Історіографія XVII – XIX ст. називала прикордонних старост козацькими гетьманами
Звичайно ж, уряди Польського королівства та Великого князівства Литовського, до складу яких з XIV століття входили українські землі, виявляли якусь посильну турботу про оборону підвладних їх територій. На прикордонних землях, зокрема в Києві, Каневі, Черкасах, на Поділлі, будувалися замки, які повинні були стати передовими форпостами держави з охорони кордону. У них були невеликі гарнізони. Це було єдиною гарантією безпеки, яку давала держава прикордонним землям та їх населенню. Та й замкові залоги зустрічалися не завжди. Розміри більшості цих замків були не більше за подвір'я (до третини гектара). Тому в такому замку не могла знайти захисту значна кількість людей. Замок міг дати притулок лише жителям свого міста та найближчої околиці, щоб перечекати раптовий татарський напад та довго не засиджуватися. Замки здебільшого були дерев'яні. Часом навіть не обмазані глиною, тому швидко псувалися і перебували в поганому стані. Населення та місцева адміністрація покладали надію на їхню побудову та ремонт на уряд, лякаючи його татарською небезпекою та виправдовуючись своєю неспроможністю (здебільшого фінансовою), а уряд з тих самих причин намагався перекласти цю справу на місцеве населення.
Щоб замок міг гарантувати безпеку, треба було завчасно попередити населення, аби мати час на те, щоб сховатися в замку. На це існувала «замкова» і «польна» сторожа. Та сторожова служба, яка відбувалася як повинність, виконувалася вкрай недбало, через що багато татарських нападів були раптовими. Недбале ставлення до виконання важливих справ, у тому числі й у галузі оборони, в усі часи було характерним для влади на місцях, яка більше переймалася власною службовою безпекою. Таким чином, через недбалість влади різних рівнів, бюрократичне відкидання питань оборони від місцевих інстанцій до органів місцевої влади захист прикордонних земель у Литві та Польщі можна вважати ефемерним, а їхнє населення було кинуте напризволяще і мало саме турбуватися про свій захист.
Певну роль у цьому відігравав психологічний чинник. Наявність слабких і часто занедбаних фортець, проте, притягували до них людей. Вони селилися осадами у безпосередній близькості від них, перебуваючи в постійній боєготовності. Уся інша територія залишалася безлюдною. Отже, не доводилося й думати про повноцінну господарську діяльність.
У цьому становищі для українського населення існували й певні вигідні моменти. Тривожне й небезпечне життя сприяло тому, що вищі верстви суспільства, тобто феодальне панство, добробут якого ґрунтувався га господарській діяльності підлеглих їм мешканців, утрачало сенс свого перебування в цих землях. Певний прибуток звичайно забезпечували панам якісь службові посади у прикордонних містах, але, по-перше, таких посад вистачало далеко не всім, а, по-друге, не комфортність місцевого життя, невідповідність його життєвим стандартам панства, прийнятим у Польщі і Литві, призводили до того, що багато службових осіб панського походження виконували свої обов'язки не безпосередньо на місці, а на безпечній відстані через своїх заступників із нижчих верств населення. Відсутність у прикордонних землях необхідної кількості представників панівної верстви послаблювала державний контроль над цими територіями, що було важливою передумовою виникнення тут вільної військової спільноти.
