Після Люблінської унії 1569р., якою Польща і Велике князівство Литовське були об’єднані в одну державу - Річ Посполиту Польську, всі українські землі були включені в Польську корону як „повернені” (тобто стверджувалося, що всі українські землі „здавна з цілим, повним і безсумнівним правом” належали Польській короні). Українській православній церкві на цих „повернених” українських землях були гарантовані вільне ісповідання віри, вживання української мови („руської” мови) в офіційних документах, а також права і вольності, якими користувалися католики. Цим переслідувалися певні цілі: міцніше зв’язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності і міцності Польщі. Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець). Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут «слободи» – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.
Та ледве чи не найважливішим наслідком Люблинської Унії були ті зміни в соціяльному й економічному укладі українських земель, які повела за собою колонізація Наддніпрянських земель. Ми бачили, що наслідком татарської руїни в половині XIIІ віку а потім нової хвилі татарських погромів з кінця XV віку українські землі значно обезлюдніли. Населення покинуло відкриті й нічим не захищені степові простори й посунулось на північ і на північний захід, в область лісів і болот. В кінці XVI віку найбільш залюдненою областю на Україні була Волинь. По обчисленням польського історика Ал. Яблоновського Волинське воєводство (яке складалось з повітів Луцького, Володимирського й Кремянецького й обіймало приблизно ⅔ довоєнної Волинської губернії) в 1578 році мало коло 300.000 населення. Новіший український дослідник (Ол. Баранович) обрахував, що в 1629 році Волинське воєводство мало понад 665.000 населення й було залюднене густіше ніж тодішні Прусія, Данія, Шотландія й Померанія. Велику ріжницю між цифрами Яблоновського й своїми пояснює Баранович не так великим зростом населення між 1578 і 1629 роками, як просто недостатністю обрахунку Яблоновського. Ця велика маса складалась з 655.000 селянської людности, яка перебувала в залежності від невеликого числа поміщиків, всього якихсь 250 фамілій і груп юридичних осіб. Серед них було 13 маґнатів, яким належало більше половини землі й селянських на ній господарств «димів». В числі цих маґнатів були князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторійські та інші дуки.
Кварцяне ві́йсько — наймане військо шляхетської Польщі в 16-18 ст. Вперше створене у Речі Посполитій в 1562 за часів правління Сигізмунда II Августа. Його використовували переважно для охорони державних кордонів і придушення народних повстань. Кварцяне військо утримувалося за рахунок 4-ї частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва). Складалося з піхоти й кавалерії. В 1632 р. у кварцяне військо було введено артилерію. Значна частина кварцяного війська (4—6 тис. солдат) була зосереджена в селах і містах України. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького кварцяне військо зазнало ряду поразок від козацького війська, зокрема під Жовтими Водами і Корсунем.
На основі постанов Люблинської Унії впали заборони для підданих польської Корони здобувати землю на бувших областях Литовського Великого Князівства. При роздаванні земельних маєтків король не був більше обмежений національністю. Для поляків це мало велике значіння: в самій Польщі вже майже не було порожніх земель, а на Україні стояли порожнем і при тім багаті, родючі, великі простори.
Поблажки у податковій галузі. Після Люблінської унії – хвиля колонізації: почастішали шлюби з поляками. Після князівських „вимирань” земля переходить до польських родичів. Після смерті Януса Острозького землі князів стають здобиччю купи польських родів: Конецпольських, Любомирських, Калиновських тощо. Поява польських панів на землях руських князів, прикордоні, сприймалося насторожено, вважались чужими. Проникнення на Поділля і Київщину євреїв. Йшли разом з поляками, сприймалися як злі. В Києві люди проти, бо євреї не несли військової служби, конкуренція, лихварство.
