Брестська церковна унія стала спробою подолати розкол між Римським Престолом та Константинопольським патріархом, який відбувся у 1054 році. Основна причина, що спонукала ієрархів української православної церкви до укладення унії з Папою Римським, стали утиски православної церкви в Речі Посполитій. Інші причини були: невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства, бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій, необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі. Польська влада прагнула таким чином зміцнення Речі Посполитої шляхом об’єднання православних українців і білорусів з поляками-католиками. Католицькі священики розглядали унію як необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель, можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій. Уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських хлопів.
Ініціатором унії був львівський православний єпископ Гедеон Балабан. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III. У 1595 р. єпископи Терлецький і Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. Унія була укладена на церковному соборі в Бресті (1596р). За умовами утворювалась об’єднана греко-католицька церква, яка зберігала
· східний обряд;
· церковнослов’янську мову богослужіння;
· право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр;
· вживання юліанського календаря;
· нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись.
Одночасно
· визнавалась зверхність Папи Римського;
· були прийняті догми католицької церкви.
Служителі уніатської церкви були зрівняні в правах з католицьким духовенством. Та не всі православні священики визнали унію, в Україні існували три церкви: православна, католицька та греко-католицька (уніатська). Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький.
Наслідки: Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. В українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Новий митрополит київський Іпатій повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.
19.