На Порубіжжі стримуючими факторами для організації відпору нищівним набігам татар, окрім гарнізонів замків та ополчення з міщан і селян, зорганізованого прикордонними старостами, все активніше ставало козацтво. Було б нелогічно, якби найбільш підприємливі та віддані службі старости не скористалися військовими навичками та глибоким знанням тонкощів виживання у степу козацької маси, що жила і діяла поруч. Ще В. Антонович зазначив, що старости почали віддавати т.зв. «служби» сільським громадам, коли за однією «службою» закріплювалося до 200 десятин землі при умові виставити одну людину у військо. Це надавало порубіжному селянству певну автономію від влади і, за словами дослідника, закладало основи козацького вічового общинного устрою [24, с.48]. Люди, виділені до війська громадою, потрапляли в число служебників місцевих урядників – воєвод і старост. Тому, з нашої точки зору, зауваження О. Б. Головко, одного з авторів сучасної фундаментальної праці «Історія українського козацтва» про те, що місцева литовсько-руська влада здогадалася наймати на службу козаків значно раніше за винахід польськими елітами козацького реєстру в 60-х рр. ХVІ ст., є цілком слушним [25, с.65]. Крім того, зазначає О. Головко, Король польський та Великий князь Литовський Сигізмунд І у 20-ті рр. ХVІ ст. кілька разів вдавався до прямого найму козацьких сил для тактичних військових акцій (козацький похід 1524 р.; використання козацького загону М. Козака, що тиждень втримував татарське військо на переправі через Дніпро під Черкасами) [25, с.64-65]. Попервах козацьких зверхників елітою за всіма ознаками назвати було важко – товариство і окремі ватаги очолювали на перший погляд випадкові люди, видатні за своїми здібностями сміливці та авантюристи. Не можна назвати суто козацькою елітою і людей не випадкових, призначених владою, в характерах яких також була закладена гримуча суміш рішучості, тверезого розрахунку та продуманої авантюрності – прикордонних старост та князів. Ці вихідці з елітних верств організовували оборону по обов’язку служби та захищаючи, в тому числі, і власні володіння – як, приміром, Костянтин Острозький чи Предслав Ляндскоронський. Більшість з них не висувала козацька маса – вони самі для себе визначали долю і завдання очолити православний прикордонний люд у боротьбі проти «басурман». Саме таким, причому аргументовано, змальовує князя М. Вишневецького (Байду) В. А. Голобуцький [16, с.72-84], такими були, попри всі чесноти, князь Богдан Глинський, Семен Полозович, Криштоф Кмитич, знаменитий воєвода Претвич, дяк Ржевький, що очолював загін путивльських козаків з тогочасної території Московії, Остафій Дашкович та ін. Діяльність декого з них не обмежувалася лише прикордонною службою: займаючи не останні місця в литовсько-руській елітній ієрархії, вони разом зі своїми козаками брали активну участь у внутрішній та зовнішній політиці держави перших десятиліть ХVІ ст.: повстанні Глинських та двох литовсько-російських війнах (головні ролі у цих подіях відігравали самі Глинські, К. Острозький, О. Дашкович та ін.). Протягом першої половини 20-х рр. великий гетьман литовський, староста брацлавський, вінницький та звенигородський, князь К. Острозький прославив своє ім’я двічі: він разом з польським коронним гетьманом М. Каменецьким очолював об’єднані литовсько-польські сили у перемозі 6-тисячного союзного волинсько- польського війська над 20-тисячним татарським загоном під Вишневцем 28 квітня 1512 р. [26, s. 85-86] та у оспіваній літописом і літературною традицією перемозі над московськими військами під Оршею 8 вересня 1514 р. [27, с.10, 118-127]. Ці звитяги призвели до важливих для Литви та самого князя наслідків: Менглі-Гірей, принісши клятву на Корані, змушений був укласти черговий мир з Великим князівством і дійсно кілька років не допускав набігів на українські землі [28, s. 80-83], а сам гетьман вшанований був тріумфом, який, за прикладом давніх римлян, влаштував йому у Вільному та Варшаві Сігізмунд І, одночасно видавши універсал про призначення його паном