Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.
Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.
При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.
Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.
Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.
Значення договору полягає в наступному:
1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокремлення й незалежність Козацької України від Речі Посполитої.
2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішнь-ополітичної суверенності Української держави. Формально договір проіснував до 1658 р., коли І. Виговський, уклавши Гадяцьку угоду з Польщею, намагався розірвати відносини з Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської угоди (1667р.) було віроломно порушено українсько-московський договір 1654 р.
Отже, договір /чи, як вважає Я. Дашкевич просто статті погоджені московським царем / 1654 р. між Україною і Московською державою укладався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах: 11-ти статтях від 21 березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові і війську Запорозькому від 27 березня. З боку України договір було викладено у формі “чолобитної”, а з боку Росії – у формі “жаловання”, тобто царських указів. Така форма документів була певною мірою даниною часу, а за своєю суттю договір був угодою двох держав.
Цікавий підхід до трактування суті договору висловили сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков, стверджуючи, що він “найімовірніше, передбачав створення під верховною владою корони Романових конфедерації двох держав, спрямованої проти зовнішнього ворога”.
Можна погодитись з оцінкою відомої дослідниці цієї проблеми О. Апанович, що він не був для України ні трагедією, ні ганьбою. Цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в договорі засіб для реалізації власних цілей.
