На XII-XIII ст. прийшлося швидке піднесення Галицького і Волинського князівств. Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнавало нападів кочівників. Незначними тут були й князівські усобиці. Цим пояснюється міграція в ці райони населення з більш небезпечних місць. Галицька земля мала широкі торговельні зв'язки із Західною Європою і наддунайськими країнами, сприятливими були й природні умови. У період роздробленості Русі центр української державності перемістився у Галич. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. Галицька земля стала незалежною від Києва. Династія Ростиславичів, яка утвердилася на галицькому столі від кінця XI ст. об'єднала розрізнені уділи. 1141 р. Галич став столицею князівства. Найбільшими містами були Галич, Перемишль, Звенигород.
Волинська земля складалася з таких міст як Волинь, Володимир, Луцьк, Белз, Берестя. Особливістю обох князівств було те, що тут рано сформувалося боярство, яке мало великий вплив на політичне життя.
Князівська династія Ростиславичів припинила своє існування зі смертю Володимира, і скориставшись цим, волинський князь Роман Мстиславович оволодів Галичем і започаткував утворення єдиного Галицько-Волинського князівства (1199р.). Утворилося Галицько-Волинська держава, яка з честю представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені. Головні передумови об'єднання полягали в необхідності спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини та Польщі та жвавих господарських зв'язках, що розвивалися між двома суміжними землями. У 1203 році князь Роман завдав поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодів Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що складають територію сучасної України. Основні сили князь витрачав на боротьбу з боярством, шукаючи підтримку серед простого люду. Він відстоював православну віру і відмовився від пропозиції папи Римського надати йому корону короля Руського в обмін на перехід до католицтва. Роман ходив з походами проти половців, литовців, а під час походу проти Польщі біля містечка Завихвоста загинув. Після його смерті розгорнулася боротьба між боярами та сусідніми державами за князівство.
Суспільний лад
У Галицькій і Волинській землях у ті часи існувало багато міст. На кінець XIII ст., за даними літопису, їх налічувалося понад 80.
Населення поділялося на дві основні групи: феодальну верхівку (князі, великі бояри, міська знать та вище духовенство – великі землевласниками) і експлуатоване населення (майже всі селяни, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство).
Багатство й соціальне становище у суспільстві значною мірою визначала величина землеволодіння. Хоч князь і був власником усієї галицько-волинської землі, він фактично розпоряджався тільки "княжими" землями, тож багато земель належала селянам, містам і духовенству, а особливо боярам, які були дуже впливовими у тогочасному суспільстві. Могутність галицьких бояр ґрунтувалася не лише на значних земельних володіннях, а й на сотнях і тисячах васалів.
Боярство поділялося на групи: заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. Великі бояри служили у княжій "старшій" дружині, здійснювали управління, а їхні сини обіймали посади "двірних" слуг на княжому дворі. Свої землеволодіння бояри успадковували або ж одержували від князів. До складу соціальної верхівки поряд із боярами входили багаті міщани - "ліпші мужі", які перебували під особливою опікою князя. Провідну роль відігравало вище духовенство: архієпископи, єпископи, ігумени.
Основну масу експлуатованої більшості Галицько-Волинської держави становило селянство, яке поділялося на вільних і залежних. Переважною формою селянського землеволодіння було общинне. Згодом воно дістало назву "дворище" та об'єднувало декількох селян-общинників, а мірою розкладу общини поступово розпадалося на індивідуальні господарства (двори). Селянство сплачувало данину і відбувало повинності на користь князя, а на користь місцевих феодалів платило оброк натурою: хутром, воском, медом.
Експлуатовані селяни й міська біднота повставали проти князівського й боярського гноблення, тож князі періодично придушували ці антифеодальні виступи.
