Риторичні фігури — це засоби художньої виразності мовлення, що являють собою мовні звороти, утворені шляхом своєрідного сполучення слів і синтаксичної побудови фрази чи речення. На відміну від узвичаєного даною мовою порядку слів вони підсилюють значеннєвий, емоційний чи ритмічний бік мовлення. Саме тому знання про риторичні фігури потрібні всім тим, хто цікавиться мовленням, хто працює зі словом, чия професійна діяльність пов'язана з ораторським мистецтвом, а це, як відомо, величезне коло людей, до якого належать і політики, і дипломати, і юристи, і журналісти, і філологи, і педагоги, і науковці, і представники багатьох інших професій.
Одна з найдавніших праць, що присвячена проблемі використання риторичних фігур у красномовстві, належить Аристотелю, хоча історики стверджують, що сам Аристотель ознайомився з теорією і практикою застосування риторичних фігур ще в юнацькі роки під час навчання в школі Ісократа. Останній вважав фігураційну практику запорукою майбутнього успіху ритора, а тому від своїх учнів вимагав досконалого володіння навичками їх застосування. Цей факт свідчить про те, що вже в першій половині ІV століття до н. е. існувала практика застосування риторичних фігур, яка напевно базувалася вже на якійсь теорії. Отже, не дивно, що переважна більшість їх назв має давньогрецьке походження.
У розвиток теорії і практики застосування риторичних фігур доклали зусиль і давні римляни, зокрема Цицерон, що назвав їх квітами красномовства, та Квінтиліан, який вважав їх невід'ємною частиною мовленнєвої підготовки оратора. Ці факти, безперечно, знайшли своє відображення у деяких латинських відповідниках грецьким назвам, а також у класифікації риторичних фігур, що вперше була подана латиною саме Цицероном.
Її стрижнем, як відомо, є два складники — фігури думок і фігури слів. До перших належать такі фігури, які не змінюються від переказування іншими словами, зберігаючи, таким чином, думку, звідки й походить їхня назва. "Справді, що означає володіти мовленням, як не надавати блискучої зовнішності всім або майже всім думкам" [1]. До фігур думок належать, зокрема такі: характеризм, етіологія, епітропа тощо.
До фігур слів належить такий тип фігур, в яких слова відіграють значно важливішу роль аніж у попередніх, отже, від заміни їх у переказі іншими словами неминуче страждає не лише виразність, а й суть. "У промові їх повинно бути настільки достатньо, щоб жодне слово, позбавлене витонченості або важливості не виходило з вуст оратора" [1]. До них відносять, зокрема, такі різновиди риторичних фігур, як фігури додавання (анафора, епіфора, епаналепсис, полісиндетон тощо), фігури віднімання (еліпс, зевгма та ін.), фігури переосмислення (анакладис, діафора, антиметабола тощо), фігури порядку слів (анастрофа, гіпербатон, парентеза та ін.) тощо.
Захоплювалися проблемою застосування риторичних фігур і вітчизняні вчені, оратори та поети, зокрема Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка та ін. Багато риторичних фігур можна знайти і в сучасних українських поетів — І. Драча, Д. Павличка, С. Чернілевського та ін. Отже, спробуємо розглянути деякі приклади їх вдалого застосування в сучасній вітчизняній поезії.
Евфемізмом (грец. ?????????? — пом'якшений вираз) називається слово або словесний зворот, що пом'якшує форму вираження висловлюваної думки.
У Шевченковій поезії Е. посідають помітне місце. Передусім це народнопоетичні назви дій і станів: спати, спочивати (замість — бути мертвим), гуляти (замість — воювати, вбивати), бенкетувати (замість — битися з ворогом), гомоніти (замість — обурюватися, протестувати). Романтизуючи епоху козаччини, поет звертається до цієї групи Е., щоб надати висловленню відтінок піднесеності, динамічності, символізованої образності: “По Поліссі // Гонта бенкетує” (“Гайдамаки”); “Наш отаман Гамалія, // Отаман завзятий, // Забрав хлопців та й поїхав // По морю гуляти, // По морю гуляти, // Слави добувати, // Із турецької неволі // Братів визволяти” (“Гамалія”).
