Першу після князів сходинку в ієрархії шляхти ВКЛ займають пани. До цього прошарку протягом 15-першої половини 16 ст традиційно відносять членів великокнязівської ради (пани радні) і найкрупніших феодалів, які під час військових походів виїжджали з власними загонами під власними корогвами (пани-хорунжі). Проблематика даного питання полягає в тому, чи могли належати до даної титулатури представники інших груп шляхетського стану. Адже панами в тогочасних джерелах часто називали і дрібніших феодалів, які за майновим цензом не належали до названих вище груп. Інколи виділяють також прошарок „панят”, які за Леонтовичем складали надвірну корогву великокнязівського війська, а за Н. Яковенко обіймали нижчі уряди у великокнязівській раді. Так в переписі русько-литовсько війська 1528 р. Трапляються феодали почені, як пани. Вперше титул пан згадується у грамоті галицького князя Данила Романовича (1264-1301), а з 14 ст стає вже достатньо поширеним. Саме слово походить з чеської, де означало найвищих світських та духовних феодалів, а з часом поширилося і на менших феодалів.На території ВКЛ титул набув особливого поширення за діяльності Свидригайла, особливо під час його волинського княжіння. З середини 15 ст. на Волині титул набуває широкого розповсюдження, і до групи панів додаються бояри-васали та придворні волинських князів. За критерій вирізнення панів з поміж інших представників шляхетського стану служив факт володіння отчиною, землею не пожалуваною від великого князя, а яка знаходилася у власності до конкретного роду з давніх часів і тим самим засвідчувала його родовитість. Вони фактично виступали у ролі соцільної групи, виступала у ролі містка між долитовськими та литовськими часами. За формою землеволодіння панів мало алодіальний характер. Цим вони відрізнялися з середовища бояр-шляхти, в результаті чого не виконували характерні для бояр повинності (крім військової): замкову та мостову, підводну, та сторожову. Особливе становище панів зберігалося аж до реформ 1564-1566 рр., після яких титул пан став приналежністю кожного шляхтича і в обіг увійшло поняття „єдиного народу шляхетського”, хоча ще навіть в часи Хмельниччини сучасники виділяли їх в окрему групу.
