На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати, через невдалі війни з Московією, у результаті яких Литва втратила північно-східні землі України і політичний та економічний тиск з боку Польщі, яка прагнула захоплення Литовських територій. Опинившись перед загрозою повного розгрому і розпаду, Литва звернулася за допомогою до Польщі. Поляки погодилися надати підтримку Литві за умови об'єднання Польщі та Литви в єдину державу. Таку політику Польщі не підтримували великі литовські й українські магнати не підтримували таку ідею, проте підтримувала середня і дрібна литовсько-українська шляхта, яка сподівалася отримати права і вольності польського дворянства.
Літом 1569 р. в Любліні король Сигізмунд Август відкрив сейм. У результаті блок литовсько-українських магнатів на чолі з князями Радзівіллом та Острожським покинув сейм, перервавши подальші переговори. У відповідь польський король, спираючись на підтримку литовської та української шляхти, оголосив про приєднання до своїх володінь Волині, Полісся і Києва. Князі були вимушені повернутися на сейм і погодитися на об'єднання. 1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана.
Унія завершила процес об'єднання, що розпочався з укладення Кревської унії. На політичній карті світу з'явилася нова потужна держава - Річ Посполита (з польської – «Республіка»), яка об'єднала землі Польщі, Литви й України. Нова країна мала єдиного виборного короля, спільні парламент (сейм), грошову одиницю, податки, а також проводила єдину зовнішню політику. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.
Ця подія, а також те, що українські землі перебували в оточенні трьох сильних держав (Польщі, Росії та залежного від Туреччини Криму), можливість виникнення та розвитку незалежної України виглядала досить проблематично.
Включення до Речі Посполитої мало величезні політичні, економічні та культурні наслідки для населення України. До позитивних наслідків можна віднести зближення із західноєвропейською культурою і могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості. Але Україна втрачала можливість для самостійного державного розвитку. Після Люблінської унії українські землі, які ввійшли до складу Речі Посполитої, були розділені на шість воєводств - Київське, Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Белзьке.
На цих територіях встановлювалась станова система західного типу. Головний стан – дворянство, основою якого були представники давніх княжих родів і люди на військовій службі. Дворян, які служили в кавалерії для отримання дворянського титулу і привілеїв називали шляхтою. У XVI ст. шляхта підпорядкувала собі всі місцеві органи самоврядування.
Близько 15 % населення України в XVI ст. були міщанами, багато міст володіли Магдебурзьким правом, тобто мали органи міського самоврядування, проте українські селяни зазнавали утисків, і влада у містах зосереджувалася в руках поляків а також представників інших національностей. Переважна більшість населення України відносилися до селянства, яке не мало ніяких політичних прав. За можливість працювати на землі, феодалів, селянин повинен був платити оброк або відпрацьовувати панщину. З метою колонізації Південно-Східної України оголошувалися «слободи» – пільги від панщини та повинностей на 10–20 років, чим користувалося багато селян.
В XVI ст. панщина в Україні рідко перевищувала два тижні в році, проте на початку XVI ст. положення українського селянства почало швидко змінюватися. Річ Посполита, володіючи величезним і продуктивним земельним фондом, швидко стає житницею Європи. Польські й українські феодали перетворюють свої маєтки на "фільварки" - господарства, націлені на виробництво продукції для ринку. Така переорієнтація економіки неминуче вимагала посилення залежності селян, почало швидко розвиватися кріпацтво. Землеволодіння магнатів та шляхти інтенсивно зростали. У 1505 р. сейм повністю заборонив селянам змінювати місце проживання без дозволу пана. Іншою негативною рисою був наступ католицизму, відбувалося закриття православних храмів і монастирів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо. Найбільшим покровителем православної віри був князь К. Острозький (1527–1608) – «некоронований король України» – один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. В містах з другої половини XV ст. почали виникати православні братства, які протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів, ставали центрами формування нової української еліти і науковими осередками.
