості її інтерпретації драматургом – ну, якось так. У трагедії “Цар Едіп” (біля 429 р. до н.е.) Софокл скористався художнім прийомом трагічної іронії, суть якого зводиться до того, що глядач знає про хід подій, а дійові особи не знають. Це допомагає глядачеві глибше проникнути у суть конфлікту. Необхідно звернути увагу на те, що “Цар Едіп” – твір, який будується виключно за принципом єдності дії. Уся дія сконцентрована навколо пошуків убивці Лаія. Порушено світовий порядок: Лаій загинув, але смерть його не відімщена. Пошуки, до яких залучено чимало людей (Креонт, сліпий Тіресій, гонець з Коринфа), нарешті, розкривають Едіпові жахливу істину: він убивця свого батька Лаія і чоловік своєї матері Іокасти. Відкриття істини позбавило Едіпа всього: честі, родини, душевного спокою. Едіп гидкий сам собі. Він розуміє, що не винен, але вчинки його настільки жахливі, що він осліплює себе і прирікає на вигнання. У коммосі хор ставить перед Едіпом запитання: а, може, “краще не родитись, як сліпому жить?”. Чому Епід не позбавив себе життя? Адже нещастя і страждання Епіда настільки великі, що вони складають межу можливостей людських. Однак специфіка творчості Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне. І Едіп знаходить у собі сили для більшого: він прирікає себе на темряву, на скитання, щоб спокутувати провину, стати чистим. Едіп сам покарав себе, сам виконав вирок, а, значить, він переміг долю. Так повинна вести себе у житті справжня людина. Тема трагедії – не мимовільні вчинки Едіпа, а їх викриття, їх упізнавання самим Едіпом. Драматургія Софокла – це пишний гімн людині, людській душі в найкращих її виявах. ___________ Цар Фів-Лай гвалтує юного Хрісіппа, сина Пелопа. Від оракула Лай дізнався, що його очікує сувора божа кара: він має загинути від руки власного сина, побоюючись такої смерті Лай та його дружина Іокаста, коли в них народжується син наказують слугам вбити його. Новонародженому проштрикують ноги і залишають його в урвищі. Хлопець виживає, потрапляє до корінфського царя Поліба, виростає там, сприймаючи Поліба за справжнього батька. Хлопця називають Едіпом. Одного разу він попадає до оракула, той йому пророкує що він у майбутньому вб'є власного батька. Наляканий цим пророцтвом, Едіп біжить з Корінфу, по дорозі він зустрічає багатого мандрівника, який ображає Едіпа, зчиняється бійка і рятуючи власне диття Едіп вбиває мандрівника. Пізніше з'ясовується, що це і був справжній батько Едіпа. Але поки що Едіп не відає цього і прямує до Фів, де люди страждають від кровожадного сфінкса, вбиває його, рятує місто, а люди в нагороду за це, запрошують Едіпа стати їх царем, бо їх володар недавно загинув.Едіп стає царем і автоматично чоловіком царівни Іокасти-його справжньої матері. Але боги розкривають світу всю тайну. Іокаста кінчає життя самогубством. А Едіп продовжує благополучно царювати і одружується з іншою жінкою, яка народила йому четверо дітей. Отже міф несе в собі ідею божої кари за злочин гомосексуалізму.