Грецька культура класичної епохи була однією з найрозвиненіших у стародавньому світі.
Фактори, що спричинили піднесення культури:
- розвинута економіка, раціонально організоване господарство-створювали умови для культурної творчості;
- відсутність могутньої жрецької організації, простота релігійного культу(визначило світський характер освіти, світогляд);
- наявність системи полісу, інституції народних зборів сприяло формуванню культурної особистості;
- морські зв’язки, що сприяли обміну культурними досягненнями.
Філософія класичної доби.
Піфагор(576-476) вважав що верховним началом сущого є число. Природа-це комбінація з чисел і величин. Отже, число є основою всіх речей, першоджерелом світу. Створив теорію про співвідношення квадратів сторін трикутника. Написав ряд трактатів-“про природу”, “про виховання”, “про державу”.
Геракліт(535-475) джерелом всього існуючого вважав війну. Боротьба протилежностей-основа буття і мислення.
Література:
Есхіл(525-456 рр.) – вводить у хор другого актора, хор зменшується, його значення перносить сяна другий планна користь діалога. Архаїчно-героїчний зміст трагедій: «Перси», «Семеро проти Фів», «Орестя».
Софокл (497-406) надає трагедії класичну форму, вводяит ретяго акторав діях та посилюється хор. Він розвиває драматичні дії з духовного складу характерів (трагедія характерів): «Антігона», «Едіп», «Елєктра», «Філоктет».
Еврипід (480-406) намагається психологічними засобами і змінами епічного матеріалу добитися змін від ілюзій героя. Він – засновник громадянської драми, звідси і його величезний вплив на світову літературу: «Медея», «Іпполіт», «Троянки».
Розквіт політичної аттичної комедії – Кратин, Евполід, Аристофан (445-385) – головний представник старшої аттичної комедії. Він проникнюється соціальними питаннями, критикує політику свого поліса і веде боротьбу з софістами – «Хмари», «Птиці», «Лягушки». Головним представником неполітичної комедії був
Меандр (4-3 ст. до не.) зі своїми міщанськими комедіями, що критикували суспільство – «Третейський суд», «Людиноненависник».
Історія:
Геродот Галікарнаський (485-425 рр), батько історії (відповідно до Цицерона), описує у своєму головному творі «Історія»(7 книг за назвами муз), описує конфлікт між Європою та Азією (елліни та варвари), коріння його історичних досліджень –морально-ісоричне (історичний процес пояснється глибокою вірою в долю). Фукідід (460-396 рр) творець об’єктивної історичної науки, пише про історію Пелопоннеської війни, історичний процес пояснюється не волею богів, а наявністю конкретних причин. Ксенофонт (430 – 354 рр) написав «Анабасіс», у яекому описується похід Кіра Молодшого та відступ греків, а також історію свого часу, Лакедемоньську політію про Спарту».
Філософія:
Софісти (вчителі мудрості) намагаються забезпечити загальну освіту, щоб зробити молодих людей «пристосованими до життя» за допомогою риторики, Знання передається як товар. Головні представники: Протагор з Абдери, Горгій з Леонтін – вчитель риторики, ставив перед собою мету «зробити програну справу переможною», Продік з Коса – громадянська етика, Гіппій з Еліди – незалежність людини від його оточення. Сократ (469-399) засновоположник антропологічної філософії за допомогою індуктивного методу намагається дійти до понятійного визначення загального (сутність добродєтєлі), щоб людина могла досягнути розсудливого мислення і тим самим – дії (добродєтєлі можна навчитися як знанням). Платон (427 -347) – засновник академії в Афінах (387), через сократівську освіту приходить до вчення про світ сущого в противоположність світу ідей. Історичне значення Платона полягає в його програмних працях, в яких головними чеснотами в державі закону він називає мудрість, хоробрість, справедливість. Праці – Апологія, Критон, Сімпозіон, Федон, Політейя, Закони.
