Впровадження Болонського процесу у вищих навчальних закладах України стало важливим кроком європейської інтеграції вітчизняної вищої школи. Дипломи випускників ВНЗ України почали цінитися на рівні з провідними університетами європейського континенту (як, наприклад, Оксфорд, Кембрідж та ін.), студенти безперешкодно змогли поїхати на навчання закордон за програмою студентського обміну або працевлаштуватися поза межами своєї країни як висококваліфіковані спеціалісти вже після завершення навчання, система оцінювання навчальних досягнень студентів стала більш гнучкою… Здавалося б, вища школа пішла шляхом європейської інтеграції, що є корисним як для обох сторін − учасників навчального процесу (викладачів та студентів), так і для держави, інтелектуальна еліта якої змогла отримати достойну оцінку на світовому рівні. Але насправді це виявилося лише красивою оболонкою, що немов магніт мала приваблювати якомога більше абітурієнтів вступати до університетів. Чому так сталося, який чинник став вирішальним й які є можливі шляхи вирішення існуючих проблем − відповіді на такі складні на перший погляд запитання можна дати, якщо детально проаналізувати, що відбувається всередині сучасної української вищої школи. До 2005 року більшість вищих навчальних закладів України здійснювали навчання студентів за старою, відомою ще з радянських часів схемою: лекції, семінари протягом навчального семестру, заліки та іспити − наприкінці. Після завершення навчання студенти отримували диплом спеціаліста. І лише в деяких ВНЗ вже з початку нового тисячоліття почала запроваджуватися й нова система навчання. Але 2005 рік став переломним для всіх. З цього року студенти почали крокувати за знаннями шляхами Болонської системи. На цьому шляху українська молодь зіткнулася з безліччю труднощів. Перш за все, це відвідування занять. Якщо за старої системи пропуски каралися, то за нової на них перестали звертати увагу. Молоді ж люди, що після закінчення школи прийшли здобувати вищу освіту, були до цього не готові, оскільки в школі майже до випускного вечора їх контролювали вчителі, класний керівник, батьки. А в нових умовах від них вимагалася самоорганізація, самодисципліна Й навіть якщо зважати на те, що Болонська система передбачає самостійне засвоєння матеріалу, в силу національного менталітету українців молодь до цього була просто не готова. Другий чинник − це модульні контрольні роботи (МКР). Виходячи з досвіду багатьох колег-студентів та зі свого власного досвіду, можна зазначити, що майже не можливо цю форму контролю назвати об'єктивною. Оскільки обсяг матеріалу, що виноситься на контроль перевірки знань, є дуже великим й часто виходить далеко поза межі питань, з яких складалися лекції та семінари. З цього витікає, що студенти вимушені прибігати до не зовсім чесних методів написання МКР. Третій чинник − це рейтинг. Дворівнева система навчання передбачає, що по завершенні першого рівня проводиться підрахунок рейтингу успішності кожного студента й за результатами цього підрахунку найактивніші, найуспішніші студенти можуть зайняти бюджетні місця в магістратурі чи на п'ятому курсі (в тих вишах, де для студентів залишилася альтернатива в продовженні навчання). Рейтинг складається з трьох компонентів: навчальна діяльність, наукова діяльність та суспільна діяльність. На жаль, рівень переваги кожного з цих видів діяльності не має чіткого обмеження. Через це ті студенти, що були найбільш активними в суспільній діяльності, часом мають рейтинг вище ніж ті, що були цілком поглинені навчанням та науковою діяльністю. Тому та частина студенцтва, яка має наукові здобутки, але не має достатньо коштів для продовження навчання в магістратурі, не має жодних шансів на подальшу наукову діяльність. Четвертий чинник − це відсутність в студента можливості самостійно обирати ті навчальні дисципліни, які є для нього дійсно важливими та необхідними. Так, обов'язковий перелік має бути, але його обсяг не повинен складати по 12—15 дисциплін кожного семестру. Адже, згідно з Болонською декларацією, студент повинен мати більше часу на проведення наукових досліджень або на вивчення важливих саме для нього навчальних дисциплін. І останній, п'ятий чинник, − це атмосфера нездорової конкуренції серед студентів однієї групи чи навіть цілої спеціальності (якщо за даним напрямом підготовки набирається декілька груп студентів). Боротьба за бали на семінарських заняттях йде доволі жорстока. Й ведуть її студенти часто лише за бали й ніяк не за отримані знання. Цей чинник дуже тісно пов'язаний з системою підрахунку рейтингу. На жаль, в цій ситуації здібності окремих особистостей до вміння аналізувати матеріал, а не просто його відтворювати, творчий підхід при оволодінні знанням та інше майже не враховується. А це є чи не найголовнішим поштовхом для того, щоб молоде покоління, що поки що займає студентські лави, після завершення навчання ставало не представниками інтелектуальної еліти країни, а на шукачів хоча б якогось місця роботи для себе. Однак, крім негативних наслідків впровадження Болонського процесу у вищих навчальних закладах України, можна виділити також і позитивні. По-перше, з впровадженням нової системи навчання у вищих навчальних закладах студенти все одно отримали більше вільного часу для самореалізації поза межами свого університету й навіть того населеного пункту, де вони здобувають вищу освіту. В них з'явилася можливість відвідувати семінари, тренінги, круглі столи, на яких можна отримати новий досвід, поспілкуватися з цікавими людьми, а також відкрити для себе нові перспективи та можливості. По-друге, це шанс для кожного студента обирати подальший шлях розвитку вже після отримання освітня-кваліфікаційного рівня "бакалавр": або йти до магістратури (якщо є така можливість), отримавши більш вузьку спеціалізацію (це стосується в першу чергу так званих "подвійних" спеціальностей, оскільки в магістратурі вже лишається лише одна спеціальність). або йти за другою вищої освітою (наприклад, якщо людині не лежить до душі його перша освіта, але в той же час чотири роки навчання не пройшли даремно за наявності диплома про вищу освіту). Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити наступні пропозиції: 1) впровадження більш гнучкої системи підрахунку рейтингу. Виходячи із того, що навчання в магістратурі передбачає перш за все наукову діяльність, то й на перше місце при підрахунку рейтингу мають виходити наукові досягнення студентів; 2) впровадження певного посилення контролю за відвідуванням студентами навчальних занять. Безперечно, їм має лишатися шанс для участі в суспільному та науковому житті поза межами ВНЗ, але оволодіння знаннями хоча б з профільних дисциплін має носити систематичний, а не епізодичний характер; 3) впровадження більш гнучкої системи контролю знань студентів, з урахуванням їхніх індивідуальних здібностей. Оскільки далеко не кожен студент здатен з легкістю розв'язувати тестові завдання чи навпаки, давати відповіді на великі теоретичні питання. Крім того, необхідно враховувати загальний рівень знань кожного студента, в залежності від чого й має розроблятися індивідуальна система завдань.
