Оскільки на величезних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, а від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.
Це сприяло тому, що в литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько-українську мову й давні закони, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України-Русі. Політична структура країни:
- духовне життя
- культурне життя
- матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві.
Державною мовою в Литовській державі стає русько-українська мова з її розвиненою літературою-літописами, церковними житіями тощо. Головним зводом законів литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько-українською мовою.
Та скоро над Литвою нависла загроза її поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося в 80-х рр. ХIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Київську унію 1385р. І династичний шлюб королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.
Кревська унія, укладена між Польщею та Литвою навертала литовців у католицизм, а землі Литви і України "на віки вічні" приєднувались до Польщі.
Протягом XV - XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники) та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, - органів самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму.
Соціальні відносини розвивались унапрямі оформлення замкнених суспільнихверств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало вКиївській Русі,прийшла в Україну із Заходучерез Польщу. На відміну від класів, яківідображають відношення певних верств дозасобів виробництва, віддзеркалюють їхекономічний статус, стани виникли внаслідококреслення у законі прав, привілеїв таобов’язків населення. На початку правові відмінності міжтрьома основними станами - дворянством(шляхтою), духовенством і міщанами – булинечіткими. Але в ХVІ- ХVІІ століттях становаприналежність була не менш важливимкритерієм правового і соціального визначеннястановища людини, ніж віросповідання чинаціональність. На вершині соціально-станової ієрархіїбули князі – нащадки литовської правлячоїдинастії Гедиміновичів, інші литовські князі, нащадки колишніх удільних князівдавньоруської династії – українські табілоруські князі, які хоч і були позбавленіполітичних прав, обмежені в правах наволодіння своїми колишніми уділами,протезберегли великі земельні наділи. Вони разомстворили могутню верству магнатів, “княжат”, аристократію, єдиний замкнутий стан, увійтидо якого було неможливо.
Основні земельні багатства України, допершої половини ХVІ ст. зосередилися вруках незначної групи феодалів, щооформилися у вищий стан, який одержавназву “магнати”. Вагомість і значеннямагнатства отримали юридичне оформленняще у привілеях 1492 і 1506 рр. Великогокнязівства Литовського. Після Люблінської уніїу становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок, представники якого засідали в сенаті. Зрезидентами, призначеними якого засідали всенаті. З резидентами, призначенимисенатом, мав узгоджувати свої дії король РечіПосполитої. Після переходу українських земель підвладу Великого Князівства Литовського таКоролівства Польського у становищі, подібному до князівського, перебувала
верхівка бояр або панів. Основна частинабояр перейшла на службу до великих князівлитовських та польських королів і булавключена до шляхетського стану. Найбільшзнатні з них отримали титул князів (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі та інші).
У другій половині XV ст. шляхта стаєнайважливішим станом в Литовсько - Руськійдержаві. Шляхетський титул або передававсяу спадок, або надавався великим князем
Окремою соціальною верствоюпривілейованого населення виступалодуховенство. Сюди належали не лишесвященнослужителі та їх родини,але йчисленний церковний причет. Духовенствоподілялося на біле (світські священики) ічорне (монахині і монахи).
Окрему суспільну організацію мав станміщан, який виділився у XIV – XV ст., складаючи до 15 відсотків всього населення.
Міське населення за соціальнимстановищем поділялося на три прошарки. Найвищий утворював міський патриціат — порівняно вузьке коло найзаможніших купцівта лихварів, реміснича верхівка, магістратськічиновники. Другий прошарок становиливласне міщани: середні торговці, власникипромислів та майстерень, а також бюргерствоабо поспільство (тобто звичайні мешканці). До третього, найчисленнішого належалиміські низи - так званий "плебс": дрібні йрозорені торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники("партачі"), декласовані елементи.
Найчисельнішою суспільною верствоюЛитовсько-Руської держави, як і всіхфеодальних країн, було селянство, щоскладало майже 80 відсотків населення. Селянство поділялось на три основнікатегорії: вільні селяни (смерди), напіввільні(закупи) та невільники (холопи, слуги абораби). Всі вони належали до феодально-залежного населення, а їхній статус свободивизначався наявністю власної землі.