віленським. Український князь К. І. Острозький нарешті увійшов повноправним членом до вищого кола литовського нобілітету. Інші здобутки та поразки К. Острозького у боротьбі з татарами – розгром його війська 2 серпня 1519 р. під Сокалем; успішний похід 40-тис. литовської армії та козаків О. Дашковича у Крим навесні 1524 р., що увінчався взяттям Очакова [29, s. 388-389]; найбільша перемога 27 січня 1527 р. над татарами під Вільшаницею (в битві брали участь і козаки О. Дашковича, київського воєводи А. Немировича, загони князів Ф. Сангушка, Івана та Олександра Вишневецьких, Ю. Слуцького та О. Чарторийського); зрив походу кримців від самої чутки про наближення князя у 1516 р. [5, с.157-158], – накладалися на надзвичайну активність інших українських старост та козацьких ватажків на татарському напрямку в першій половині ХVІ ст. Мацей Стрийковський сповіщає про вдалі дії загонів П. Ляндскоронського та О. Дашковича у 20-30 рр. ХVІ ст., поході волинського та київського ополчень під Очаків, перемозі під озером Овідія 1516 р. та ін. [29, s. 388- 389]. 1523 р. загін О. Дашковича знищив укріплене татарське місто Іслям-Кермен [30]. У червні 1524 р. Саадет Герай виступив у похід на Велике князівство Литовське. Кримсько-татарська орда під проводом царевичів: калги Узбек Герая, Ислям Герая, Бучек Герая та Янтур Герая вдерлася в межі українських литовських земель. Похід завершився невдало. Осінню на зворотному шляху кримці були розбиті на дніпровській переправі українскими козаками Семена Полозовича та Криштофа Кмитиця [31, с. 158-169]. 1530 р. відбулася перемога козаків над кримцями біля Голтви [32, с.108-109]. Інтенсивність козацьких виступів ще більше посилилася у 30–50-ті рр. ХVІ ст. [25, с.63-65]. В цей період козаки починають діяти об’єднаними загонами, за власною ініціативою, під орудою не місцевих старост, а своїх отаманів. Про один з таких випадків ми дізнаємося під 1533 р., коли одночасно та узгоджено діяли три козацькі загони під проводом Масла, Ворони і Солтанця [25, с.61]. Інший випадок зафіксовано у 1554-55 рр., коли одночасні дії розпочали козаки Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава та інших прикордонних міст загальною кількістю понад 800 чоловік на чолі зі «старшими козаками Карпом, Андрушой, Лесуном і Яцком Білоусом» [33, с.22]. Це свідчить про те, що із козацького середовища вже виокремилася власна військова еліта, яка згодом почала нарощувати адміністративні та політичні функції. На прикордонні вимальовувалася цілісна картина постійного та активного організованого збройного та неорганізованого партизанського опору степовим агресіям. Вищі кола Литви були втягнуті у тривалі війни з Ливонією і Москвою, де були зосереджені основні військові та матеріальні ресурси, тому дорожили будь-яким, навіть коротким, перепочинком на кримському напрямі. Тому, офіційно засуджуючи дії прикордонних старост, козацьких ватажків та населення, які намагалися помститися за кожний татарський набіг, залишали нові численні скарги на козаків з боку кримських ханів без дієвої реакції. Все це складалося у чітку стратегію литовських еліт першої половини ХVІ ст., яка свідчила про те, що південно-східні українські території Литва втрачати аж ніяк не збиралася, не зважаючи на зусилля кримських еліт по поверненню земель і політичного впливу колишньої Золотої Орди. Здібні козацькі ватажки з числа литовських князівсько-шляхетських еліт перших ста літ козаччини мали безумовний військовий та організаторський талант та державницьке мислення. Невеличкі литовські замки на порубіжжі – Любеч, Остер, Звенигород, – тримали мізерні гарнізони і через брак коштів поступово занепадали: Литва економічно знемагала під тягарем перманентних зовнішніх війн та внутрішніх смут. Найбільш відомі та боєздатні Черкаський та Канівський замки мали сторожу у роту жовнірів та 60 служебників, а також місцевих бояр, що несли кінну службу [34, с. 91-105] і кількадесят бояр та замкових слуг [35, с. 77-91] відповідно. Наявність артилерії та мобілізація місцевих жителів давала змогу гарнізону як максимум протриматися до підходу регулярних військ та ополчення; кілька разів на рік з цих укріплень виїздила кінна сторожа (т.