Не менш цікавий приклад, запозичений із книги В. Тар-ле «Наполеон», а саме — послідовної евфемістичної заміни форми виразу, наводиться в підручнику «Основи теорії літератури» Л. Тимофеева: «Розповідаючи про наближення Наполеона до Парижа в період 100 днів, урядова та близька до урядових сфер преса від крайньої самовпевненості перейшла до повного падіння духу й неприхованого жаху. Типовою для цієї поведінки є в ці дні жорстка послідовність епітетів, які прикладалися до Наполеона в міру його поступового просування з півдня на північ. Перше повідомлення: „Корсиканське чудовисько висадилося в бухті Хуан". Друге повідомлення: „Людожер іде до Ґрасса". Третє повідомлення: „Узурпатор увійшов до Гренобля". Четверте повідомлення: „Бонапарт зайняв Леон". П'яте повідомлення: „Наполеон наближається до Фонтенбло". Шосте повідомлення: „Його імператорська величність очікується у вірному йому Парижі". Уся ця літературна гама вмістилася в одних і тих же газетах, при одній і тій же редакції впродовж кількох днів».
Парафра?з або Парафра?за (від грец. ?????????? — переказ) — переказ, виклад тексту своїми словами.
Парафразами називаються різні види переробки тексту (зокрема, літературного твору): докладне пояснення короткого тексту, скорочений виклад великого тексту (адаптація), спрощений виклад важкого для розуміння тексту з короткими роз'ясненнями, перекладення прозаїчного тексту у вірші, перекладення віршів в прозу. Парафразою також може називатися частковий переказ тексту.
Деякі лінгвісти використовують терміни «парафраз» і «перифраз» як синоніми, але ця думка не є загальноприйнятою, і тому їх не слід плутати.
Парафразою називається, зокрема, особливий, навчальний тип коментаря до теоретичного тексту, який є близьким до тексту викладом оригіналу з поясненням. Винайшов цей тип коментарів старогрецький коментатор Арістотеля Фемістій. Його парафрази призначалися для того, щоб читати їх паралельно з відповідними текстами Арістотеля.
Як приклад парафраз-адаптацій можна навести призначені для дітей видання великих за об'ємом художніх творів: відомі перекази «1001 ночі», «Дон Кіхота» М. де Сервантеса, «Робінзона Крузо» Д. Дефо, «Гаргантюа і Пантагрюеля».
Відома віршована парафраза Євангелія від Івана, написана старогрецьким поетом Нонном з Хміма.
В українській літературі відомі парафрази Тараса Шевченка на книги пророків Ієзекіїля та Осії, «Плач Ярославни» за мотивами «Слова о Полку Ігоревім»
Перифра?з (перифраза; від дав.-гр. ?????????? — «описовий вираз, іносказання»: ???? «навколо, біля», ?????? «вислів») — у стилістиці й поетиці троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох.
Перифраз — непряма згадка об'єкта не шляхом називання, а опису (наприклад, «нічне світило» = "Місяць")
У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце російської поезії»).
Окремим випадком перифрази є евфемізм — описовий вираз «низьких» або «заборонених» понять («нечистий» замість «чорт», «обійтися допомогою носової хустки» замість «висякатися»).
Перифразою називають переспів — різновид пародії, в якому предметом осміяння є не форма пародійованого твору, а новий зміст, що вкладається в неї. Приклад «Спи, немовля моє прекрасне.» М. Ю. Лермонтова і «Спи, шибеник, поки нешкідливий!..» М. О. Некрасова.
Українська мова має усталені перифрази: Кобзар України (Т.Шевченко), Великий Каменяр (І.Франко), Дочка Прометея (Леся Українка), столиця України (Київ), місто Лева (Львів), чорне золото (кам'яне вугілля) та ін.
