У другій половині XVI ст. у становищі селян і Російської держави загалом сталися дуже значні зміни. Вже наприкінці 1560-х рр. у країні явно визначилися ознаки господарського розорення, яке в наступні два десятиріччя набуло катастрофічних розмірів. Дореволюційні історики головну причину цього явища вбачали в колонізаційному процесі (господарське потрясіння 70—80–х рр. XVI ст. стало закономірним наслідком несприятливих соціальних умов, у яких опинилися безпосередні виробники).
Причини, які обумовили запустіння:
- Посилення експлуатації селян землевласниками.
- Реорганізація урядового апарату та виснажливі війни і, як наслідок, різке зростання державних податків.
- Жорстокість опричнини і свавілля опричників (катували селян, витоптували поля, спалювали хліб, забивали неплатників тощо).
- Голод та епідемія чуми.
- Навала в 1571 р. татар, які дійшли аж до Москви і спустошили все на своєму шляху, ще більше посилила розруху, з якої країна не могла вийти до кінця 80-х рр. XVI ст.
Господарське потрясіння 70—80-х рр. позначилося на всіх сферах економічного життя:
- скоротилися площі посівів;
- занепала торгівля;
- відбувався розлад фінансів.
Головною формою його вияву було “запустіння Центру”, а також північно-західних окраїн.
Іноземні мандрівники, які відвідували тоді Росію, одноголосно констатували значне зменшення населення в центральній і північно-західній частині держави. Розорені селяни, зубожілі під тягарем непосильних повинностей, голоду і мору покидали насиджені місця. Багато помирало на місці. Зі зменшенням населення чималу частину земельних площ у державі перестали обробляти. На початку 1580-х років у Московському повіті пустували 84 %, а в новгородських п’ятинах до 90 % усієї землі.
До кінця 1570-х років, у період найбільшого господарського розорення країни надзвичайного напруження досягла боротьба за селян. У такій обстановці старий порядок селянських переходів розладився.
Феодальні землевласники перестали дотримувати норми Юрійового дня. Всілякими законними і незаконними засобами: мирними способами і судом, насильством і хитрістю вони старалися затримати у своїх господарствах робочу силу. Як правило, в цій боротьбі крайніми були дрібні і середні поміщики, на яких лягав основний тягар несення військової служби. Вотчини великих феодалів бояр і особливо монастирів — більшою економічно стійкіші. Пільги, якими вони користувалися, були серйозною приманкою і приваблювали трудове населення.