зв. «польна сторожа») для «огляду території» [16, c. 51]. Про великі превентивні операції не могло бути й мови – ногайський або татарський загін у типовому набігу очолював, як правило мурза або бей, який не приводив з собою менш ніж 20 тис. шабель, якщо в набіг вирушав хан – то 100 тис. [21, с.46] А саме про такого типу військові дії замислювалися найбільш прозорливі козацькі ватажки. О. Дашкович, користуючись своїм успіхом в обороні Черкас від татарського нападу, як пише В. Антонович: «подався до великого князя литовського, щоб надати козакам самостійну організацію. Але поради його не послухалися…» [24, с.51]. О. Дашкович тоді пропонував Сигізмунду І на Петриківському сеймі створення постійного гарнізону з 2 тис. козаків на одному з островів Дніпра [36, s. 366]. Актуальність організації постійних козацьких формувань у пониззі Дніпра ставала очевидною, тим більше у степової людності виробився досвід «партизанських» вилазок проти кримчаків і переслідування татарських караванів зі здобиччю далеко вглиб Степу. Реалізувати ці задуми невдовзі вдалося наступникам першого покоління суто козацьких вождів. З огляду на високу боєздатність козацьких загонів, владні еліти Литви, починаючи з останньої війни з Москвою (1534–1537 рр.), починають використовувати найбільш організовані з них і на інших напрямах, крім кримського. За свідченням М. Бєльського, О. Дашкович в цей період зібрав 3000 козаків і «довго і широко… московські землі воював» [15, s.1068]. О. Б. Головко приводить документальні свідчення сучасників про два переможні походи черкаського старости на Московію у 1534 р. та 1535 р. [25, c. 61]. Беручи до уваги, що під час цих акцій О. Дашкович мусив залишати у Каневі та Черкасах значні сили на випадок набігу татар (гарнізони, ополчення, служебників, сторожу), можемо припустити, що він спирався під час походів виключно на козаків. Якщо організатори козацтва, політики та військові діячі «першого ешелону» військово-адміністративних еліт Литви, як князі К. Острозький, Ф. Сангушко або Б. Глинський, були зв’язані загальною зовнішньополітичною стратегією держави, то старости разом зі своїми загонами діяли напівавтономно, а то й взагалі проводячи операції за власним розсудом, самі встановлюючи та визначаючи закони буття прикордонних земель. Історія, окрім згаданих вище, залишила нам чимало імен провідників козацтва з числа «другого ешелону» литовських еліт: урядників і старост Я. Сецингівського, Б. Корецького, С. Пронського, М. Сенявського, Є. Струся та ін. Всі вони, спираючись на служебників, найманців та охочих з числа козацтва, наблизили момент, коли козацька сила, відчувши можливості до самостійних дій та висунувши зі своїх надр виборних, а не призначених владою очільників, встала на власні крила. Підсумовуючи підсумки першого етапу дій козацтва та його еліт в межах Великого князівства Литовського, можна зробити наступні висновки: В кінці ХV – першій половині ХVІ ст. у степовому прикордонному поясі між володіннями Литви та Криму склалася постійна та організована козацька страта, основними заняттями якої були уходництво та оборонні зусилля. Першими організаторами козацтва, що перевели вектор його активності від спонтанних виступів до спланованих операцій, були прикордонні старости та князі. Вони ввели у практику наймання козацьких загонів з метою виконання функцій розвідки, кур’єрської служби, охорони переправ і замків, організації засідок, здійснення військових походів у глиб Степу та у Крим. Правлячі кола Литви, з огляду на непрості стосунки з Кримським ханством, на офіційному рівні засуджувало козацькі виступи, але на практиці як мінімум не перешкоджали ініціативі старост, негласно підтримуючи перетворення козацтва на ефективну оборонну силу. Паралельно відбувався процес виокремлення з козацького середовища власних лідерів, які на середину першої половини ХVІ ст. здатні були об’єднувати свої загони для проведення узгоджених операцій.
