Екзистенціалі́зм — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 30 —40-ві pp. XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Визначальні риси екзистенціалізму:
- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
- вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
- існування людини тлумачиться як драма свободи;
- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
Мартін Гайдеггер (1889 – 1876) – нім. Філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та екзистенціалізму. Праці «Буття та час», «Вступ до метафізики». У праці «Час та буття» Гайдеггер сформулював вихідні принципи філософії екзистенціалізму, згідно з якими життя сучасної людини в світі наук. – тех.. цивілізації є нібито «несправжнім існуванням». «Справжнє» існування досягається, за Гайдеггером, лише відмовою від раціоналістично – наукового способу життєдіяльності на користь ірраціоналістичного «переживання» - т. зв. Екзистенції, основний смисл якої виявляє лише смерть. Тільки перед лицем смерті людина ніби пізнає «смисл буття» усвідомлюючи тлінність людського існування.
Ж.-П.Сартр (1905 – 1980) – французький філософ, екзистенціаліст (атеїстичне спрямування). Сартр ставить питання свободи таким чином: повинно існувати якесь буття, завдяки якому „ніщо” приходить у речі. І таким буттям є буття людини. Саме вона привносить у світ активність, заперечення, сумнів, запитування і т.д. Цю можливість людини привносити в світ „ніщо” Сартр назвав „свободою”, яка набуває онтологічного статусу. Ж.-П.Сартр наголошує на тому, що свобода притаманна людині одвічно, людина від народження є свобідною, її дії є абсолютно свобідні. Свобода не терпить ні причинне, ні підстави. Свобода не визнаяається можливістю людини діяти у відповідності з тим, якою вона є, бо сама її свобода є вибір свого буття, людина така, якою вона свобідно себе вибирає. Згідно Сартру, ніяка об'єктивна обставина не може позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Остання залишається в будь-якій обставині і виражається в можливості вибирати – вибирати не реальні можливості, а своє відношення до даної ситуації.
Камю (1913 – 1960) вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, - таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття. Сам термін “абсурд” ( від лат. absurdus ) означає безглуздя, нісенітницю, неможливість.Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. “Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові,- вона є породженням самоусвідомлення людини в світі”.Абсурдним слід вважати не лише світ, а й усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода і т. д. Сам по собі світ не є абсурдним, і людина також. “Абсурд народжується, - стверджує Камю, - з їхнього зіткнення”. Тобто, абсурд не міститься ні в людині, ні в світі, а лише в їхній спільній присутності. Поза людським розумом абсурд не може існувати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людський розум. На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне і самогубство філософське. Жоден з цих виходів не є для Камю правомірним, тому він не приймає жодного з них. “Поза людським розумом, - пише Камю, - немає абсурду”. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї закинутості і минущості.
Ясперс (1883 – 1969) вважається засновником німецького екзистенціалізму. Ясперс стверджує, що екзистенція не може бути об’єктом, вона раціональна, непізнана. По – перше – вона індивідуальна, тоді як раціональне знання потребує загального. По – друге екзистенція – це Я сам, проте Я не можу дивитись на себе зовні, як дивлюсь на свої об’єкти займаючись наукою.
Екзистенція «існування, яким воно само існує ніколи не є всезагальним, і тому не є випадковим, який, як особливе, може бути підведений під загальне». Екзистенція – є буття, яким Я є сам, як існування. Воно є я, оскільки я не роблю себе об’єктом.
Філософія за Ясперсом пізнає те, що ніколи не може стати предметом.
