На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР – однієї з 13 держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а населення 25,5 млн. осіб.
Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці.
Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними
республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликала енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.
Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції.» Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того,щоб Україна не мала дійсної незалежності.
Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об’єднані, утворився воєнно-політичний союз. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний сою Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.
І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно - політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави
II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, посилювався.
III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР(Азербайджан, Вірменія, Грузія).
Отже,остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень1922), а дещо пізнішеі пов’язана головним чином з прийняттямнового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці
Висновок:Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзніреспубліки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.
Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни й був зумовлений низкою
об’єктивних чинників.
Території всіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу було об’єднано в межах Російської імперії. Між ними існували
тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія – машинобудівна
та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія – виробництво бавовни, Закавказзя – видобуток нафти, Україна –
у 1913 р. давала 70,2% загальноросійського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі,
80–85% цукру).
Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік було
об’єднано, утворився воєнно-політичний союз. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими
республіками склався дипломатичний союз.
Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну
структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій
більшовицькій партії на чолі з московським ЦК. Україна втрачала незалежність довго, поступово, в процесі входження УСРР
до складу Союзу РСР.
Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував.
Замість нього з’явився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» у Конституції 1924 р., а
Конституція – це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ.
У складі СРСР права радянських республік звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції:
зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв’язку, транспорт. Республіканський уряд мав
право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед центральними органами) в деяких питаннях сільського
господарства, в освіті, охороні здоров’я тощо. Однак позитивним було те, що визнавалася територіальна цілісність України, її
власні, хоч і обмежені в правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним
утворенням, що віддзеркалювало її національну самобутність.
