Боротьба Русі проти монголо-татарської навали
1206 р. хан Темучин, якого стали називати Чингісханом (великий хан) завершив об'єднання монголів у могутню державу й відразу розпочав завойовницькі війни.
Дізнавшись про наближення армії монголо-татар, половці звернулися до руських князів, колишніх своїх ворогів, по допомогу. У лютому—березні 1223 р. у Києві відбувся з'їзд князів, на якому було вирішено підтримати половців у боротьбі проти монголо-татар. 31 травня 1223 р. об'єднані половецькі й руські війська билися з монголо-татарами біля річки Калка (Приазов'я). Та серед князів не було єдності в керівництві боєм, тому русичі зазнали поразки. Переслідуючи руські дружини, монголи дійшли до Дніпра, але далі наступати не наважилися.
Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монголо-татарських військ під проводом хана Батия (онука Чингісхана) на Русь. Протягом 1237—1238 pp. були остаточно розгромлені половці, завойовані й спустошені Північно-Східні землі Русі. Навесні 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували й спалили ці міста.
Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ. Штурм укріплень міста тривав понад десять тижнів. 7 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили місто.
Після взяття Києва монголо-татари вирушили на Галицько-Волинські землі. Там були взяті й поруйновані міста Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир. Під Галич завойовники підійшли об'єднаними силами й після триденної облоги взяли його штурмом.
У 1241 р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі й вдерлися на територію Польщі та Угорщини. Але виснажені тривалими війнами монголо-татарські війська 1242 р. припинили завоювання і повернули на схід. У пониззі Волги монгольські правителі заснували державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай. Руські землі не входили до складу цієї держави, а перебували у васальній залежності від неї, тобто руські князі визнавали себе васалами монгольського хана, були зобов'язані сплачувати йому данину. Хан видавав князям ярлики (грамоти з дозволом на княжіння). Збиранням данини займалися ханські намісники баскаки. За несплату данини людей забирали в рабство. Будь-який опір жорстоко придушувався. Замість об'єднаної боротьби проти іга конкуруючі за владу руські князі часто підкупали ханів, щоб отримати ярлик, і навіть наймали монголо-татарські війська для боротьби між собою.
Монголо-татарська навала призвела до остаточного припинення існування Київської Русі як єдиної держави. На межі ХІІ-ХІІІ ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він прибрав собі титул Чингізхана, тобто Великого хана).
У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Капці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.
Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.
Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної Європи.
Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської навали.
Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств:
— руйнація і занепад ролі міст;
— занепад ремесла і торгівлі;
— значні демографічні втрати;
— знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств.
З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля. Особливості золотоординського панування на руських землях:
— руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деяким виключенням);
— на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників;
— толерантне ставлення монголів до християнства і православного духовенства.
Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування.
Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.
